Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А 📚 - Українською

Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

1 082
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А" автора Айн Ренд. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 196
Перейти на сторінку:
А потім, того вечора, коли вони вирішили мене привітати, я стояв перед ними на сцені театру, думаючи про те, що заради цього моменту я так страждав, що його я так мріяв пережити, — а зараз не відчував нічого. Бачив за собою всі решту вечорів, чув своє «чому», що й далі не мало відповіді; їхні аплодисменти були такі ж порожні, як і зневага. Якби вони сказали: «Вибачте, що ми так запізнилися, і дякуємо, що ви зачекали на нас», — я більше ні про що не просив би, вони отримали б усе, що в мене було. Але натомість на їхніх обличчях і у тому, як вони говорили, оточивши мене, щоб возвеличити, я прочитав те, що завжди кажуть митцям, от тільки я ніколи не вірив, що людина насправді може щиро таке казати. Вони наче говорили, що нічого мені не винні, що їхня глухота подарувала мені доброчесну мету, що мій обов’язок — боротися, страждати, витримувати заради них усі глузування, презирство, несправедливість, катування, яких вони забажають мені заподіяти, терпіти це все для того, щоб навчити їх насолоджуватися моєю працею, що саме в цьому полягає їхнє законне право і справжня мета мого життя.

І тоді я зрозумів психологію мародерів-за-покликом-душі, якої раніше не міг збагнути. Побачив, як вони проникають до мене всередину — так само, як проникали у кишеню Малліґана, — прагнуть загребти собі всю мою цінність (як намагалися загребти його багатство); я бачив зухвальство й мерзенність посередностей, які хвалькувато трималися за власну порожнечу, мов за прірву, яку слід було заповнити тілами кращих і достойніших за них, — так само, як винюхували гроші Малліґана, як хочуть напхатися тими годинами, протягом яких я писав свою музику, тими причинами, які підштовхнули мене її створювати, прагнучи прогризти собі шлях до власної самооцінки, вимагаючи зізнання, що мета моєї музики — це вони, щоб, скориставшись причиною мого досягнення, ствердити, що це не вони мусять засвідчити мою цінність, а я повинен їм вклонитися…

Того вечора я заприсягнувся, що вони ніколи більше не почують жодної моєї ноти. Коли я покинув театр, вулиці були порожні, та я побачив чоловіка, якого доти не зустрічав. Він чекав на мене у світлі ліхтарного стовпа. Йому не довелося багато мені пояснювати. Однак той концерт, який я йому присвятив, називається «Концертом Звільнення».

Даґні обвела поглядом решту присутніх.

— Будь-ласка, розкажіть про свої причини, — мовила вона наголошено спокійним тоном, ніби витримувала побиття, що його постановила собі дотерпіти до кінця.

— Я покинув роботу, коли медицину віддали під контроль держави кілька років тому, — сказав доктор Гендрікс. — Чи знаєте ви, що означає провести операцію на мозку? Чи уявляєте, яких навичок це вимагає, скільки років пристрасної, безжальної, болісної відданості необхідно, щоб набути цих навичок? Цього я не міг віддати у розпорядження людям, які керували мною лише тому, що вміли фонтанувати оманливими узагальненнями, — це надало їм привілей вимагати виконання своїх бажань під дулом пістолета. Я не дозволив би їм нічого мені диктувати після того, як витратив на навчання стільки років, чи вказувати, в яких умовах я повинен працювати, яких пацієнтів обирати, який мусить бути розмір моєї винагороди. Я виявив, що під час усіх дискусій, які передували поневоленню медицини, ці люди обговорювали що-завгодно, крім бажань самих лікарів. Вони зважали тільки на «добробут» пацієнтів, не думаючи про тих, хто мав цей добробут забезпечити. Те, що лікарі мають права, бажання чи вплив на справу, сприймалось як недоречний егоїзм. Вони не повинні обирати, казали ці люди, вони мусять «служити». Те, що люди, які бажають працювати з примусу, занадто небезпечні звірі, яким навіть не можна довірити працювати на скотному дворі, ніколи не спадало на думку тим, хто пропонував допомагати хворим, роблячи життя здорових нестерпним. Мене завжди дивувало самовдоволення, з яким люди відстоювали своє право мене поневолювати, контролювати мою працю, ґвалтувати мою волю і сумління, придушувати мій розум, — і все ж: від чого вони збиралися залежати, лежачи на операційному столі під моїми руками? Їхній моральний кодекс навчив їх вірити, начебто покладатися на чесноти власних жертв — цілком безпечно. Що ж, цієї чесноти я зумів позбутися. Нехай відчують на собі роботу тих лікарів, яких творить їхня система. Нехай у своїх операційних і лікарняних палатах переконаються, що віддавати себе у руки людей, чиє життя вони розчавили, — небезпечно. Небезпечно для тих, кого це обурює, але ще небезпечніше для тих, кому все одно.

— Я пішов геть, — сказав Елліс Ваятт, — бо не хотів стати стравою для канібалів, а ще тому, що не хотів цю страву готувати.

— Мені вдалося виявити, — мовив Кен Даннаґґер, — що ті, з ким я боровся, — ні на що не здатні. Вони безпорадні, безглузді, безвідповідальні, нераціональні; я їх не потребував, вони не могли диктувати мені своїх умов, я не повинен був підкорятись їхнім вимогам. Я пішов, щоб вони це нарешті зрозуміли.

— Я пішов, — сказав Квентін Деніелз, — бо якщо існують різні рівні злочинів, то науковець, який служить грубій силі, — це вбивця, що коїть найтриваліше вбивство в історії.

Запала тиша. Даґні обернулася до Ґолта.

— А ви? — запитала вона. — Ви були перший. Що змусило вас це зробити?

Він засміявся:

— Моя відмова народжується разом з кожним первородним гріхом.

— Ви про що?

— Я ніколи не почував провини через власні таланти. Ніколи не почувався винним через свій розум. Не почувався винним тому, що я — людина. Я не приймав жодного нездійсненого гріха, а тому міг вільно заробляти і знати власну цінність. Відколи себе пам’ятаю, я знав, що можу вбити того, хто скаже, що я існую заради його потреб, я не сумнівався, що це — найвище моральне почуття. Тієї ночі, на зборах «Двадцятого століття», коли я почув, як з інтонацією моральної правоти промовляються моторошні речі, я побачив корінь трагедії цього світу, ключ до неї та її розв’язання. Я зрозумів, що слід робити. І пішов геть, щоб узятися за це.

— А двигун? — запитала вона. — Чому ви його покинули? Чому залишили спадкоємцям Старнса?

— Тоді це була власність їхнього батька. Він заплатив мені за двигун. Я зробив механізм ще за його часів. Але я знав, що іншим цей двигун не дасть жодної користі, ніхто про нього більше не почує. То була моя перша експериментальна модель.

Ніхто, крім мене чи когось такого, як я, ніколи не міг би завершити цей механізм, не міг би навіть зрозуміти, що перед ним.

1 ... 18 19 20 ... 196
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"