Кіті Лав - Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав

Чекати важче, ніж я думала. Чекати того, кому довірилася повністю — і хто зламав усе.

Двері скриплять. Я підводжу очі — це він. Зупинився біля входу, мовчки шукає мене поглядом. Побачив. Йде повільно. А я не знаю, як правильно дихати.

Він сідає навпроти. Між нами — стіл, чашка чаю, мовчання.

— Дякую, що прийшла, — каже він тихо.

Я знижу очі в чашку. Лиш би не дивитися в нього. Лиш би не згадати, як сильно я його кохаю.

— Не знаю, на що саме ти розраховуєш, — відповідаю сухо. — Але я ще не пробачила.

Він киває, мовчить кілька секунд.

— Я не сподіваюся на пробачення. Я просто хочу бути поруч. Бути чесним, хоч зараз.

Чесність. Гарне слово. Чому ж воно болить?

— Усе, що було між нами… було справжнім? — я сама не знаю, навіщо питаю. Можливо, просто хочу почути.

— Так, — каже він. — Із першого разу, як побачив тебе.

Я відчуваю, як щось стискається в грудях.

— Але ти мовчав. І я не знаю, чи можу знову вірити.
— Я боявся тебе втратити…
— Втратив, — тихо кажу. — І це твоїм руками.

Знову тиша. Лише дощ за вікном.

— Я вагітна. І це не виправне.

Вперше за вечір він рухається. Його плечі напружуються, він нахиляється трохи ближче, але не торкається мене.

— Ми впораємось. Я з тобою, — чую його голос.

Я піднімаю погляд, не стримуючи сліз.

— А твоя дружина? Ти вже не з нею?

— Я сказав їй усе. Про тебе. Про те, що йду. Вона в істериці, але я не міг інакше. Це не вона… Це ти.

Це ти.

Ці два слова обпікають. Ламають і одночасно тримають мене. Я дивлюсь на нього — і відчуваю, як зникає частина образи. Ні, не все. Але щось.

— Я не знаю, що буде далі, — кажу. — Не знаю, чи зможу тобі вірити. Але, можливо… я дам шанс. Не тобі. Собі. І цій дитині.

Він простягає руку. Його долоня чекає. Я тягну свою — повільно, невпевнено, але тягну. Кладу її зверху. І світ на мить завмирає.

Він мовчки відчиняє переді мною дверцята машини. Я сідаю всередину, і як тільки авто рушає, тиша між нами знову розростається. Але вже не така, як раніше — не натягнута, не болюча. Радше тиха, обережна. Як двоє, що тільки вчаться дихати поряд.

— Я покажу тобі одне місце, — каже він нарешті. — Я думав, що ти могла б бути там. Якщо… захочеш.

Я не відповідаю. Просто слухаю. Просто думаю. Про все, що сказано. І що не сказано теж.

Машина зупиняється біля новобудови. Висока, світла. Він виходить першим, мовчки чекає мене біля входу. Я йду за ним, відчуваючи, як серце б’ється частіше. Ліфт, тиша, поверх… Ключ клацає у замку.

Квартира тепла. Свіжа. Без меблів — лише найнеобхідніше. Чиста, світла спальня. Невеличка кухня. Легкий аромат новизни, ще не обжитого простору.

— Тут ти будеш у безпеці. Я подбав про все. Якщо захочеш, я зникну. Але… я хотів, щоб у тебе було місце. Наше місце. Де ти зможеш не боятись.

Я дивлюся на нього. Його очі без напору, без тиску. Просто — відкриті. І щирі.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Я ще раз оглядаюсь. Не квартира — надія. Він справді подумав про мене. І про дитину. Він хоче, щоб ми були в нього. А не приховані у тіні.

— Я залишуся, — кажу тихо, дивлячись у вікно. — Але якщо ти ще хоч раз збрешеш мені — я піду. І більше не повернусь.

— Я більше не збрешу. Обіцяю.

Він підходить ближче, обіймає мене ззаду, кладучи руки на мій живіт. Я завмираю, а потім повільно притуляюся до нього.

— Я боюся, — шепочу.
— Я теж. Але цього разу… ми разом.

Вечір закутує місто в м’яке світло ліхтарів. Штори на вікнах ще не повішені, тому ми бачимо вогні навпроти — далекі, спокійні. Тиша тут інша, не така, як у гуртожитку. Вона не давить, не лякає. Вона — затишна. Захищена.

Я сиджу на підлозі, спершись спиною на диван, якого ще навіть не розклали. В руках — чашка чаю. На кухні світиться лампа, решта квартири — напівтемна. Він ходить босоніж, зупиняється навпроти мене.

— Тобі зручно? — питає тихо.
— Мені… добре. Спокійно.

Він сідає поруч, простягає руку й обережно торкається мого живота, ще зовсім непомітного, але вже такого реального.

— Я досі не вірю, що ти тут.
— А я досі не вірю, що дозволила собі це.

Ми мовчимо. Довго. Потім він ніжно торкається мого плеча, малює пальцями коло на шкірі. Його дотик інший — лагідний, не поспішний, без напруги. Я повертаю до нього обличчя. Наші погляди перетинаються. І цього достатньо.

Він нахиляється, цілує спершу обережно. Я відповідаю. Поцілунок затягується, стає глибшим, теплішим. Ми повільно лягаємо на ще не застелене ліжко. Все без поспіху. Наче кожен жест говорить: "Я тут. Я з тобою. І я не піду".

Його руки торкаються мене з такою ніжністю, ніби боїться зламати. Я відчуваю його турботу в кожному русі. Його губи знаходять мої знову і знову. А я вперше за довгий час відчуваю не страх, не біль — тільки спокій.

Коли ми засинаємо, він обіймає мене, не відпускаючи. Його долоня — на моєму животі. Його дихання — біля мого вуха.

І я думаю: може, попереду ще буде важко. Може, буде боляче. Але зараз — ми є. І цього достатньо.