Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

показали, що, хто бажав більше свободи, той намагався знайти її в національній державі. Конструювання ж національної ідентичності гарантувало б неперервне зміцнення легітимації, а також право і владу єдності як священної і найвищої цінності.

Боротьбі за національні території під час «Весни народів»[4]1848 р., яка спалахнула навколо нового національно-політичного устрою Габсбурзької монархії, передували боротьба за державне відокремлення Бельгії від Нідерландів, національні збурення в Німеччині й Данії в суперечці за Шлезвіґ та Ґольштайн, Рейнська дипломатична криза 1840 р. між Францією та Німеччиною. Однак на початку XIX ст. Австрія стояла поза реформами, її оминули й революційні потрясіння, що стали наслідком Липневої революції 1830 р. у Франції. До того ж проголошена 1804 р. Австрійська імперія[5] увібрала в себе всі королівства і землі, які перебували під владою Габсбургів, певною мірою залишивши за ними автономні політичні права. Тому ідеї Австрії як держави, яка об’єднала довкола себе ці землі, в XIX ст. протистояла не лише національна (насамперед мовна, етнічна та чимраз більша національно-політична) самосвідомість населення кожного з цих субрегіонів, але й відсутність спільної мови і спільної конституції як уявної опори «австрійського» громадянського суспільства, яке б простиралося на цілий центрально- і східноєвропейський регіон. Форму та зміст політичних і соціальних явищ, що мали місце в першій половині XIX ст. — від соціального протесту до перших національних проектів — великою мірою визначив просвітницький абсолютизм.

Зазвичай етнічні витоки — головна тема в націоналістичній риториці. Оскільки ідея об’єднання в національній державі — показник діючої ідентичності, а етнонації ставлять Такі завдання (реалізовані в той чи інший спосіб, у тому числі в результаті етносепаратизму), то ідентичність уже сформована. Або навпаки: вона функціонує на рівні етнічної еліти, яка «тягне» групу за собою.

Показником функціонування національної ідеї можна вважати й той факт, що в той час, коли інші тодішні революції ставили за мету об’єднати нації в одній державі, спільноти, що проживали в Австрійській імперії, шукали шляхів виходу з неї. Це вкрай важливо, бо процеси формування держави відіграють важливу роль у сприянні інтеграції націй і, відповідно, важливості національних ідентичностей.

Промовистий приклад на обширі західноукраїнського регіону — так звана Галицька різанина 1846 р., коли австрійський уряд скерував енергію стихійного селянського бунту проти місцевої польської шляхти, яка виступила з гаслами національними, міцно переплетеними з соціальними. Разом із польськими конспіраторами у галицьке село прийшли ідеї національної ідентичності й можливості зміни політичної системи. Це був наслідок спроби тогочасних польських революціонерів реалізувати один із перших емансипаційних проектів у Центрально-Східній Європі — здобути польську національну державу шляхом збройної боротьби. Її невіддільною частиною мало стати соціальне визволення селянства. Однак якщо йдеться про Галичину, то «повстанці тут гинули не від куль австрійських солдатів, а від кіс і сокир „польських“ селян, котрі замість того, щоб приєднатися до повстанців, допомогли австрійському уряду завдати їм поразки». Власне, події 1846 р., у ході яких озлоблені хлібороби вбивали своїх панів цілими сім’ями, були на користь Відневі. Австрійська влада бачила поляків і польську ідею як нелояльних до імператора, чим імпліцитно визнала слабкість імперії, нестабільність чинних владних відносин.

Імовірно, події 1846 р. у Галичині свідчили про стихійний, локально обмежений протест, який мав власну раціональність (яка, щоправда, не відповідала раціональності організованої й інституціоналізованої революції), але був не менш ефективним. Тим паче ці події нагадали польське повстання 1830— 1831 рр., справа якого, за визначенням І. Франка, «серед руської молодежі стрітила [...] не менш гарячих противників», значна частина яких стояла на боці правлячої династії.

Проблема подальшого функціонування самої Австрійської імперії, а отже, і національних територій, що входили в неї, виявилася нерозв’язною і стала непереборною перешкодою у виконанні головного завдання революції — національного об’єднання. До того ж національні ідеї та національні конфлікти перепліталися, зливалися і стикалися з конфліктами політичними і соціальними.

1848 р. давно омріяний виступ народів за свободу загрожував обернутися на боротьбу національностей одна проти одної. Панівним тут був погляд, що нова світова система держав може надати свободу кожній нації. Адже до того часу, як зауважує учений П. Гай, панівним був специфічний етнокультурний складник Габсбурзької монархії, піддані якої постійно усвідомлювали себе протиставленням інших національностей, відчували невпевненість у власній національній ідентичності. Закономірними є узагальнення Д. Ланґевіше: «...Всюди, де були змішані національні регіони або де конкурували між собою національні претензії на певні землі, революційно налаштовані національності з територіальними поступками мирилися дуже неохоче. А коли й мирилися, то не тому, що хотіли зберегти між собою мир, а через те, що давні державні владні інститути ще не зовсім вписалися в нові національні моделі легітимності».

Під час революції 1848 р. в Австрійській імперії Габсбурги вперше у своїй історії вирішили внутрішньополітичну проблему способом, який навряд чи сприяв скріпленню єдності імперії — зіткненням її народів між собою. Сьогодні важко однозначно сказати, чому Відень пішов на такий крок: чи то з відчаю, чи то внаслідок логіки ультраконсервативного мислення, головний постулат якого — міцність і непохитність головних політичних акторів. Був й інший аргумент, який пояснював політику династії 1848 р. — Габсбурги не розглядали серйозно ідею співпраці з підвладними їй непривілейованими народами. Правлячий дім «вітав» їх як тимчасову силу, яку можна протиставити німцям і угорцям.

Як правило, національна ідентичність знаходить свій головний прояв у горизонтальній ідентифікації членів певної спільноти як співгромадян. Тож акцент при цьому робиться на загальнонаціональних цінностях — національному інтересі, безпеці тощо. Гадаємо, що події 1848—1849 рр. слід розглядати як інституціоналізовану революцію, яка мала свої цільові перспективи, форми і сфери дій. Вони виявилися в політиці шляхом організації, участі в політичних спілках, різноманітних об’єднаннях за інтересами, підписуванні петицій тощо. Завдяки політиці, яка дала змогу досягати загальнонаціональних цілей і формувати передусім через перші газети національну (вже не локальну) громадську думку, відбулося спрямування революції в легальне русло. Згодом завдання досягнення своїх цілей ставилися через рішення парламентських фракцій.

Відтак руський (український) політичний курс 1848 р. залишався монархічним, але був антифеодальним: була надія, що селянство, звільнившись із кайданів феодальних стосунків, стане свідомим представником громадянського суспільства, окремої національності, належно представленої у відповідних політичних інституціях. Приміром, у заклику до народу, виданому Головною руською радою (ГРР)[6] з нагоди виборів до рейхстагу, говорилося:«...Браття Русини! Возмім сє сердечне і щире за рукі, не даймося при виборах поводувати особистим пожитком, думою, ненавистен)... [тільки] єдиною і чистою мислею воскрешения рускої народности...»

Найбільший поштовх до сепарації галицьких українців з-під польських впливів та формування власних політичних структур мало заперечення їхніх прав як окремої