Павло Вежинов - Сліди залишаються

перестали їсти. Він підвів голову і глянув на батька — суворе, серйозне батькове обличчя здавалось тепер трохи смутним.

— Чому в тебе око таке синє? — спитав батько, якось здивовано і стурбовано.

Пешо інстинктивно помацав ударене око.

— Не знаю, чому воно синє, — промовив він зніяковіло.

— Ти, мабуть, бився з кимось?
Безглуздо вже було відмовлятись так чи інакше, кари йому не уникнути.

— Бився! — відповів він рішуче.

— І з якої причини?

— Дай дитині попоїсти! — спробувала допомогти йому мати.

— Я вже спитав його, — сказав батько.
Пешо відчув, що він аж спітнів увесь від збентеження.

— За Юлію! — вимовив він майже грубо, щоб приховати своє хвилювання. — Якийсь хуліган штовхнув її, вона упала і розбила коліно!

— Як же це сталось? — спитав батько з сумнівом. — Ні за що штовхнув?

— Ні за що, — твердо відповів Пешо. — Він просто хуліган!

— І ти його побив?

— Так, побив…

— І все, що ти кажеш, правда, так?

— Звичайно, правда! — сказав ображений Псшо. — Я не обманюю тебе!

Батько відкинувся на стільці. І хоч як був збентежений Пешо, він усе ж помітив, що добре і розумне батькове обличчя проясніло, в погляді майнуло щось середнє між сміхом і ніжністю.

— Молодець! — сказав він тихо і поплескав сина по потилиці. — Молодець! Звичайно, ти кавалер! Не можу терпіти людей, які не вміють постояти за себе і за друзів!

Пешо мало не подавився хлібом від хвилювання, нічого не сказав, а тільки схилив голову над тарілкою.

— Тепер їж, а потім мати прикладе тобі компрес, — додав батько і, посміхаючись, схилився над тарілкою.

Цими словами була вирішена доля перебування Юлії в компанії. Від цього дня вже ніхто не посмів її торкнути, навіть волосок не мав впасти з її голови.

Хвилюючі події

Минуло ще три дні, але нічого особливого не сталося.

Протягом цих трьох днів хлопчаки пильно стежили за Торомановим. Чоловік у білому рідко виходив з квартири — лише ходив за покупками по околишніх магазинах зі своєю базарною сумкою. Тільки один раз він пішов в невеличку крамничку, де його дружина продавала гребінці і брошки. Тороманов недовго затримався там, не виявив ніякого інтересу до клієнтів. Вийшовши з крамнички, він попрямував до букіністичної книгарні, купив там дві книги і, не поспішаючи, повернувся додому.

Лише на третій день події трохи пожвавились. Ще рано-вранці до скверика прийшов Бебо і зараз же пішов покликати Пешо. Коли хлопчики зібралися, Бебо дістав з кишені аркуш паперу і таємниче почав читати:

— «Дорогий Савов»…

— Що це? — перебив його нетерпляче Пешо. — Лист?

— Заждіть, побачите…

— Ти спочатку скажи, що читаєш…

— Ясно, що лист! — розгнівався Бебо.

І все-таки йому не дали прочитати листа, поки він не розповів його історію. А історія була зовсім проста. Проходячи рано-вранці через батьків кабінет, Бебо помітив на столі лист і «нехотя» прочитав його. Лист був написаний батьком до якогось Савова, директора копалень кольорових металів «Південь». Зміст самого листа такий:

«Дорогий Савов! Кілька днів тому до мене звернувся інженер Тороманов з проханням влаштувати його до тебе на роботу, Зрозуміло, я далекий від такої думки, але оскільки можуть знайтись інші доброзичливці, а ти маєш потребу в інженерах, то я змушений попередити тебе. По-моєму, Тороманов запеклий фашист і винятковий дворушник. Перед Дев’ятим вересня ми працювали з ним разом у військово-інженерних майстернях, де він був військовим інженером в чині підполковника. З його допомогою там була розкрита конспіративна група наших товаришів, які готувалися винести зброю для партизанів, і один з них був потім розстріляний. Після Дев’ятого вересня Тороманов якийсь час був заарештований, але провини його не змогли довести, і його звільнили. В усякому разі я переконаний, що те, про що пишу, правда. Я не проти того, щоб він знайшов собі якусь роботу і був би використаний на роботі, але, на мою думку, не на твоєму підприємстві, яке є об’єктом серйозної державної таємниці. Самий факт, що він шукає в тебе роботу, вже викликає серйозні сумніви.

З товариським привітом К. Апостолов».

Коли Бебо закінчив читати листа, приголомшені хлопці перезирнулися.

— Дивись, який негідник! — сказав з огидою Коста. — Через нього комуніста розстріляли!

— Злочинець!

— З такого живцем треба здерти шкіру, а не залишати його купувати собі всякі романи!

— Я ж вам казав, що тут щось є! — обізвався Веселин. — Ми будемо не ми, якщо не викриємо якоїсь цікавої справи!

— Треба довідатись, що це за Савов! — сказав Пеню. — І яке це його підприємство!

Цілком зрозуміло, що знову доручили Бебо зібрати будь-яким способом відомості, і хлоп’ята на цьому погодилися.

— Тільки обережно, — попередив Пешо. Ніхто нічого не повинен знати!

— За це можете бути зовсім спокійні! — посміхнувся поблажливо Бебо. — Я своє діло знаю!

— Не дуже ми спокійні! — обізвався Веселин. — А що як раптом у цю мить твій батько повернеться і пошукає листа? Що ти йому скажеш?

— Нічого не скажу…

— Як це нічого? — нахмурився Пешо.

— Та так, нічого… Він мене не спитає…

— Ти дивак!… Як він тебе не спитає, коли побачить, що листа немає на столі?!

— В тім-то й річ, що дивак ти! — сказав зневажливо Бебо, ледве помітно підморгнувши хлопцям. — Лист — на столі… Я тільки переписав його!

Все було зроблено так розумно, що навіть ображений Пешо посміхнувся, і як і інші, з повагою подивився на нового члена групи. Бісові хлопці, наче й новачки, а завжди догадаються, як і що робити.

Опівдні хлопці розійшлися, і Чарлі першим поспішив додому. Сумління його було не зовсім чистим. Уранці він вислизнув з дому, не попередивши матір, а це дуже рідко бувало. Мати його вдова, майже десять років вона сама утримувала свою невеличку, з двох осіб, сім’ю, шИт ючи плаття і білизну тим жінкам кварталу, яким невистачало грошей для відомих кравчих. Під час канікул і у вільні години Чарлі допомагав матері в хатній роботі і ходив замість неї у магазин. Тільки сьогодні вранці він вийшов, не попередивши її і нічого не зробивши, тому що боявся Спізнитися на варту в скверику.

Зійшовши на другий поверх, Чарлі трохи нерішуче і винувато натиснув кнопку дзвоника. Це він робив завжди, щоб попередити клієнток матері, що йде стороння людина. Цього разу ніхто йому не відчинив, і після деякого вагання Чарлі відімкнув двері ключем і ввійшов. З коридора він почув два жіночих голоси — один високий, хриплий і трохи нервовий, голос незнайомої жінки, а другий, тихий і примирливий, голос його матері.

— Хто там? — спитав звідти тихий і примирливий голос.

— Це я! — відповів Чарлі й зайшов у кімнату.

Тут, як завжди в робочий час,