Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

А ще я знав, що з того часу ніхто такий, як я, до тієї фабрики і близько не підійде.

— Ви знали, яким досягненням є цей ваш двигун?

— Так.

— І знали, що кидаєте його гинути?

— Так.

Він поглянув у темряву за вікнами і м’яко засміявся, але сміх його не був радісний.

— Перш ніж піти, я востаннє поглянув на свій двигун. Я думав про людей, які стверджують, що багатство — справа природних ресурсів, і про тих, хто каже, що багатство — це захоплення фабрик, і про тих, які переконують, начебто машини покращують роботу мозку. Що ж, ось вам двигун, який може покращити мозок — так він і залишився там: рівно те, чим він був без людського розуму, — горою брухту і дротів, які от-от заржавіють. Ви думали про ту величезну користь, яку міг би принести людству двигун, якби його запустили у виробництво? Думаю, того дня, коли люди зрозуміють значення його долі у купі металобрухту на фабриці, він принесе навіть більшу користь.

— Йдучи геть, ви сподівалися, що будете свідком такого дня?

— Ні.

— Чи сподівалися ви на шанс відбудувати двигун деінде?

— Ні.

— І вирішили просто покинути його в купі сміття?

— Заради того, чим був для мене цей двигун, — повільно промовив Ґолт, — я мусив би прагнути, щоб він розпався і зник назавжди.

Він поглянув просто їй у вічі, і Даґні почула рівний, неквапливий голос, який звучав без натяку на нещадність:

— Так само, як ви мали би прагнути, щоб залізниця «Таґґарт Трансконтиненталь» розсипалась і зникла.

Вона витримала його погляд, піднявши голову, і неголосно, але гордо й відкрито повідомила:

— Не змушуйте мене відповідати зараз.

— Не буду. Ми розповімо вам усе, що ви бажаєте знати. Ми не спонукатимемо вас до рішення.

Даґні відчула шок від несподіваної ніжності в його голосі:

— Я сказав, що найскладніше було набути байдужість до світу. Я знаю. Всі ми через це пройшли.

Даґні дивилася на тиху кімнату, в якій усе наче завмерло, дивилась на світло — світло, що його дарував сконструйований цією людиною двигун, — на обличчя чоловіків, присутніх на цьому найбезхмарнішому і чіткому зібранні з усіх, де вона колись була присутня.

— Що ви зробили, вийшовши з «Двадцятого століття»? — запитала Даґні.

— Я став коректувальником вогню. Зробив своїм обов’язком спостерігати за яскравим полум’ям, яке ще палахкотіло серед дикої ночі, — за талановитими людьми, людьми розуму; я стежив за їхнім поступом, боротьбою та агонією — і просто витягав їх звідти, коли розумів, що вони вже достатньо побачили.

— Як ви переконували їх усе покинути?

— Казав, що вони праві.

Відповідаючи на мовчазне запитання, що світилось у її погляді, він додав:

— Я повертав їм ту гордість, про існування якої вони не здогадувалися. Давав слова, щоб її окреслити. Повертав безцінну власність, що вони її втратили, за якою тужили, і все ж не знали самі, як сильно її потребують: моральний дозвіл. Ви назвали мене руйнівником і мисливцем на людей? Я був посланцем цього страйку, провідником повстання жертв, захисником пригнічених, позбавлених спадку, експлуатованих. І коли я кажу ці слова, то вони нарешті мають реальне значення.

— Хто перший пішов за вами?

Він вичекав якусь мить, зробивши її умисним акцентом, а потім відповів:

— Двоє моїх найкращих друзів. Одного з них ви знаєте. Знаєте — можливо, краще за всіх, — яку ціну він за це все заплатив. Наш із ним учитель, доктор Акстон, був наступний. Він приєднався до нас під час однієї вечірньої розмови. Вільям Гастінґс, мій начальник у дослідницькій лабораторії «Двадцятого століття», тяжко мучився, боровся сам із собою. Це тривало рік. Але він приєднався. Далі — Річард Гейлі. Потім Мідас Малліґан.

— …якому на рішення знадобилося п’ятнадцять хвилин, — сказав Малліґан.

Даґні обернулась до нього.

— Це ви все організували в долині?

— Так, — сказав Малліґан. — Спершу це був просто мій приватний сховок. Я купив це місце багато років тому, купував кілометри цих гір, ділянку за ділянкою, у фермерів і скотарів, які самі не знали, чим володіють. Долину не позначено на жодній мапі. Я збудував дім, коли вирішив покинути світ. Відрізав усі можливі шляхи, що вели сюди, крім однієї дороги, замаскованої так, що ніхто не здатен її знайти; зробив потрібні запаси, щоб мати тут усього вдосталь і прожити решту свого життя, не зустрівшись більше з жодним мародером. Коли я почув, що Джон переконав суддю Наррангасетта піти, я запросив його сюди. Потім запропонував приєднатися до нас Річардові Гейлі. Решта поки що залишалися назовні.

— У нас не було жодних правил, — сказав Ґолт, — крім одного. Коли вже людина приймала присягу, це означало — не працювати у своїй власній професії, не віддавати зовнішньому світові плодів власного розуму. Кожен з нас виконував це у власний спосіб. Хто мав гроші, жили на заощадження. Хто мусив працювати, виконував найнижчу роботу, яку тільки міг знайти. Дехто з нас був знаменитий; інших — як того вашого молодого кондуктора, якого знайшов Гейлі, — нам вдавалося зупинити ще до того, як вони зазнають катувань. Але ми не припиняли віддавати свій розум улюбленій роботі. Кожен продовжував реалізовуватись у справжньому фахові, у той спосіб, який міг собі дозволити, але це робилось у таємниці, тільки для власної користі, нічого не віддаючи людям, нічим не ділячись. Ми були розсіяні по всій країні, мов справжні вигнанці, якими завжди й були, — ось тільки цього разу ми прийняли свої долі свідомо.

Єдиним полегшенням ставали наші зустрічі.

З’ясувалося, що нам подобається зустрічатися, щоб нагадати собі про існування справжніх людей. Ми вирішили, що один місяць щороку будемо проводити в цій долині, — щоб відпочивати, жити в раціональному світі, не ховати бодай на цей час наших справжніх професій, обмінюватися досягненнями, які тут приносили винагороду, їх не конфіскували. Кожен з нас на власні кошти збудував тут будинок, щоб жити в ньому один місяць на рік. Так було легше витримувати решту одинадцять місяців.

— Розумієте, міс Таґґарт, — сказав Г’ю Акстон, — людина — соціальна істота, але не в тому сенсі, який проповідують мародери.

— Розвиток цієї долини розпочався з руйнування Колорадо, — сказав Мідас Малліґан. — Елліс Ваятт та решта переїхали сюди назавжди, бо вони мусили переховуватися. Ту частину багатства, що їм вдалося порятувати, вони привезли сюди у вигляді золота й машин. Нас було достатньо, щоб упорядкувати це місце, створити робочі