Юліан Семенов - Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хронологія — це факти… Спочатку він випускав свої бойовики в кіно, а невдовзі Брежнєв захотів повчити письменників, як треба робити справжню літературу… — Степанов зітхнув. — Які ж ми гутаперчеві, га? Але Цвігун не справляв враження злочинця… Цілком доброзичлива людина… Усі, хто його знав, ставилися до нього з симпатією.
— Останніми роками він змінився?
— Начебто — так.
— А в чому? Очі стали інші? Шукаючі? Злякані? Зачаєні? Миготливі? Змінилася хода? Манера мови?
— Коли я бачив його останній раз — здається, в Будинку літераторів це було, — він сидів у ресторані з друзями, за чарочкою і — фарбований був… Не сивий, яким я його бачив, а темно-каштановий…
— Скільки йому тоді було?
— Не пригадую… Хоча, стривай, він начебто з геройською зіркою сидів… А йому дали Героя в шістдесят два роки, дивно якось, після ювілею…
— Брежнєвські книжки вже з’явились? Я про вісімдесят перший запитую, коли Зою Федорову вбили…
— Боюсь збрехати, Славику… Чому ти повернувся до цієї справи? Відставникам дозволили працювати по розшитих справах?
— Думав — так. З’ясувалося — ні… Мені завжди муляє один епізод: у під’їзді, де жила Зоя Федорова, ліфтери — під час ремонту — знайшли в шахті пакети з доларами… Не пригадую точно суми, не в цьому справа, завтра знатиму… Один пакет — над виходом з кабіни шостого поверху, другий — на четвертому… Поряд… Дуже щось близенько, розумієш? Ніби хтось версію нам нав’язував… Ми було сунулись до начальства, та зразу ж і обпеклися… Натякнули, ніби цей епізод пішов до людей Цвігуна… І — кінці у воду… Мій колега — його потім з Москви перевели — натякнув, що, мовляв, тримав у руках кінчик… Який саме — не сказав… Але начебто йому заборонили відпрацьовувати ту версію…
— Чому?
— Не знаю…
— І зараз мовчить?
— Може, зараз би й сказав, але — помер…
— Дружина? Діти?
Костенко засміявся:
— Митю, ти нас не знаєш… І ніколи не взнаєш… Ми, Митю, мовчуни… Нас так життя навчило… Щоб дружина й діти були живі, треба мовчати… Намертво… Ми ж комбінатори, ходимо по темному лабіринту… І не відаємо, звідки вдарять… А особливо дуже боляче б’ють свої, розумієш?
Костенко раптом рвучко підвівся, швидко оглянув зал.
— Чого це ти? — здивувався Степанов.
— Звідси по «міжміському» подзвонити можна?
— Куди?
Костенко сів, наче зламався:
— Хороше запитання… Подзвонити треба в Узбекистан… А куди саме — не знаю… Хоча б на Петровку, га?
(Про те, що «тримав кінчик», йому сказав полковник Савицький, якого — коли розкасували групу — перевели до Риги: там і помер від цирозу печінки; Павлова посунули в Узбекистан, а Павлов і Савицький по-справжньому дружили, йому міг відкритися, тільки йому, нікому більше.)
…Як завжди, виручив майор Глинський; подзвонив у крихітний кабінетик ресторанного бухгалтера через десять хвилин, продиктував телефон полковника Павлова (виходить, генерала так і не дали, подумав Костенко, — але ж обіцяли, на хресті божились); живе у Ташкенті; «Капітан Строїлов збився з ніг, вас шукає, коли питатиме, що сказати?» — «Промовч». — «Він в’їдливий». — «А ти будь розумним»…
…Почувши сонний голос Павлова, Костенко зрозумів, що в Ташкенті зараз ранній ранок; вибачився:
— Я можу до тебе вилетіти, коли підтвердиш, що Савицький розповідав про кінчик…
Позіхнувши, Павлов спитав:
— Ти вже на пенсії?
— Уже.
— А я ще ні… Так що приїжджай через три місяці і двадцять сім днів…
— Буде пізно.
— Це твоя справа, Костенко.
— Відповідь зрозумів.
— Ждав іншої?
— Взагалі — так.
— Даремно. Все повертається на круги своя… Не бийся жопою об асфальт, моя тобі добра порада…
Костенко повернувся до столу, подивився на порожню пляшку; Степанов зрозумів його:
— Пізно вже… Їдьмо до мене на горище. Там і добавимо…
Степанов жив на дванадцятому поверсі, сам-один; діти тепер навідувалися до нього зрідка — свої турботи; в одній кімнаті намагався працювати, звільнивши крихітний п’ятачок на письмовому столі, захаращеному старими верстками, записами й кореспонденцією; друга кімната, завалена книжками (стелажів не вистачало), гірськолижними черевиками, альпіністськими пушками, мислилась як спальня, хоч завжди лягав він у себе в кабінеті на вузеньку кушетку, застелену буркою, яку йому подарував на Домбаї Мишко Лотоков, найвразлнвіший і найніжніший черкес з-поміж усіх, кого так любив Степанов; хіба що крім Магомета Конова, але той не черкес, той людина світу, особистість виняткового кування, таких би менеджерів нам з мільйон — не дали б завалити перебудову… За що нам така доля: віддавати на заклання молоху убогої і злобної заздрості кращих людей країни?!
— Подивись, що є в холодильнику, — сказав Степанов, — а я зроблю кілька дзвінків, газета йде до друку, мої працюють до ранку…
У холодильнику було три плавлених сирки, трохи масла, кілька яєць і два шматочки ковбаси. В морозилці лежала льодова пляшка «посольської», дві бурякові котлети й куряча нога.
Жаль Митю, подумав Костенко; хоча він сам вибрав таке життя; невже всі творчі люди приречені на самотність? Живуть у собі, всередині безупинно щось рухається, шукає виходу, мучить; я його й то не завжди можу терпіти, а як жінка? їй інше потрібно, їй хочеться завжди і в усьому ясності, надійності, споконвічних гарантій… Так, «гарантії» скоріш чоловіче поняття, пов’язане з політикою й бізнесом…
Політика — одне; чоловік і жінка — інше, непересікальність… Хто це сказав: «Тільки геній не боїться своєї жінки»? A-а, це Митя згадував Твардовського…
Костенко ввімкнув газ, вимив сковорідку, порізав тоненько плавлені сирки, поклав їх в розтоплене масло (якийсь неприродно білий колір, раніше було жовте, та й тепер на базарі тітки жовте продають, збитень, тільки коштує дванадцять карбованців кілограм), відсунув листи, нерозпечатані ще конверти, блокноти з летючими Дмитровими записами й накрив стіл:
— Митяй, чекаю!
Той прийшов через п’ять хвилин, налив чарки, кивнув на маленьке поляроїдне фото довгоносої голубоокої жінки в окулярах:
— Давай за неї… Тетяна… Чудо… Єдина — після Наді, — кого я любив… Люблю…
— Розлучились?
— Так…
— Твердо?
— Не від мене залежить… «Старість — це велика аварія корабля…» Знаєш, чиї слова?
— Ні.
— Де Голля… Сказав моєму партнерові по бізнесу Алексу Масковичу, той у нього начальником розвідки Північного фронту був…
— Давай за світлу пам’ять Льовушки Кочаряна жахнемо, Митяю…
— Ми ж пили…
— Він заслуговує на те, щоб повторити, — вишукана людина була…
Жахнули; покотилося повільно, з теплом; Костенко підійшов до плити, розбив яйця; «зараз смачною яєшнею почастую; все ще сам себе годуєш, бідолашний; дивись, на старості літ треба режиму дотримуватись, відкриється виразка — не встанеш».
— «Жизнь моя, иль ты приснилась мне». За один такий рядок поет приречений на безсмертя…
Костенко поставив сковорідку на стіл:
— Давай з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Кутузовського проспекту», після закриття браузера.