Кіті Лав - Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав

9.1 Новина про вагітність

Олександр

Сиджу в машині, стискаючи кермо так, ніби від цього залежить щось більше, ніж просто мої пальці. Дивлюсь, як вона віддаляється — тонка фігурка в темному пальті, поруч хлопець, до якого вона щойно притиснулась, ніби це його плечі для неї — безпечне місце. Не мої.

З кожним її кроком щось у грудях ніби хрускає.

Я хотів просто поговорити. Побачити її очі, дізнатись, що вона відчуває. Зрозуміти, чи є ще шанс. Але замість цього отримав погляд, повний болю й образи, і сцену, де я — чужий.

А вона… вона вже не моя.

Вперше за довгий час я почуваюсь розгубленим. Зазвичай я знаю, як діяти. Як вирішувати проблеми, як переконувати, добиватись свого. Але не зараз. Не з нею.

Вона — не контракт. Не проєкт. Не угода.

Вона — жива, тепла, справжня. І я її втрачаю.

Проводжу поглядом, поки не зникає за рогом будівлі. І з кожною секундою усвідомлюю: я зробив їй боляче. І, чорт забирай, не маю права відступати. Не тепер.

Пальці трохи послаблюють хватку на кермі. Я ще не знаю, як саме, але я поверну її. Вона має дізнатись, що я не просто кохаю її. Я змінююсь заради неї.

І я не дозволю, щоб її забрав хтось інший.

Сиджу в машині, дивлюсь, як Аліна віддаляється поруч із тим хлопцем. Ноги не слухаються, руки лежать на кермі — безсило. Вперше за довгий час я не знаю, що робити. Вперше за довгий час я боюсь.

Стукіт у скло. Ледь не зриваюсь, повертаю голову — біля дверей стоїть дівчина з довгим каштановим волоссям. Не знайома. Але її обличчя... схоже, я вже десь її бачив — можливо, з гуртожитку. Вона трохи вагається, але нахиляється ближче:

— Привіт. Можна хвилинку?
— Хто ти? — питаю обережно.
— Я Лєра. Подруга Аліни. Ми живемо разом.
— Сідай, — коротко киваю.

Вона обережно опускається на сидіння, зачиняє двері. Її погляд прямий, серйозний, але в очах читається не агресія, а скоріше… турбота.

— Я не знаю, чи маю право втручатись, — починає тихо, — але мені просто нестерпно дивитись, як вона страждає.

Мовчу. Лєра говорить далі:

— Аліна вагітна. І вона... сильно заплуталась. Все, що сталося між вами — я не знаю деталей. Але я бачила, як вона змінюється. Вона ночами не спить. Не їсть. Ти їй не байдужий, це точно.

Я дивлюсь перед собою, стиснувши щелепу. Усередині клекоче. Вона вагітна…?

— Чому ти мені це кажеш?
— Бо я думаю, ти маєш знати. І якщо маєш намір зникнути — хоча б не роби це мовчки. Не після всього.
— Вона не хоче мене бачити.
— Можливо. Але це не означає, що вона не чекає, щоб ти повернувся. Ти ще можеш все змінити.

Вона відчиняє двері, вже хоче вийти, але ще раз зупиняється:

— Вона добра. Надто добра для того, щоб пройти через це сама.

І зникає так само швидко, як з’явилась.

Залишаюсь у машині. Дверцята клацають — Лєра пішла. А я все ще сиджу.

Вагітна.

Ці два слова ніби замкнули все повітря навколо. Б'ються в голові, розкидаються по серцю, впиваються в шкіру. Вагітна. Від мене. Від нас.

Я маю відчути щось конкретне, правда? Радість? Шок? Паніку? Але все, що я відчуваю зараз — це порожнеча. Дика, ниюча, болюча. І страх. Вперше в житті — справжній страх втратити.

Вона не хоче мене бачити. Обходить стороною. В її очах — холод, якого я ніколи не бачив. А ще біль. Біль, який сам їй завдав.

Ти ж знав, Олександре. Ти з самого початку знав, у що лізеш. Молоденька дівчина з бейджиком. Щира, наївна, тепла. Зовсім не така, як ті, кого ти зустрічав у своєму житті. І ти поліз — з головою, без плану, без страхів, наче це тобі дозволено.

А потім не сказав про найголовніше. Ти… одружений. Так, якесь там паперове зобов’язання, якесь минуле, яке давно вмерло. Але для неї — це зрада. Для неї це брехня. Зрада довіри.

І тепер вона носить під серцем мою дитину. А я — сиджу в машині, мов безпорадний хлопчисько, і не знаю, як зібрати себе докупи.

Хочу побачити її. Хочу обійняти. Сказати, що все буде добре. Що я лишаюсь. Що вона — моя. Що ця дитина — найбільше, що могло зі мною статися. Але що вона почує? Що я просто ще один тип, який зламав їй життя?

Аліна...

Я не дам тобі пройти це самій. Клянусь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍