Кіті Лав - Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав

10 Примирення

Я завмираю, помітивши його. Важко зітхаю. Невже знову?..

— Аліно, — голос Олександра м’який, але впевнений. — Можна з тобою поговорити?

— Мені нема чого тобі сказати, — відповідаю тихо, проходячи повз, але він робить кілька кроків і зупиняється переді мною.

— То я скажу. Будь ласка.

Він виглядає інакше — не такий впевнений, як завжди. Блідий, трохи втомлений, погляд не відривається від мого обличчя. Не знаю, чому не тікаю одразу. Може, хочеться почути… що?

— Я пішов від Ірини, — каже. — Подав на розлучення.

Мене наче обухом по голові. Серце сіпається. Він говорить це так просто — наче не ламав сім’ю, не руйнував усе навколо.

— І що далі? — ледве стримуюсь, щоб не тремтів голос. — Думаєш, цього досить?

— Ні. Але це — правда. І це для тебе. Бо я хочу бути з тобою.

Я опускаю очі, в горлі клубок.

— Аліно… я знімаю квартиру. Там є місце для тебе. Для вас. Я знаю, що ти…

Він затинається. Пильно дивиться.

— Що я — вагітна? — сама договорюю. — Ти це хочеш сказати?

Мовчить, але кивком підтверджує.

— Твоя подруга сказала мені, — додає тихо. — Вона переживає за тебе.

Мене знову накриває. Лєра. Звісно. Але зараз не про неї.

— І що ти тепер хочеш, Олександре? Щоб я просто забула все, що було? Щоб я жила в тій квартирі й вдавала, що мені не болить?

— Ні. Я не прошу забути. Прошу — дати мені шанс усе виправити.

Його голос стихає. В очах — щось нове. Не самовпевненість. Не жага. Біль.

Я не відповідаю. Стою мовчки, стискаючи сумку. Усередині щось клекоче — злість, ніжність, образа, спогади.

Я дивлюсь на нього. Довго. Вперше — не з ніжністю, не з надією. З гнівом, який, здається, прокидається у мені остаточно.

— Скажи… — починаю повільно, стримано. — Як довго ти мені брехав?

Олександр зітхає. Відводить погляд, ніби вже знає, що будь-яка відповідь буде болючою.

— Від самого початку? Тоді, коли вперше прийшов у ресторан? — продовжую. — Уже тоді був одружений?

— Так… — визнає тихо. — Але ми з Іриною вже давно жили як чужі. Там не було нічого, крім тиші. Ні почуттів, ні близькості… Нічого.

— А хіба це дає тобі право починати нове життя з іншою, не сказавши про старе?

— Я не планував закохуватись, — каже. — Але ти… ти з’явилася — і все зрушилось. Я не знав, як бути. Спочатку хотів просто побути поруч, поговорити. А потім… уже не зміг відпустити.

— А я? — перебиваю, не стримуючись. — Я, Олександре, взагалі нічого не знала! Я довірилась. Я повірила… і любила.

Тиша. Лише наше дихання й далекі звуки міста.

— Ти не уявляєш, що я пережила в ту ніч, коли вона прийшла… — голос зривається. — Я стояла там, принижена, розбита. Вона мала право бути зла, а я навіть не могла захистити себе… бо не знала нічого!

— Я знаю. І я ніколи собі цього не прощу, — каже щиро. — Але я тут. Я не втік. Я хочу бути з тобою. І з нашою дитиною.

— А вона? Ірина? — дивлюсь прямо в очі. — Вона дозволить тобі просто так піти?

— Уже не має вибору. Після нашої останньої розмови вона… — він ковтає слину. — Вона зробила скандал. Але я залишив ключі й поїхав. Вперше за всі ці роки відчув, що живу не заради неї, не заради зовнішньої “ідеальної” картинки… а заради тебе.

Я мовчу. І мені боляче. Все ще. Але вперше в цих словах я чую щось більше, ніж виправдання. Я чую вибір.

— Я не знаю, чи зможу пробачити, — кажу чесно. — Але я вже не та дівчина, яку ти зустрів у ресторані.

— Знаю, — шепоче. — І я тебе ціную ще більше.

Ми стоїмо мовчки. Я відчуваю, як його погляд ковзає по мені — стриманий, ніби боїться знову зробити щось не так.
Вперше за цей час я не відходжу. Не тікаю. Просто стою.

— Провести тебе? — тихо запитує. — Просто пройти поруч. Без жодних розмов, якщо не хочеш.

Я вагаюся, але не кажу "ні". Просто киваю.
Мовчки йдемо по алейці. Він тримається осторонь, на відстані, якось обережно, неначе я — щось дуже крихке.
І, можливо, так і є.

Ми йдемо повільно. Я не кажу ні слова. Та йому, здається, цього достатньо.

Підійшовши до гуртожитку, зупиняюся.

— Дякую, що не тиснув, — кажу нарешті. — Але мені справді треба подумати.

Він киває, не намагаючись нічого нав’язати.

— Я чекатиму, скільки буде потрібно, — відповідає.

І це — найкраще, що він міг зараз сказати. Я дивлюсь на нього ще мить, а потім відвертаюсь і заходжу у двері гуртожитку, залишаючи його на тротуарі, під нічним небом.

Минуло кілька днів. Я ні з ким не говорю про це. Навіть з дівчатами. Вони бачать, що я занурена в себе, але не лізуть із питаннями. І за це я їм вдячна.

У голові — хаос. Пам'ятаю, як стояла перед ним. Як він мовчки йшов поруч. Як не торкався — жодного дотику, жодного слова, зайвого погляду. Лише тиша й присутність. І щось у мені ніби трохи розтануло.

Та минуле не стирається. Зрада. Брехня. Я ж вірила йому…

Я сиджу в кімнаті, загорнувшись у ковдру, гортаю конспекти, але нічого не запам’ятовую. Потім виходжу на прогулянку сама, слухаю музику в навушниках. Слухаю, але не чую. У голові знову його голос.

"Я чекатиму, скільки буде потрібно."

А якщо я ніколи не зможу пробачити? Якщо цей страх — біль — не зникне?

Але він… не здається. Щодня пише коротке повідомлення. Не вимагає нічого, не тисне. Просто:
"Ти сьогодні добре спала?"
"Сподіваюся, день не дуже важкий."
"Я думаю про тебе."

І ці слова — як теплі краплі на холодній душі. Мені хочеться бути сильною, але я вже не впевнена, що сили — в тому, щоб відштовхнути.

Я дивлюсь у дзеркало. Сіра кофта, стомлене обличчя. Торкаюсь живота. Ще нічого не видно, але я знаю — всередині вже б’ється маленьке серце.

— Що мені робити?.. — шепочу. І тиша не дає відповіді.

Довго думаю, а помім виушую з ним зустрітись.

Я приходжу раніше. Обираю столик біля вікна, де можна дивитися на людей, не думаючи. Дощ барабанить по склу, змушує повільніше дихати. У мене тремтять руки. Я тримаю чашку, немов вона може врятувати мене від того, що гризе зсередини.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍