Юліан Семенов - Таємниця Кутузовського проспекту

— Дуже радий, що ти подзвонив, Славику… Я вдень ширяю, а тут, уночі, сам-один, гину…

— Переїжджай до нас…

— Я той, що ховається, Славику… Я себе без упину слухати повинен: закрутиться щось усередині — я миттю до машинки… Спати вам з Манюнею не дам…

— Послухай, Митю, пригадуєш, у вісімдесят першому, коли я подзвонив після вбивства Федорової, ти сказав, щоб я в це діло не ліз, шию зламаю… Поясни, чому так різонув?

— Думаєш, пам’ятаю?

— Треба згадати.

— Чорт його знає… Час був непевний, Славику… Не було в нашій історії м’якшої й безвольнішої людини, як Брежнєв… Коли в його товариша по службі в Молдавії, у голови Ради Міністрів Рудя, син помер, Віталик, аспірант Бауманського училища, поховали поруч з Висоцьким, то Брежнєв приїхав на панахиду й плакав, як дитина… Він злого близьким не робив, Славо… Чим міг допомогти — допомагав, коли, звісно, вдавалося до нього пробитися… А тут — диви, у Чехословаччину війська ввів, і в Афганістан, і Сахарова при ньому заслали, і Некрасова з Ростроповичем та Баришниковим країна позбавилася…

— Трагедія тоталітаризму: великою країною правила неграмотна людина…

— До речі, ти на Ваганьковське сходи… Подивися могилу Щолокових… Дві гільзи: і вона застрелилась, і він… Там же могилка бабусі, матері його дружини… Залишилася сиротою, немічна, недоглянута… Повісилась…

— Щолоков, до речі, був не злий… Намагався добро робити… Та хіба ця риса визначає лідера і його команду? Добра людина — не професія, а данність…

— Злочинець — гірше, — відрубав Степанов. — Знаєш, коли Брежнєв пережив свою першу трагедію? Ще зовсім молодим… Дочка, десятикласниця, втекла з Кишинева з артистом цирку Євгеном Милаєвим… Так, так, той, що потім героєм соцпраці став… Майже однолітком Брежнєва був і поцупив дівчину з дому першого секретаря молдавського ЦК… Уявляєш? Скандал… І, кажуть, саме Щолоков запропонував цю справу не приховувати, а одразу доповісти Сталіну… Розрахунок був кмітливий — у вождя дочка Світлана коники викидала, син Василь пив до нестями, а Яків, той аж у полон попав… Тиран жалів тих, хто опинявся в його ситуації, хотів наблизити — хоч у цьому був людяний… До речі, незадовго до загибелі Федорової я бачив, як Цвігун у Будинку кіно їй руку цілував… Але ж до Федорової, кажуть, не тільки дочка вождя заїжджала, але й ті, кого вона любила… І саме тоді ваші забили до смерті андроповську людину в метро… Чвари… А Щолоков і Цвігун — діти гнізда Брежнєва… Уявляєш, яка колотнеча була? Мабуть, тому я тобі й сказав це… До речі, ти книжку Віки Федорової читав?

— Звичайно, ні!

— Можу дати.

— Де дістав?

Степанов здивувався:

— Хіба я тобі не казав? Віка подарувала, Зоїна дочка, я ж її в Америці знайшов…

Костенко відсунув пляшку:

— Митяй, більше не п’ємо… Я тебе зараз допитуватиму, добре? З мене навіть хміль вискочив: вона ж — свідок!

Скинувши піджак, він набрав свій номер, сказав Маші, що затримається у Степанова, спитав, хто дзвонив, здивувався, що капітан Строїлов двічі запитував, не терпиться пустунчику, і, поклавши трубку, присунувся ближче до друга:

— Постарайся згадати всі дрібниці, імена, деталі, Митяй, це для нас, лягавих, головні зачепи.

…Через хвилину після того як Костенко поклав трубку, невідомий чоловік вийшов з «Волги», що стояла коло будинку полковника з вимкненими фарами, хиткою ходою підійшов до автомата й, набравши номер, не назвавшись, сказав:

— Емілю Валерійовичу, зараз Славик у якогось Степанова… Його безупинно розшукує капітан Строїлов, мадам Машуня сама нікому не дзвонила. Поки що все…

…Вислухавши повідомлення бойовика, Хрін підвівся з широкої тахти, застеленої величезною шкірою уссурійського тигра, підійшов до звукосистеми і ввімкнув запис Вагнера. Він довго стояв біля колонок, що створювали неземний, підвищений ефект звучання, який густо, відчутно заповнював квартиру: свого часу він зламав стінку, котра розділяла дві кімнати, вийшов зал; тахта, невеликий секретер, шведська стінка з карельської берези — і все, нічого зайвого.

Тому музика повністю поглинала простір, була володаркою…

Хрін сів до секретера, підсунув стосик голубуватого фінського паперу, витяг «паркер» і заходився креслити схему.

Спочатку він написав літеру «К», від неї провів лінії до трьох «Б», обвів кружечком букви «Д», «Я», «А», «С», вийшла система: Костенко — бойовики — Дейвід — Яструб — Люда — слюсар.

Себе він позначив «А»; зав’язав усі лінії на собі.

Так, на жаль, допущено ряд помилок; я дозволив собі піддатися емоціям. Я повірив записам розмов Костенка по телефону: «котимося в прірву, праві тягнуть нас до сталінізму, поворот суспільства до концепції люмпена: «Нехай хоч тричі геній, але якщо живе краще за мене, — саджати його на кілок, усі повинні бути рівними». Я переоцінив його критику Системи, вихваляння кооперативів як єдиної альтернативи виходу з тупика, я занадто довірився його нападкам на темноту і йолопство мільйонів наших обломових, які ніколи не навчаться працювати, бидло, без батога не вміють, правильно робив Сталін, знав чернь, як ніхто… Я погано підготувався до операції з людиною, яка тримає в голові ті нитки до Зої, що мені невідомі, і без них моє діло не зазвучить так, як могло б… Чому він знову поліз у розслідування після нашої зустрічі? Що підштовхнуло його до цього? Впізнав Дейвіда? Вночі? Шибки затемнені… Та й стільки років минуло… Нереально… Тоді — чому? Підштовхнув Степанов? З нейтралізацією Яструба, Людки й слюсаря всі кінці обрізано, ниток, які ведуть до мене, немає… А якщо?

І він дописав ще кілька букв «П», «С», «В» — Пшонкін — Строїлов — Варенов. А букву «Д» обвів ще одним кружечком і поставив у центр великого, з завитками знака питання…

Зім’явши аркуш паперу, узяв другий і подивився на світло — чи не лишилося слідів; скільки разів докоряв собі за те, що привчився натискати, як примушували у першому класі; подивився й третій аркуш; тут — чисто; перші два спалив, попіл викинув в унітаз, спустив воду й повернувся на тахту і, заплющивши очі, довго лежав, насолоджуючись Вагнером; потім набрав номер і сказав:

— Варенку хочу…

Відповіді не ждав; навіщо; фірма віників не в’яже: люди одержують великі гроші, але тільки за кінцевим результатом…

4

Капітан Строїлов, що очолив групу по розслідуванню обставин вбивства Яструба Михайла Рувимовича й Груздьової Людмили Василівни, був високий на зріст, по-донкіхотськи худющий (хоча, подумав Костенко, ми знаємо лицаря сумного образу з фільму, де зіграв його Черкасов; можливо, в світовому кіно є інші ідальго, які відрізняються від нашого, але тепер іншого