Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

Іноді дитячі мрії збуваються. Даґні Таґґарт керує найбільшою в країні залізницею. Генк Ріарден запроваджує революційну технологію в металургії. Елліс Ваятт перетворює Богом забуту землю на промисловий рай. У їхніх руках — наймогутніші корпорації, що від них залежить доля країни. Вони — сучасні атланти. Їхня релігія — економіка, їхня відповідальність — тягар усього світу. Колись вони мріяли змінити життя суспільства, а тепер їм доводиться чути, що вся їхня праця лише помножує несправедливість. Що всім людям потрібні однакові права і можливості.
Спершу атланти лише знизували плечима. Але настане той день, коли їм остаточно набридне тримати цей світ на своїх плечах. І вони підуть.

Айн Ренд

Атлант розправив плечі

Частина перша

Несуперечність

Передмова

Рішення видати книгу, яку Ви зараз тримаєте в руках, визріло на початку лютого 2014 року, коли революційні події на Майдані Незалежності сягнули свого апогею. Тоді я повірив, що ідеали українців, які віддали заради них свої життя, співзвучні з ідеалами героїв роману Айн Ренд «Атлант розправив плечі». Обговорення трилогії, яку авторка писала 12 років, триває досі, розпочало його американське суспільство ще в 1957-му. Цей твір прочитали три покоління американців. Роман став світовим бестселером і новим євангеліє вільних громадян своєї країни.

Здійснилося — культова книга з’явилася українською. Через майже 60 років після публікації в США, де її популярність десятиліттями набирала обертів. Нарешті «Атлант» дійшов до України, глибоко символічно, що саме сьогодні, лише тепер — і ця відсталість України від західного світу не настільки економічна, як ментальна.

Нас змалечку привчали до шаблону стабільності, поширеного у більшості пострадянських країн. Багатші на природні ресурси країни та країни з тоталітарним устроєм були для нас взірцем, еталоном, настановою. Але в Україні завжди знаходилися відважні — ті громадяни, які кидали виклик системі, і вона раз по раз давала збій… Бо Історію творять особистості, сильні, рішучі у своєму прагненні досягти великих цілей. У нашій країні — чимало людей, які спроможні подбати про себе самотужки і не бажають йти на утримання до влади: «До біса вашу стабільність, ми здатні забезпечити самі себе». Такі люди і є творцями суспільної еволюції, завдяки їхнім зусиллям відбувається поступ. Роль Держави в цій ситуації — грамотно розробити правила гри і забезпечувати контроль їх виконання всіма учасниками. Американці через це пройшли, їм було зовсім не легко. Нам — ще доведеться українську мрію здійснити.

Ілюзії, в яких ми жили 25 років, розвіюються щодня і з шаленою швидкістю. Так, зміни в суспільстві відбуваються швидше, ніж у владних коридорах. Революціонери не захоплюють владу, а демонструють правлячій верхівці прогресивні моделі розвитку країни, які потрібно запровадити чиновникам. Сучасний технологічний світ нас жорстко змушує бути ефективнішими, якісніше працювати, більше виробляти, виходити на нові ринки і — конкурувати з сильними. В цій книзі теж йдеться про психологію стосунків між сильними і слабкими, конкуренцію з сильним опонентом і перемогу, до якої прямує головна героїня роману Даґні Таґґарт… Айн Ренд аргументовано доводить: Еґо особистості — потужна рушійна сила всіх змін в історії людства, от тільки ним ще треба вміти керувати.

Так, індивідуалізм й елітаризм в романі Ренд не є однозначними, прийнятними для всіх, та й не кожен зможе легко зчитувати їх у художньому творі. Проте, після вдумливого прочитання книжки легендарної письменниці, драматурга і філософа, ймовірно, хтось відчує у собі силу Атланта… Розправить плечі — і впевниться в існуванні непереможної сили, яка змінить людство і світ. Зміни, потрясіння та випробування неминуче стануться в житті кожного з нас, тож ми мусимо бути сильними, кожен зокрема і всі разом. Тоді перемога буде за нами.

Антон Мартинов,

директор видавництва «Наш Формат»

Розділ I

Мелодія

— Хто такий Джон Ґолт?

Сутеніло, й Едді Віллерс не міг роздивитись обличчя волоцюги. Запитання пролунало просто і беземоційно. Але жовті відблиски передзахідного сонця в кінці вулиці освітили очі, втуплені просто у Віллерса, насмішкуваті та спокійні, ніби запитання було адресоване до раптової внутрішньої гризоти Едді.

— Чому ти це запитав? — нашорошився Віллерс.

Волоцюга сперся об одвірок; уламки скла за ним віддзеркалювали металево-жовте небо.

— А чому це тебе цікавить? — спитав він.

— Не цікавить, — відрубав Едді Віллерс.

Він квапливо поліз у кишеню. Волоцюга перепинив Едді на вулиці та попросив десять центів, а щоб заповнити паузу, завів балачку, немов прагнув забути про цю мить і якнайшвидше перескочити в наступну. Проте жебраків на вулицях стало так багато, що не було сенсу вислуховувати пояснення, і Едді не мав охоти вникати у безнадію саме цього волоцюги.

— На, купи собі кави, — він простягнув гроші безликій тіні.

— Дякую, сер, — незворушно пролунав голос, тінь нахилилася, і на мить вигулькнуло засмагле, обвітрене, покреслене зморшками та цинічною покорою обличчя з розумними очима. Едді Віллерс пішов далі, міркуючи, чому саме о цій порі його завжди охоплював безпричинний страх. «Ні, — подумав він, — не страх, бо немає чого боятися». Це було нав’язливе, розсіяне побоювання, що не мало ні джерела, ні об’єкту. Він уже звик до нього, хоча й не міг пояснити; але жебрак говорив, ніби знав, що Едді це відчуває, наче саме це і слід відчувати, більше того — так, коли б він знав причину того остраху.

Едді Віллерс розправив плечі, намагаючись оговтатися. Подумав, що пора покласти цьому край, бо вже он увижатися почало. Чи відчував він це всі тридцять два роки свого життя? Спробував напружити пам’ять. Ні. Але пригадати, коли це почалося, теж не міг. Відчуття виникало раптово, спорадично, а тепер іще й частіше, ніж досі. «Це сутінки, — подумав він. — Ненавиджу сутінки».

Хмари та стріли хмарочосів супроти них брунатнішали, мов старі олійні полотна, набуваючи кольору зникомого шедевра. Довгі смуги бруду тягнулися від дахівок по струнких закіптюжених стінах. Високо на вежі пішла тріщина у вигляді застиглої блискавки, що протинала десять поверхів. Зубчаста споруда розрізала небо над дахами; півшпиля досі відблискувало заходом сонця, що його сусальне золото вже давно стерлося з іншої половини. Сяйво було червоне і нерухоме, це вже був не палахкий вогонь, а радше пекучі жарини зі згарища, гасити яке вже немає жодного сенсу.

Ні, подумав Едді Віллерс, немає нічого тривожного в цьому місті. Воно таке ж, як і завше. Пішов далі, нагадуючи собі, що запізнюється в контору. Майбутнє завдання йому не подобалося, тому він мусив упоратися з ним якнайшвидше. Едді поквапився.

Повернув за ріг вулиці. У вузькому просторі між темними обрисами будівель, як у щілині дверей, побачив гігантський, підвішений до неба, календар.

Торік мер Нью-Йорка поставив його на даху будинку, щоб мешканці, задерши голови, могли визначити число так само легко, як і час, дивлячись на годинник міської ратуші. Білий прямокутник маячів над містом, показуючи дату метушливому юрмиську. В іржавому вечоровому світлі на прямокутнику значилося: 2 вересня.

Едді Віллерс відвернувся. Чоловікові ніколи не подобався цей календар, дратував незбагненно, непояснимо. Це почуття змішалося з його тривогою. Воно мало ту ж таки природу.

Раптом подумав, що існує якась фраза, цитата, яка б могла означити сенс цього календаря. Але пригадати її не міг. Едді йшов, намацуючи речення,