Юліан Семенов - Таємниця Кутузовського проспекту

це й буде початком громадянської війни. І презирством цивілізованого світу… А втім, Каддафі нам поаплодує…

— «Пам’ять» не кличе до погрому… Вона вимагає вислати інородців у Ізраїль…

— Татари і якути в Ізраїль не поїдуть… А також калмики з черкесами… І Гітлер спершу пропонував вислати німецьких євреїв на Мадагаскар… А кінчилося — Освенцімом, незмивною ганьбою німецької нації…

Офіціант стояв віддалік, вилощений, готовий до роботи, сама коректність: коли люди розмовляють, не можна перебивати; але погляд Степанова спіймав одразу, ступив крок до столу, приготувався запам’ятати, хоч блокнотиком не гребував.

— Що хочеш? — спитав Степанов. — Давай замовимо пельмені і копчену курку, це в них фірмове… Пельмені, як в «Іртиші»… Пригадуєш?

— Це в підвалі, навпроти Мінфлоту? Де тепер «Дитячий світ»?

— Ага… Ти ж там з нами виступав… Пам’ятаєш, як Левон Кочарян відшмагав п’яного Волоху?

— Також помер…

— Мені сказали… Міни рвуться поряд… Смерть однолітків уже не дивує нас… Жах смерті друзів став нормою…

— Горілку тут подають?

Степанов похмуро всміхнувся:

— За валюту. Спасибі, хоч хліб ще за карбованці продають… А горілку випросимо… У директора Федорова, вони тут з Генераловим добрі… До речі, ніколи ми хабара не переможемо… Ідеалістом був Ленін… Вважав, що цю генетичну виразку можна виправити законом, судом чи — більше того — розстрілом… Ясак триста років несли, потім триста років хортенятами платили, при Леонідові Іллічу брильянти були в ціні, а тепер хто на що здатен… Вічне у нас це… Лише російський інтелігент ніколи нікому не давав, тому й страждав завжди… А втім, Некрасов шефу таємної поліції Дубельту засаджував — примудрився у вінт програвати, за це цензорський штамп на Чернишевського одержав, де таке можливе, от вона, наша особливість, у цьому — безперечно — ми надзвичайно особливі…

— А ти Федорову якого хабара даєш, що він тобі горілку за карбованці відпускає?

— Дружбу я йому даю, Славо… Дружбу й захоплення…

…Федоров немовби відчув, що говорять про нього, виріс як з-під землі, весь ніби вібруючий (такий напружений внутрішньо), сміхотливо запитав, коли у місті почнуть стріляти; «тобто як це не почнуть?! Смішиш, пане! Ми без цього не можемо»; діловито розказав два анекдоти, один страшніший за другий, бо це ж не анекдоти, а зойк душі; горілку подати, підморгнувши усмішливо, голосно відмовився; прислав графин з «соком»; справжнісінька «лимонна».

— Чудовий бізнесмен, — мовив Степанов. — Почав на пустому місці, за кілька років вийшов у лідери, партзборів з колективом не проводить, а дисципліна — як в армії… А втім, це не так, бо про неї там почали забувати… До речі, тобі прізвище Панюшкін нічого не говорить?

— Чув, але толком не знаю…

— Дивовижна доля цієї людини… В двадцять першому, після введення непу, перейшов в опозицію: «Ленін зраджує соціалізм, кооператори — акули капіталізму, їм місце у концтаборі, а не в столиці»… Його й попереджали, й умовляли добром — нізащо: «Вимагаю надзвичайного з’їзду!» Справа закінчилася тим, що Дзержинський вкинув його на Луб’янку. Врятував Сталін — послав на низовку в провінцію, сховав до пори… Повернув у тридцятих, провів через випробування — кажуть, доручив Панюшкіну разом з керуючим справами ЦК Крупіним знищити Миколу Івановича Єжова… А в того — за півроку перед стратою — радянські люди мали вчитися «сталінським методам роботи»… Після цього Панюшкін став послом у Китаї і США, а потім очолив відділ ЦК, який формував наш закордонний корпус, усіх тих, хто кібернетику вважав підступами космополітів, а генетику — разом з усякими там бугі-вугі, Пікассами, Хемінгуеями і Ремарками — сіоністською змовою. І став на Русі найвидатнішим письменником Бубеннов разом з Павленком та Суровим… Але ж Бунін тоді ще був живий… Та й Платонов вулиці підмітав — не в Парижі, а тут, на батьківщині, в Москві…

— Я інше зараз у бібліотеці відкопав, Митяю, — озвався Костенко. — Я переконався в тому, що більшість сталінських міністрів, кого він привів до влади в тридцяті, були родом з бідняцьких селянських сімей… Почитай некрологи — переконаєшся…

— Це ти до того, що після непу бідняками лишилися тільки ті, хто горілку жер та рвав на грудях сорочку: «дайош загальну рівність?!» Тоді як справний мужик з усією сім’єю колупався в землі? Ти про це?

— А про що ж іще? Саме про це… Сталін привів до влади тих, для кого головний смисл життя: «постав будиночок»… Але при цьому — «розори хазяйство»… І Даля вони — через безграмотність свою — не читали, а він же писав: «Тільки видаток створює прибуток»…

— При Сталіні, Митю, Даля заборонили, це я достеменно в своїй бібліотеці з’ясував… Знаєш чому? — Достеменно — ні, але здогадуватися — здогадуюсь.

— Ну і?

— Ніхто так любовно не роз’яснював нещасним росіянам — здебільшого позбавленим права на власність, — що таке «земля», «хазяїн», «купець», «вигода», «підприємництво», «труд», «закон», «право», «найм», «карбованець»…

— Сходиться, — зітхнув Костенко. — Нещасний народ, позбавлений права на розуміння істинного смислу найживотворніших понять…

— Це точно, нещасний…

Солодко вицідивши лимонну, Костенко посміхнувся:

— Той, хто п’є вино і пиво, той найманець Тель-Авіва… Бачив майки «пам’ятників»? Нічого собі поезія, га? Віршомази з товариства непитущих писали, не інакше… Послухай, Митю, ти коли Щолокова вперше побачив?

— Щось через півроку після того, як він в’їхав на Огарьова, шість.

— А коли він вам про запонки Ростроповича говорив? Що, мовляв, пишається великим російським музикантом і тому подібне?

— У самий розпал шабашу, Славику… До речі, це мене дуже здивувало… Ні, спочатку обрадувало… Здивувало — потім уже… У той час така ремарка вимагала мужності.

— Не пригадуєш, це вже після того було, як його молодики до смерті побили андроповського чекіста у метрополітені?

— Не «його», а «ваші»… Ти ж при ньому третю зірку одержав, чи не так?

— Це ти мене добре підцюкнув, — посміхнувся Костенко. — І по заслузі, немає кращого адвоката для людини, як вона сама…

— Не сердься.

— Але ж по заслузі. За це сердитись гріх… Яструба давно бачив?

— Років три тому… У нього все гаразд, мені здається…

— Його вбили, Митю… Через мене…

— Як же це?

— Давай його пом’янемо…

Випили, закушувати було якось незручно; подихали скоринкою ще теплого калача.

Закуривши, Костенко сказав:

— Я знову почав справу Зої Федорової крутити…

— Ти ж у відставці… Їж, пельмені прохолонуть… Чому «через тебе»?

— Я розповім, коли хочеш…

— Хочу.

— А з Цвігуном тобі бачитися не доводилось?

— Доводилось.

— Коли?

— По-моєму, на початку сімдесятих… Потім він собі підібрав бригаду письменників, вони йому романи шльопали І сценарії… Справжній розвідник, прокладав дорогу в літературу Леоніду Іллічу, великому стилістові…

— Тобі здається, що це він прокладав дорогу Брежнєву? Чи є факти