Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

робочих місць. Володіти майном — зло? Ми не володіємо нічим. Насолоджуватись існуванням на цьому світі — зло? Немає жодної форми насолоди в їхньому світі, що нас би зацікавила. І емоції, які ми зараз почуваємо до їхнього світу (а досягнути їх було найскладніше), вони вважають своїм ідеалом: байдужість — пустка — нуль — смерть…

Ми даємо їм все, чого вони начебто хотіли і сподівались як найвищих чеснот протягом багатьох століть. Тепер нехай зрозуміють, наскільки щире було це бажання.

— Цей страйк розпочали ви? — запитала Даґні.

— Я.

Він звівся, тримаючи руки в кишенях, світло упало йому на обличчя — і Даґні побачила усмішку: легку, ненапружену, сповнену впертої втіхи і твердого переконання.

— Нам стільки доводилося чути про страйки, — сказав він, — і про залежність незвичайних людей від звичайних. Ми чули волання про те, що промисловець — це паразит, якого утримують робітники, примножують його багатство, дозволяють купатись у розкоші, — і що ж із ним станеться, коли вони покинуть його? Чудово. Пропоную продемонструвати світові, хто від кого залежить, хто кого утримує, хто є джерелом багатства, хто чиє існування уможливлює, і що з ким стається, коли хтось когось покидає.

Тепер вікна перетворилися на темні прямокутники, в яких відображалися тільки жаринки закурених цигарок. Ґолт узяв зі столу сигарету, і в спалаху сірника вона побачила, як між його пальців коротко зблиснув золотий доларовий знак.

— Я покинув роботу, приєднався до нього і почав страйкувати, — сказав Г’ю Акстон, — бо не міг розділяти своєї професії з людьми, які стверджували, начебто кваліфікованість інтелектуала полягає у тому, що він заперечує існування інтелекту. Ніхто не найняв би сантехніка, який намагається довести свою фахову досконалість, наголошуючи на тому, що слюсарно-водопровідної справи не існує; проте, мабуть, такі ж перестороги не вважають за необхідні стосовно філософів. Мій власний учень навчив мене, що саме я допустив таку ситуацію. Коли мислителі приймають тих, хто заперечує мислення, за колег-мислителів з іншої школи, то саме вони і руйнують розум. Вони надають ворогові базові передумови, дозволяючи таким чином розумові офіційно перетворюватися на безумство. Базова передумова — це абсолют, який не дозволяє жодної співпраці зі своїми антитезами, не толерує толерантності. У той же спосіб і з тієї ж причини, що банкір може не прийняти і повернути фальшиві гроші, дбаючи про підтримку, честь і престиж свого банку, як він може не погодитись із вимогою фальшивомонетника виявити толерантність до іншої точки зору — так і я не можу наділити званням філософа доктора Саймона Прітчетта чи змагатись із ним за людський розум. Доктор Прітчетт не має чим збагатити філософію, крім свого проголошеного наміру її зруйнувати. Він прагне дістати вигоду (хоча й заперечує це), володіючи розумом людей. Прагне викарбувати клеймо розуму на планах своїх господарів-мародерів. Прагне використати престиж філософії, щоб купити поневолення думки. Однак цей престиж існує лише доти, доки я підписую чеки.

Нехай він робить це без мене. Нехай він і всі, хто довірив йому голови своїх дітей, отримують саме те, чого вимагають: світ інтелектуалів без інтелекту, мислителів, які заявляють, що мислення не існує. Я поступаюсь їм. Я підкоряюсь. І коли вони побачать абсолютну реальність свого неабсолютного світу, мене там не буде, не я відшкодовуватиму їхні суперечності.

— Доктор Акстон відмовився виконувати свої обов’язки на підставі здорової банківської системи, — мовив Мідас Малліґан. — Я — на підставах любові. Любов — остаточна форма визнання, яку людина може гарантувати найвищим цінностям. Мене змусила піти справа Гансейкера, коли суд наказав мені віддати зароблені людьми гроші нікчемному негідникові, вимога якого ґрунтувалась на неспроможності заробити самостійно.

Я народився на фермі й чудово знаю значення грошей. Протягом життя мені випадало мати справу з багатьма людьми. Я бачив, як вони зростають. Я заробив свої статки, маючи здатність вирізняти певний тип людини. Представники цього типу ніколи не просили про віру, надію чи благодійність, вони пропонували натомість факти, докази і прибуток. Чи знаєте ви, що я інвестував гроші у бізнес Генка Ріардена, коли він тільки зростав, коли він щойно пробивав собі шлях з Міннесоти, купуючи сталеливарні заводи в Пенсільванії? Побачивши те судове розпорядження на власному столі, я все зрозумів. Переді мною постала картина, яку я бачив так чітко, що вона змінила для мене все навколо. Я побачив ясне обличчя й очі молодого Ріардена — такого, який він був за нашої першої зустрічі. Бачив, як він лежить біля підніжжя вівтаря, як на землю стікає кров, а над ним височіє Лі Гансейкер із вологими від сліз очима і скиглить, що просто ніколи не мав можливості… Дивовижно, якими простими стають речі, коли ти чітко їх бачиш. Мені було нескладно закрити банк і піти геть: уперше в житті я розумів, заради чого жив і любив.

Даґні подивилась на суддю Наррангасетта.

— Ви звільнилися через ту саму справу, так?

— Так, — відповів суддя Наррангасетт. — Я покинув посаду, коли апеляційний суд повернув мою постанову. Мета, заради якої я обрав свою роботу, — намір захищати правосуддя. Однак закони, дотримання яких мене просили забезпечувати, перетворювали мене на виконавця найлихішої несправедливості, що тільки могла існувати. Мене просили застосувати силу, щоб порушити права неозброєної людини, яка прийшла до мене, намагаючись захистити свої права. Позивачі підкорюються вердикту суду винятково на підставах того, що існують об’єктивні правила поведінки, прийняті усіма. Але тепер я бачив, що одного чоловіка збиралися змусити дотримуватися цих правил, а іншого — ні, один мусив коритися закону, інший міг користатися довільним бажанням, власною потребою, і закон стояв на боці цього бажання. Правосуддя відстоювало те, чому не було виправдання. Я пішов геть, бо не міг чути від порядних людей звертання: «Ваша честь».

Даґні повільно перевела погляд на Річарда Гейлі — вона одночасно хотіла почути його розповідь, але і боялась її. Гейлі всміхнувся.

— Я пробачив людям свої поневіряння, — сказав Річард Гейлі. — Але не зміг пробачити того, як вони сприймали мій успіх. Я не почував ненависті протягом усіх тих років, коли вони мене відкидали. Якщо моя робота була новою, я мусив дати їм достатньо часу, щоб вони навчились її розуміти; якщо я пишався тим, що перший пробивав стежку і досягав нових висот, то не мав права скаржитися, що інші йдуть слідом занадто повільно. Ось що я казав собі протягом усіх цих років за винятком деяких ночей, коли я більше не міг ні чекати, ні вірити, коли я кричав: «Чому?» — та не знаходив відповіді.