Мая Паш - Танець МІж СвІтами, Мая Паш

— Що ви маєте на увазі? — запитала вона, її голос був сильнішим, але в ньому прозвучала більша частка сумніву, ніж вона б хотіла признати.

Лукаш схрестив руки на грудях, і його погляд став ще більш проникливим, він знову дивився на неї, як оцінюючи, чи можна їй довіряти.

— Я вважаю, що ви — єдина, хто може його завершити.

Ці слова розбили все, що залишалося в її світі стабільним. Софія замерла, її погляд став порожнім, і її серце ніби перестало бити на мить. Як вона могла бути єдиною? Що він мав на увазі? Вибір? Завершення балу? Вона не могла зрозуміти. Відчуття того, що її життя, її існування тепер зводиться до якогось страшного моменту, лякало її до глибини душі.

— Але як? — запитала вона нарешті, але її голос зірвався, і вона повинна була знову зібрати сили, щоб продовжити. — Як я можу це зробити?

Лукаш подивився на неї так, ніби тепер її доля була в його руках, і він вирішував, чи дозволити їй це зрозуміти.

— Це залежить від того, кого ви виберете, — відповів він, його слова були наче вирок. Вибір. Вибір, який не можна було скасувати. Вибір, який мав змінити все.

Софія не одразу зрозуміла, що він мав на увазі. Її розум був пригнічений болем і страхом, який немов туман закривав усі її думки. Вибір… Вибір між чим? Що було найважливішим? І раптом, як блискавка, її охопив холод.

Вибір.

Даміан чи реальний світ? Її власне минуле чи майбутнє?

Софія закрила очі, намагаючись втримати розум на поверхні. Вона знала, що не може дозволити собі зробити помилку. Це був момент, коли все могло змінитися. Вибір, що мав визначити не тільки її долю, але й долю тих, кого вона любила.

­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­_________________________________________________________________________

Тієї ночі вона танцювала знову. Бальна зала була наповнена туманним світлом, яке ледь торкалося розкішних тканин і мармурових підлог. Музика лунала так, ніби вона вже була частиною цієї реальності, частиною чогось стародавнього, що не зможе втекти від її долі. Тільки цього разу Даміан тримав її міцніше. Його руки обвивали її тіло, і навіть у танці його хватка була настільки сильною, що Софія відчувала, як кров мчить у венах, а серце стукає швидше, ніж дозволяє їй дихання.

Його очі палали відчайдушним блиском. Він не говорив багато, але в кожному його погляді була зосереджена вся глибина його болю. Він стискав її, ніби намагався утримати на місці те, що постійно вислизало.

— Час спливає… — прошепотів він, його голос звучав так, ніби він лише зараз усвідомив, як швидко йде той самий час, що їх усіх оточує.

Софія відчула, як щось в її грудях стиснулося, і вона не могла відповісти. Вона знала. Вона відчувала це у повітрі, у кожному його русі, у кожному погляді. Але що вона мала зробити? Що з нею відбувалося? Вона не могла розібратися в собі, у своїх відчуттях, у тому, хто вона тепер.

І хто вона більше: Катаріна чи Софія? Її тіло знало відповідь, її серце — ні. Вона могла відчути, як у кожному русі танцю щось залишалося позаду, ніби старі шрами на її душі, але це не зупиняло її. Вона не могла дозволити собі забути.

Даміан не відпускав її. Його тіло було таким близьким, а разом з тим і таким відчуженим, як відстань між минулим і теперішнім. Він дивився на неї, як на когось, хто вже був частиною іншого життя, іншої історії. І цей погляд приносив біль, але й безмежну пристрасть.

— Ти маєш вибір, Софіє, — він нарешті заговорив знову, його голос був важким, зловісним. — І цей вибір змінить усе.

Даміан, дивлячись на Софію, його погляд залишався непохитним, наче він бачив її справжню сутність, незважаючи на прокляття, що мало здатність перетворювати її на когось іншого. Він не називав її Катаріною, бо в його очах вона залишалася тією дівчиною, яку він колись знав, з її страхами, болем і сумнівами.

Для нього не було важливо, в якому вигляді вона з'являється перед ним, адже навіть якщо її душа переживала трансформацію, вона все одно була його Катаріною. Може, це було інтуїтивно, може, він просто відчував це на глибинному рівні, але навіть зараз, коли все здавалося так заплутаним, він не сумнівався, що це саме вона. Це була її реальність, її вибір, і він все одно бачив її справжню, навіть якщо обставини намагалися відрізати її від того, ким вона була.

Саме тому він називав її Софією, бо це було його визнанням того, що, незважаючи на будь-які зміни чи магічні маніпуляції, її сутність не змінювалася. Вона залишалася тією ж людиною, яку він любив, незалежно від того, чи змінюється її тіло чи її спогади. І навіть тепер, коли вона стояла перед ним, розірвана між минулим і теперішнім, між двома особистостями, він бачив в її очах те, що він завжди бачив — ту саму Катаріну, яку він колись знав.

Софія почула ці слова, але вони не мали сенсу. Як можна зробити вибір, коли тебе розриває на частини дві реальності? Як можна бути одночасно двома людьми — Катаріною, що втекла, і Софією, що намагається врятувати те, що залишилося?

Її ноги тремтіли, але вона трималася. Її серце билося так, ніби кожен ритм ставав останнім. Що було правильним? Вибір, якого вона боїться? Чи могла вона справді змінити все?

Даміан не відпускав її. Він був їй як вогонь, який палить усе на своєму шляху, і водночас її рятівником. Але це не могло тривати вічно.