Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Австрії (Австро-Угорщині) (1866—1914 рр.) — він характерний довготривалим миром; 5) доба Великої (Першої світової) війни (1914—1918 рр.) аж до розпаду Австро-Угорщини.

* * *

Урбанізація, економічна модернізація і розширення та прискорення обігу товарів, осіб і новин сприяли тому, щоб населення «вирвалося» зі станових соціальних груп, а отже, стало водночас мобільним і відокремленим. На ці обидва виклики держава відповідала політичною мобілізацією своїх громадян — ідеєю нації, яка вперше вклала у свідомість мешканців певної державної території нову правову та політично опосередковану форму згуртованості. Тим паче, що нація, або «дух народу», ця перша новоєвропейська форма колективної ідентичності, забезпечила юридично конституйовану державу її культурним змістом.

На зламі XVIII — XIX ст. нація — один із найважливіших і політично діяльних уявлених комплексів, у якому важливе місце посідає проблема ідентичності — релігійної, станової і/чи територіальної, відтак національної — увійшла у свідомість і практику модерної людини.

На формування ідентичностей населення східних провінцій Австрійської імперії кінця XVIII — початку XIX ст. однобічний вплив мала й історична доля кожного конкретного регіону — чергування чи зміну культурних традицій, що домінували на західноукраїнських землях. При цьому засобом запровадження цієї культурної традиції в регіоні були як політична влада або її зміна, так і економічна доцільність.

На початок XIX ст. на обширі Австрійської імперії станова й територіальна ідентичності ще існували, хоча поступово трансформувалися в національні, але, приміром, в Галичині й на Буковині вони були ще досить виразними. Починаючи з кінця XVIII ст., австрійська влада легітимізувала дві основні ознаки етнічності. Зокрема для розрізнення русинів і поляків віденський уряд офіційно використовував категорії мови й конфесії. У «Меморіалі руської нації для з’ясування її становища» (1848 р.) особливості руської нації означено так: «Русини відрізняються від поляків мовою, письмом, звичками і церковним обрядом». Вибір минулого та його кодифікації красномовно свідчили про характер руського національного дискурсу: «Колись і ми були самостійним могутнім народом під своїми князями з роду Володимира Великого... Країна втратила свою політичну незалежність, одначе нарід залишився вірним своїй національності».

Одночасно соціальна композиція нації й далі продовжувала складатися тільки з «хлопів і попів». Тож населенню цих теренів тривалий час бракувало національного самоусвідомлення: 1822 р. селяни із Станіславівського округу у відповідь на утиски місцевого поміщика просили австрійських чиновників переселитися в іншу «націю» — Буковину. Натомість буковинські селяни-українці називали Галичину «Лядчиною» (Польщею). А от польські селяни-мазури із Західної Галичини ще в середині XIX ст. називали себе «цісарськими», а панів — «ляхами» (поляками). Як бачимо, на формування ідентичності населення західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії спочатку виразно впливав становий поділ, а вже потім за певних обставин у ній з’являється етнічний компонент.

Важливою ознакою націоналістичного періоду була й наявність територіальної ідентичності. Зокрема, руську націю 1848 р. уявляли собі як територіальну спільноту, і русини заявляли про свої права та особливі привілеї на власній національній землі. Територіальну ідентичність пропагували щонайменше два визначні діячі того часу — В. Подолинський і Р. Мох. Перший зауважував, що кожна нація має право власного дому і це — її «природне право», а другий говорив про «нашу вітчизну», яка в нього співзвучна з «нашим любим народом», а не з Австрійською імперією. Зауважимо, якщо зазвичай політичні еліти й державні інститути змагаються у спробах перетворити культурні відмінності між людьми на політичні відмінності між народами на основі територіальності останніх (сприйняття «своєї» і «чужої» території і є важливим чинником ідентичності), то в нашому випадку такими «змагальними» центрами були тільки очільники регіональних, почасти релігійних еліт.

Особливістю територіальної ідентичності населення Габсбурзької монархії можна вважати й те, що територія тут виступає як основний чинник соціалізації індивіда та його політичної мобілізації. Колективні уявлення, групова солідарність (як і відповідна система міфів і символів) тут не просто «прив’язані» до певної території, але й сформовані відповідно до панівної тут соціонормативної і політичної культури. Зокрема, ідея територіальності національного надихала різні проекти реорганізації монархії та поділу її на провінції за національним принципом: «...Русини хочуть єдності й добра спільної вітчизни, але хочуть єдності моральної, духовної, не фізичної, механічної, хочуть добра спільної вітчизни, у якій би себе як народ могли бачити і пізнати; хочуть бути самоціллю, а не служити іншому народу, хоч би і братові, як засіб; хочуть, щоб їхня вітчизна була Швейцарією, яка складається з рівних народів, що себе взаємно поважають, а не Лакедемонією — країною спартанців та ілотів, що хочуть бути народом і стати знову в шерензі народів Європи».

Відтак руські інтелектуали 1840-х рр. бачили реорганізацію світу за національним принципом містичного союзу між землею і людьми — союзу, який творить націю. Дещо пізніше в підручнику для початкових шкіл 1850-х рр., який містив і розлогий виклад ідеології австрійського абсолютизму, писали: «Той край, в котором кто уродился і виховался, ілі в котором кто на всегда осіл, називаєтся отечеством». Тут, власне, і простежується дискурс територіальності — необхідної умови модерної ідентичності. Адже самоідентифікація людини з певною територією, етнічною і/або політичною, завжди має ієрархічний характер. Зазвичай людина відчуває себе одночасно мешканцем і своєї країни, і одного з її регіонів, і конкретного населеного пункту (місцевості). При цьому різні рівні територіальної ідентичності відіграють різну роль — підкорення або панування.

Інший ракурс проблеми — ідентичність релігійного штибу. Тривалий час виключна релігійність перешкоджала формуванню сильної і тривкої етнічної свідомості, аж поки доба націоналізму не спромоглася об’єднати спільноту на новій, політичній основі — національній ідентичності, яка історично виводилася саме з християнської традиції. У цей період релігійність могла мобілізувати й підтримувати етноконфесійні спільноти так само, як і навпаки. Фактично це було продовженням середньовічної традиції, згідно з якою конфесійна й етнічна належності багато в чому збігалися, а то й були тотожними.

Однак якщо в XVI — XVIII ст. панівним був поділ світу на полярні протилежності з недовірою й упередженістю до всього «чужого» в національному, мовному та головним чином віросповідному аспектах, то людина ранньомодерного часу дедалі більше прагнула долати численні перепони на шляху до взаєморозуміння, позбуватися відчуженості всупереч релігійній та етнічній ворожнечі. Власне, саме релігія набувала абсолютного значення, коли через самоусвідомлення особи відбувалося самоототожнення її конфесійної й етнічної належності. За відсутності власної державності в умовах спільного проживання на західноукраїнських землях християнських (українців, поляків, вірмен, румунів) та не-християнських спільнот (євреїв, караїмів) конфесійний чинник поглиблював почуття етноідентифікації серед населення. Якщо в Галичині розрізняли українця (греко-католика) та поляка (римо-католика), то на Буковині тривалий час за відсутності етнічної свідомості й відчуття конфесійної різниці між собою українці та румуни вважали себе