Павло Вежинов - Сліди залишаються

— Тільки по дві порції, товаришко Нєнова.

— Тобі здається, що цього мало? Веско хворий… Зайди до нього! — сказала Веселинова мати і підштовхнула його до другої кімнати.

— Веселин справді лежав. В кімнаті було прохолодно, крізь ситцьові завіски пробивалося тьмяне світло. В головах хворого в фіолетовій блискучій вазочці стояли дбайливо підібрані жовті квіти. Від усієї кімнати віяло свіжістю і чистотою.

Чарлі обережно причинив за собою двері і підійшов до товариша.

— Ти що, захворів?

— Гм-м… — непевно гмукнув Веселин.

— Очевидно, тобі зашкодили чотири порції морозива. Живіт болить?

Веселин підвівся на лікоть і довірливо зашепотів:

— Нічого у мене немає. Прикинувся.

— Знайшов час вилежуватись, коли тепер… — почав Чарлі здивовано, але Веселин одразу перебив його:

— Зажди, я поясню тобі… Завтра мені треба бути в піонерському таборі, але я не хочу їхати саме тепер. Скажу батькові, щоб він попросив залишити мені путівку на другу зміну. Аби тільки повірили мені, що я хворий…

Чарлі співчутливо глянув на друга.

— От уже не заздрю тобі! — похитав головою він. — Це просто нещастя — валятися до завтрого в ліжку.

Слухай, не так уже й страшно… — Веселин скромно помовчав. — Я працюю поки що над одним… винаходом!

— Серйозно? — спитав Чарлі. Він був одним з перших прихильників Веселинових талантів і приготувався з цікавістю слухати.

— Дуже цікавий винахід! — розпалився Веселин. — Уяви собі: ковтнув якусь рідину — і враз зникаєш, стаєш невидимим, як повітря…
Вороги не бачать тебе, а ти слідкуєш собі за ними спокійнісінько і навіть заходиш у найтаємніші їхні сховища…

Веселин подивився на друга. Чарлі не був такий вражений, як цього.сподівався Веселин, лише обличчя його мало вигляд напружений і задумливий. Це, зрозуміло, зовсім не дивно — навряд чи є на світі хлопчик, який би не мріяв бути невидимим…

— Значить, рідина? — допитливо спитав Чарлі.

— Еге ж, рідина…

Чарлі підозріло подивився на друга.

— Боюсь, що ця рідина дуже… гірка!

— Гірка? — збентежився Веселин. — Дивись, про це я й не думав. Ну, а хто тобі завадить підсолодити її на свій смак?…

— Ти маєш рацію, винахід цікавий! — сказав Чарлі, захоплений власною уявою, яка в цю мить гарячково працювала.

— Страшенно цікавий! — пожвавився Веселин. — Вигадав я і різні інші речі. Їдеш, скажімо, в Америку і там відразу відкриваєш, де містяться склади атомних бомб… Ти ж уявляєш, як їх охороняють!… Так, але ж ти невидимий… Доки вартові обходять знадвору, озброєні автоматами, ти всередині спокійно дієш… Відгвинчуєш найважливіші механізіми, висипаєш уран, виливаєш… важку воду… Потім замість урану насипаєш якогось звичайнісінького сміття, а замість важкої води — звичайну, з колодязя… Американці, зрозуміло, не знають, що сталося, чваняться… А коли настане час кидати атомні бомби, вони раптом починають плюхатись, як жаб’ячі пухирі — ха-ха-ха-ха!

— Чудово! — сказав Чарлі. — Ех, коли б це було насправді, не бігали б за Торомановим, як цуценята, відразу дізналися б, звідки ключ.

— Про все б дізнались! — сумно хитнув головою Веселин.

Тут Чарлі раптом ляснув себе рукою по лобі.

— От, бачиш, заговорились ми! Адже я саме через Тороманових і прийшов! По-моєму, він готується тікати звідси!

— Тікати? — подивився здивовано на нього Веселин. — Як це тікати?

Чарлі докладно розповів йому все, що чув і про що дізнався вдома. Таємничу рідину відразу забули, хлопчаки поринули в не менш цікаві таємниці пригод, що кілька днів цілком володіли їхніми думками.

— Так, цікава історія! — сказав, замислившись, Веселин. — Чому Тороманова поспішає з платтями? Це обов’язково ми повинні взнати!

— А по-моєму, є щось іще цікавіше! — перебив його Чарлі. — Навіщо Тороманова шиє собі такі прості плаття? Заради скромності? Ні, Вона й тепер поводиться, як колишня буржуйка, наче нічого не сталося! Гаразд — а може, у них невистачає грошей? І це не так. Купує дешевий і простий ситець, а пропонує подвійну ціну за шитво! Як це розуміти?

— Ти щось тут вигадав! — подивився підозріло на нього Веселин.

— У мене дещо крутиться на думці, та я не знаю, чи правильно це, — признався Чарлі. — По-моєму, Тороманова просто хоче маскуватися звичайною жінкою з народу, такою, скажімо, як моя мати…

— Не віриться мені! — пробурмотів недовірливо Веселин. — Плаття, припустимо, вона змінить, але як змінить обличчя? Людина за кілометр пізнає, що за пташка з цим пофарбованим волоссям і повискубуваними бровами!

— Ні, ти помиляєшся! — жваво заперечив Чарлі. — Зовсім помиляєшся! Волосся, зрозуміло, можна пофарбувати, брови вимити від чорної фарби… Взагалі, якщо вона помиється милом, ти навіть не пізнаєш її на вулиці…

Веселин замислився.

— А чому, по-твоєму, вона хоче прикинутися звичайною жінкою?

— Звідки я можу знати? — знизав плечима Чарлі. — Уяви собі, що вона хоче втекти з чоловіком за кордон! Таку, як вона є зараз, розмальовану і строкату, її заарештують у першому ж прикордонному селі…

— Та-ак! — здався в душі Веселин. — І справа, скажу тобі одверто, стає дуже заплутаною!

— Через те я відразу й прибіг до тебе! — зітхнув Чарлі. — Може статися так, що вони вислизнуть з наших рук!

— Може! — похмуро погодився Веселин.

— Тоді вийде так — малювали брови, а викололи очі! Якщо Тороманов утече, ми будемо винуваті! Від нас він може втекти, але від міліції — ніколи!

Обидва хлопчики стривожено замовкли.

— Значить, треба повідомити міліцію! — промовив, нарешті, сумно Веселин.

— Це найрозумніше! — так само сумно відповів Чарлі.

Неначе світло зникло з чистої сонячної кімнатки. За останні дні, протягом яких вони слідкували за Торомановим, насилу розгадуючи його дивні вчинки, ведучи з ним на відстані невблаганну і невидиму для простого ока боротьбу, життя їхнє стало як ніколи цікавим, повним і різноманітним. Вперше хлоп’ята зіткнулися з справжнім серйозним життям, вперше робили на свою відповідальність щось важливе, що могли робити тільки дорослі люди, і це вселяло в них особливе почуття і гордість. Яка радість була б, коли б вони самі змогли довести цю справу до її логічного кінця! Справжня радість дорослої людини! А ось тепер треба все передати в руки міліції і безмовно відійти вбік…

— Все ж ми повинні сказати Пешо! — промовив нарешті Веселин.

— Ясно, що повинні! — кивнув Чарлі.

Ця думка відразу якось заспокоїла їх. Підсвідомо в серцях у хлопців зародилася таємна надія, що Пешо не погодиться з їхньою пропозицією. Так само підсвідомо вони відчували, що Пешо сильніший за них вдачею, що він здатний взяти на себе відповідальність, яка для них самих не під силу.

— Знаєш що? — запропонував перший Веселин. — Ти йди в скверик і почекай, доки повернеться Пешо. Потім прийдете сюди вдвох, вирішимо разом.

Чарлі пішов до скверика у збудженому настрої. Пешо не було там, але чекати його довго не довелось. За