Кіті Лав - Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав

9.2

Ключ клацає в замку нової квартири. Порожньо. Голі стіни, білий стеля, тиша, яка ріже слух. Тільки мої кроки відлунюють — глухо, самотньо.

Я заходжу всередину, повільно. Проводжу долонею по гладкій поверхні підвіконня. Уявляю, як вона сидітиме тут, загорнута в м’який плед, з чашкою чаю в руках. Її розпущене волосся торкатиметься плечей, а вона посміхатиметься — мені. Мені.

Якби тільки…

Знімаю піджак, кидаю на стілець, дістаю телефон. Вже вчетверте сьогодні відкриваю її контакт — і закриваю. Скільки ще? Скільки ще разів я битимусь головою в стіну її мовчання?

– Треба діяти. Не благати, а доводити. – Кажу вголос, щоб почути себе.

Вже зранку зустрічаюсь з юристом. Все. Нема чого тягнути. Ірина… Вона зрозуміє. Або не зрозуміє — мені байдуже. Я не зобов’язаний жити в брехні тільки тому, що колись пообіцяв. Обіцянки теж мають термін придатності. Особливо, коли серце… давно вже не з тією.

З пакету дістаю кілька речей: кремовий плед, коробку з набором чаю, керамічну чашку з написом "тепло всередині". Поставлю на кухні. Може, вона колись прийде сюди. Побачить. Відчує, що це місце створене для неї.

І ще одна річ — маленький білий бодік. Без написів. Без квіточок. Просто — символ. Символ надії. Я не знаю, чи вона справді… але бачу, як її очі змінювались. Вона ховала щось. І мені хочеться вірити, що це те саме.

– Повертайся, Аліно… – шепочу в порожнечу. Вперше відчуваю, що навіть мій голос — чужий у цій тиші.

Можливо, це буде довгий шлях. Але я пройду його. Для неї. І для нас.

Залишивши квартиру, їду додому. Ще чекає не проста розмова.

Двері відчиняються з характерним щиголом. У квартирі — знайомий запах кави й парфумів Ірини. Вона сидить на дивані з ноутбуком на колінах, навіть не підводить очей.

— Ти рано. — її голос рівний, спокійний, але в ньому вже відчувається холод.

Я повільно знімаю пальто, кладу на спинку крісла. Кілька секунд тиші — і я кажу:

— Нам треба поговорити.

Тиша згустилася. Вона підводить голову. Очі, нафарбовані ідеально, вже блимають з підозрою.

— Знову? Якщо це про мій вечірній захід — я вже попереджала. Не маю наміру скасовувати свої плани.

— Ірино, я подаю на розлучення.

Вона застигла. Уперше за довгий час — справжня реакція. Її щелепа ледь не зводить, пальці стискають край ноутбука, як кігті.

— Що?

— Я вирішив. Остаточно. Нам більше нема чого грати в цей театр. Ми обоє давно живемо кожен своє життя.

— І ти вирішив отак просто? Після стількох років?! — її голос вже ріже повітря, підвищується з кожним словом.

— Не просто. Я довго мовчав, сподівався, що щось зміниться. Але… я більше не хочу брехати.

— Це через неї? — Ірина вже кричить, встає, кидає ноутбук на диван. — Це через ту твою студентку?! Думаєш, я не бачила?! Думаєш, я не здогадувалась?

Я мовчу. Не заперечую.

— Та ти з глузду з’їхав! Вона ж… вона ж дитина! Що ти з нею будеш робити?! Це все — просто хіть! Минеться! А я — твоя дружина!

— Тільки формально. — сухо кажу. — Ми обоє знаємо, що це шлюб на папері. Я все офіційно оформлю. Квартира залишається тобі. Я нічого не вимагаю.

— Ти ще й благородний, чорт забирай! — Ірина бере вазу з квітами і з силою кидає в стіну. Скло розлітається. — Та ти мене принизив! Зрадив! Як ти смієш!

Я не реагую на крик. Просто стою. Я пройшов точку кипіння ще до того, як сюди заїхав.

— Я не маю права стримувати тебе. Але ти не маєш права вимагати, щоб я далі жив у брехні. Вона… — зітхаю. — Вона чекає дитину, Ірино.

Це останній удар. Вона наче скам’яніла. Потім з її вуст виривається короткий, здавлений смішок. Напівбожевільний.

— Ну звісно… дитина. А що далі? Котедж, песик і романтичні пости в інстаграмі?

— Я не прийшов виправдовуватись. Просто повідомляю.

— Пішов геть. — шепоче вона крізь зуби. — І щоб я тебе більше не бачила.

Я виходжу. Двері зачиняються з глухим стуком. У середині — гул. Але в ньому нарешті є спокій. Після бурі.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍