Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

«за одну громаду, один народ». Це, по суті, приклад того, що релігійні спільноти зазвичай переступають етнічні кордони: вони проповідують або всій нації, або кільком, чи решті світу, навіть коли на практиці релігія призначається одному класові або ж поширюється головним чином серед одного класу.

Тому очевидно, що на умовному рубежі 1840-х рр. (який став переломним для багатьох народів Австрійської імперії) для етносів західноукраїнських земель проблема вибору ідентичності полягала у взаємозалежності соціальних (пани, кріпаки, хлібороби, корчмарі), конфесійних (греко-католики, православні, римо-католики, протестанти, юдеї) і регіональних (русини, мазури, бойки, гуцули) самовизначень. Правдоподібно, що для населення Галичини і Буковини національна ідентичність у той час існувала на найпримітивнішому рівні: мешканці знали, ким вони не є, адже відмінності у мові, релігії, одязі, звичаях тощо легко вгадувалися на побутовому рівні. Проте тоді в більшості випадків вони ще не усвідомлювали, частинами яких більших народів вони є.

Отже, релігійний чинник ідентифікації залишався тією демаркаційною лінією, яка розділяла населення регіону на «своїх» і «чужих», насичувала простір міжетнічної соціокультурної дистанції. Поруч із територіальною і становою ідентичністю продовжувала існувати й конфесійна ідентичність, тому нерідко віросповідання бралося лише як національність. Тим паче, що й пізніше абсолютистська система управління заздалегідь позбавляла етноси політичної суб’єктності, адже відносини особи й держави в етнічному аспекті визначалися принципом віросповідання (зосібна, у випадку євреїв).

Із прогресивною секуляризацією суспільства і розвитком ринкової економіки тогочасна людина позбувалася колишніх традиційних зв’язків і опор — станових, конфесійних, родових, нарешті старих персональних зв’язків; людина емансипувалася, стала самостійнішою і незалежнішою; суспільство структурувалося по-новому, замість маленьких і звичних об’єднань виникали великі групи, складалися незвичні, не зовсім ще ясні стосунки. Все це змушувало шукати нові внутрішні й зовнішні опори; такими опорами стали національні зв’язки: мова і культура, які набули особливого значення, об’єднали людей у світі, що змінився; національна свідомість допомагала знайти надіндивідуальну ідентичність і здолати породжену змінами невпевненість. Для людини Нового часу нація стала головною суспільною цінністю і вищою цінністю її внутрішнього світу. Нація, а не стан, не конфесія, не регіон, не рід, не клас, не політична ідеологія — найбільше об’єднала людей (окрім особистих зв’язків), так само, втім, як і роз’єднала їх між собою. Відтепер з нацією пов’язувалося перш за все походження людини, а також її майбутнє. Формуванню людини Нового часу сприяв націоналізм — продукт і знаряддя модернізації. В той же час націоналізм свідчив і про те, що зміни несуть відчутні втрати і людина не завжди здатна впоратися з новими економічними і культурними умовами свого існування.

Тогочасне суспільство, яке, по-перше, мало високий рівень соціальної мобільності й, по-друге, робило крок від традиційності до «модерну», стало середовищем генези національної ідентичності. Як зауважує дослідник Й. Тернборн, «модерність означала пролом у шаблоні традиційної ідентичності, можливість утечі від переданої в спадок ідентичності родини, місцевості та соціального рангу». Особливість модерну — падіння авторитету сакральних спільнот, мов та родоводів — глибинні зміни у способі сприйняття світу, який більш ніж будь-коли робив націю «мислимою». З цього часу нація зумовлювалася особливим способом осмислення часової і просторової єдності. Він закріплювався різноманітними культурними, територіальними і політичними обмежувачами соціального простору, такими як мова, політичні кордони, адміністративні структури тощо.

Специфіка національної спільноти, а також способи і механізми, за участі яких відбувалося її становлення, зумовили таку конфігурацію змісту національної ідентичності, в якій загальна культура і в першу чергу єдина, стандартизована мова, територіальні межі й політична рівність у цих кордонах у своїй єдності забезпечували уявлення обмеженої та суверенної національної спільноти. Більше того, саме ця єдність створювала можливість існування кожної з ознак національної ідентичності. Так, реалізація громадянської рівності не могла здійснюватися без єдиної культурної основи й усвідомлення національної території як спільного «власного» простору для реалізації політичної волі спільноти громадян. У той же час загальна культура вимагала політичного захисту для свого розвитку.

В умовах незворотного розшарування суспільства, починаючи з XVIII ст., колективна самосвідомість, яка раніше спиралася на релігію (скажімо, уявлення про політичне панування «Божою милістю»), за деякий час мислить існування держави як спільноти політичної з власною традицією. Духовна ідентичність нації відтепер ототожнювала територію і народи як ідеальну абстракцію — реальні території і народи тепер вважалися продовженням трансцендентної сутності нації. Ймовірно, що тогочасне «високе» суспільство диференціювалося не так за мовними чи «національними» ознаками, як за становими. Приміром, для австрійського історика культури М. Чакі різниця між людьми, які обслуговували двори чи резиденції аристократів, простежувалася головним чином не в тому, якою мовою вони говорили (і не в якихось інших ознаках їхнього етнічного походження), а в одязі, адже саме за ним і зараховували до того чи іншого соціального прошарку (стану).

Оскільки поріг Нового часу Центральна і Східна Європа переступила з величезним запізненням, уважається, що народи регіону умовно «проспали» той час, коли етноси західної цивілізації вже конструювали централізовану державу. Однак, як свідчить історія, на сході континенту зовнішні чинники й динаміка суспільного розвитку породили національну ідею раніше, ніж громадянське (буржуазне) суспільство. Тож національна ідентичність, а за нею й націоналізм, які зароджувалися на східноєвропейських теренах, були змушені, з одного боку, приймати капіталістичну модернізацію, а з іншого — відкидати її. Ішлося про боротьбу ідей колективізму і рівноправ’я проти індивідуалізму капіталістичного вільного ринку і похідного від нього соціального поділу.

До того ж культурна багатоманітність досліджуваного хронотопу, яка сприяла процесам акультурації і взаємодії культур, постійно крила в собі ще й початки етнічних суперечок. Власне, й основа «багатомовності» виливалася у відторгнення всього «чужого» і прагнення кожної етнічної спільноти до самоствердження.

Саме етнічні й мовні відмінності набули політичного значення у XIX ст., коли національна ідеологія почала акцентувати самобутність та етнічну однорідність окремих націй, їхніх культур і мов, тобто почала ставити на чолі не те, що об’єднувало б народи, а те, що їх розділяло б. Реальна політична практика, як відомо, чимраз більше наголошувала на етнокультурних відмінностях і тим самим сприяла дестабілізації «земельної унії» Габсбурзької монархії, як і дестабілізації окремих її «королівств і земель», адже потім дуже швидко кожна з цих земель, як і монархія загалом, почала характеризуватися мовною й етнокультурною різнорідністю.

Якщо ж традиційна національна свідомість тільки відповідала потребам людини в тій чи іншій національній належності, то новопосталий націоналізм активно переслідував визначені економічні, політичні, соціальні й культурні цілі, намагався досягнути їх будь-якими шляхами, включаючи примус і насильство, і підносив єдність та самовизначення нації в ранг найвищої цінності, якій у разі конфлікту мусили підкоритися всі інші міркування. Тим паче, що численні революції, які стрясали європейський континент до 1848 р.,