Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Країна, яку залишили її творці, винахідники та мислителі, приречена на війну, голод і смерть. Владу захоплюють невігласи, корупціонери й мародери. Історія триває бодай тому, що одна вольова жінка на ім’я Даґні Таґґарт переконана, що досконалий світ справжніх цінностей існує. Вона намагається зламати сценарій неминучої катастрофи. Її Атлантида не міф. У світі ще є сміливці, спроможні створити суспільний лад, де немає конфліктів, не виникає потреби в самопожертві, жодна людина не становить загрози для мети інших. Бунтівні атланти знають, що розум таки переможе. Риторичне питання, хто такий Джон Ґолт, насправді має відповідь, а неймовірні ідеї — своє втілення, яке проголомшує людську уяву.
В останній частині свого фундаментального роману ідей Айн Ренд змальовує цілісну філософську систему, яка досі викликає палкі дискусії, де від захвату до обурення — один крок.

Айн Ренд

Атлант розправив плечі

Частина третя

А є А

Розділ І

Атлант

Розплющивши очі, вона побачила зелене листя, залите сонячним сяйвом, і обличчя чоловіка. Даґні подумала: «Я знаю, що це таке». Це був світ, про який вона мріяла в шістнадцять років — і ось тепер її мрія збулась. І цей світ виявився такий простий, такий звичайний, що її почуття скидалися на благословення, розлите у Всесвіті у формі трьох слів: «Та звісно ж!»

Даґні зазирала в обличчя чоловіка, який стояв біля неї навколішках, усвідомлюючи, що протягом усіх пережитих років саме за таке видовище вона була готова віддати своє життя: обличчя без жодної тіні болю, страху чи провини. В розрізі його рота прочитувалася гордість, ба більше — здавалося, ця гордість є джерелом чогось, чим він пишається ще дужче. Його кутасті вилиці наштовхнули її на думку про зарозумілість, бундючність, чваньковитість, проте обличчя не мало в собі жодної з цих рис, маючи натомість їхню загальну суму: вираз спокійної рішучості й упевненості, безжалісної невинності, яка не шукає прощення і не дає його. Це обличчя не мало чого приховувати, не мало від чого ховатися, не боялося ні того, що побачить колись, ні вже побаченого, тому насамперед вона вловила гостру проникливість його погляду; він дивився так, ніби цей дар був його найулюбленішим інструментом, а його вправляння — нескінченною приємною пригодою, ніби очі додавали власне йому і всьому світові набавної цінності: йому — за здатність дивитись, а світові — за те, що він був вартим пристрасного розглядання. На якусь мить їй здалося, що вона перебуває в присутності істоти, яка втілює чисту свідомість, — і водночас ніколи ще Даґні так гостро не відчувала поруч чоловічого тіла. Світла тканина сорочки не приховувала, а підкреслювала статуру, шкіра була позолочена засмагою, тіло справляло враження міцного та худорлявого, пружного й сильного, наче точно і чітко вилитого з металу — з якогось тьмяного металу, з ледве вловним полиском, схожого на алюмінієво-мідний сплав: такою була барва його шкіри, яка переходила в каштановий колір волосся; пасма вільно спадали, переливаючись на сонці різними відтінками, від коричневого до золотого, доповнюючись кольором очей — мовби одна частина лиття не потьмянішала, а залишилась яскравою і лискучою: глибоке темно-зелене світло, як спалахи на металі.

Чоловік дивився на неї згори вниз, і в нього на обличчі проступав легкий натяк на усмішку: це скидалося не так на емоцію відкриття, як на споглядання чогось знайомого, — наче він дивився на давно очікуване, у чому ніколи не сумнівався.

«Отакий він, мій світ, — подумалося Даґні, — саме такі повинні бути люди, так мусять вони зустрічати своє існування, а все решта, тривалі роки потворності й боротьби, — це лише чийсь безсенсовий жарт». Вона по-змовницькому всміхнулася до нього — полегшено, звільнено, променисто збиткуючись з усього, що ніколи знову не вважатиме важливим. У відповідь він точнісінько повторив її усмішку, наче відчував те саме, що й вона, і добре знав її думки.

— Не слід було все оте сприймати всерйоз, правда? — прошепотіла вона.

— Ні, не слід було.

І раптом до неї цілком повернулась свідомість: Даґні зрозуміла, що вона й близько не знає цього чоловіка.

Спробувала було відсахнутись, але спромоглась лише на кволий порух голови, прошарудівши волоссям по траві. Потім спробувала підвестись.

Постріл болю пронизав спину і притиснув її до землі.

— Не ворушіться, міс Таґґарт. Ви поранені.

— Ви мене знаєте? — її голос пролунав безособово й різко.

— Я знаю вас уже багато років.

— А я вас знаю?

— Так, думаю, знаєте.

— Як вас звати?

— Джон Ґолт.

Вона дивилася на нього, не ворушачись.

— Чому ви злякалися? — запитав він.

— Бо я вам повірила.

Він усміхнувся, немовби вловив усю глибину сенсу, який вона вкладала в його ім’я. Усмішка поєднувала прийняття виклику супротивника й утіху, якої дорослому завдає самообман дитини.

Даґні почувалася так, ніби отямилася після аварії, що приголомшила її дужче за падіння літака. Зараз вона не здатна була позбирати докупи всіх деталей, не могла пригадати те, що вона знала про його ім’я, — лише, що це ім’я означало темний вакуум, який доведеться поволі заповнити. Але не зараз: присутність цього чоловіка надто засліплювала її, як засліплює світло прожектора, не даючи розгледіти те, що ховається в навколишній темряві.

— Це вас я переслідувала? — запитала Даґні.

— Так.

Даґні повільно роззирнулася. Вона лежала на траві посеред поля біля підніжжя гранітної скелі, що спускалась додолу з блакитного неба, з височини кількох тисяч кілометрів. Простір із протилежного краю поля, що простягався до віддаленої стіни гір, схожої на підкову, ховався за скелями, соснами, за мерехтливим листям беріз. Літак Даґні не розбився. Він лежав черевом на траві за кілька метрів від них. Ніде не видно було жодного іншого літака, як і будівель чи будь-яких ознак людського життя.

— Що це за долина? — поцікавилася Даґні.

Чоловік усміхнувся.

— Термінал Таґґарта.

— Ви про що?

— Невдовзі довідаєтеся.

Невиразний імпульс, наче реакція на суперника, змусив її перевірити, скільки сили в неї залишилося. Вона могла ворушити руками й ногами; могла підвести голову; коли вдихала глибоко, відчувала пронизливий біль; панчохою точилася додолу цівка крові.

— Звідси можна вибратися? — запитала вона.

Його голос лунав серйозно, але металево-зелені очі сяйнули усмішкою:

— Взагалі-то — ні. Хоча тимчасово — цілком.

Вона поворухнулася, намагаючись устати. Чоловік зігнувся, щоб підняти її, але вона напружилася і різким раптовим ривком вислизнула з його обіймів, силкуючись встояти.

— Думаю, я можу… — почала говорити вона і тут же впала на нього, щойно її стопи сперлися на землю: кісточку, яка не погоджувалась її тримати, пронизав гострий біль.

Чоловік узяв Даґні на руки і всміхнувся.

— Ні, не можете, міс Таґґарт, — сказав він і рушив полем.

Даґні обійняла його і завмерла, схиливши голову чоловікові на плече, і думала: лише на короткий час, поки це триває, цілком нормально отак цілковито здатися, забути геть про все і дозволити собі відчувати…