Агата Крісті - Випробування невинуватістю

– Але хто з них? – запитав Калґарі.

Макмастер стенув плечима.

– Це просто невідомо.

– Навіть ви, знаючи їх усіх, не маєте жодного уявлення?

– Чи я б ділився з вами своїми міркуваннями, якби мав уявлення, – промовив Макмастер. – Зрештою, на що мені опиратись? Як на мене, жоден із них не схожий на вбивцю, хіба що я не звернув уваги на якийсь фактор. Проте жодного я не можу відкинути. Ні, – додав він повільно, – можливо, ми ніколи не дізнаємося. Поліція проведе опитування і таке інше. Зроблять усе, на що спроможні, але добути докази через стільки часу та з таким невеликим обсягом інформації… – Він похитав головою. – Ні, не думаю, що правду колись буде розкрито. Є такі випадки, авжеж. Про таке пишуть. П’ятдесят… сто років тому, випадки, коли одна з трьох, чи чотирьох, чи п’яти осіб мала б бути винною, але не вистачило доказів, і ніхто ніколи не зміг дізнатися напевно.

– Гадаєте, саме так трапиться і тут?

– Що-о-о ж, – протягнув доктор Макмастер, – так, гадаю…

Він знову кинув проникливий погляд на Калґарі.

– І це – найгірше, чи не так?

– Найгірше, – повторив Калґарі, – через невинуватих. Так вона мені сказала.

– Хто? Хто й що вам сказав?

– Та дівчина, Естер. Вона сказала, що я не розумів, що невинуваті – то найважливіше. Те, що ви мені щойно сказали. Що, може, ми ніколи не дізнаємось…

– … хто не винуватий? – закінчив замість нього доктор. – Так, якби лише дізнатися правду. Навіть якщо не буде арешту, чи суду, чи обвинувачення. Лише б дізнатися. Бо в іншому разі…

Він замовк.

– Так? – допитувався Калґарі.

– Самі здогадайтеся, – запропонував доктор Макмастер. – Ні, мені не потрібно вимовляти цього вголос… ви вже вимовили. – Він продовжував: – Це нагадує мені, знаєте, справу Браво… спливло майже сто років, здається, але книги про це пишуть ще досі. Ідеальна справа: це скоїла дружина, чи місіс Кокс, чи доктор Ґаллі, чи, може, навіть Чарльз Браво прийняв отруту сам, попри висновки коронера. І всі версії – досить вірогідні… але ніхто й ніколи не знатиме правди. Тож Флоренс Браво, покинута своєю сім’єю, померла самотньою алкоголічкою, місіс Кокс, у вигнанні та з трьома маленькими хлопчиками, прожила до старості із тим, що всі, хто її знав, вірили в те, що вона – убивця, а доктора Ґаллі професійно та соціально знищили… Хтось був винуватим і уник покарання. Однак усі інші не були винуватими, проте зазнали покарання.

– Такого не повинно статися в цьому випадку, – сказав Калґарі. – Не повинно!

Розділ восьмий

І

Естер Арґайл розглядала себе в дзеркалі. У її погляді було мало самомилування. Радше тривожний сумнів, за яким крилася сором’язливість людини, що ніколи не була впевненою в собі. Відкинула волосся з чола, посунула його на один бік і насупилась, вивчаючи поглядом результат. Коли за її обличчям у дзеркалі з’явилось іще одне, вона здригнулась, моргнула і рвучко розвернулась.

– О, – протягнула Кірстен Ліндстром, – тобі страшно!

– Що ви називаєте словом «страшно», Кірсті?

– Ти злякалась мене. Думала, я тихенько підійду ззаду й, напевно, вдарю тебе.

– О, Кірсті, не говоріть дурниць. Звісно, я такого не думала.

– Та саме це ти й подумала, – наполягала її співрозмовниця. – І ти маєш право так думати. Придивлятися до тіней, здригатись, коли бачиш щось, одначе не знаєш, що це. Тому що в цьому домі є щось, чого варто боятись. Тепер нам це відомо.

– У будь-якому разі, люба Кірсті, – сказала Естер, – вас мені боятись нічого.

– Звідки ти знаєш? – запитала Кірсті Ліндстром. – Я нещодавно читала в газеті про жінку, що жила з іншою жінкою роками й раптом одного дня вбила її. Задушила. Намагалася видряпати їй очі. І чому? Вона спокійно розповіла поліції, що вже певний час спостерігала за тим, що в ту іншу жінку вселився диявол. Вона, мовляв, бачила, як він дивився на неї очима тієї жінки, тож вважала, що мусить бути сильною, сміливою та вбити його!

– О, власне, це я пам’ятаю, – вставила Естер. – Але та жінка була божевільною.

– Проте, – заперечила Кірсті, – сама вона не знала, що божевільна. І не видавалась божевільною всім довкола, тому що хтозна, що відбувалось у її бідному, стурбованому мозку. Тож я тебе питаю, звідкіля тобі відомо, що відбувається у моєму мозку. А що, коли я – божевільна? А що, коли одного дня я глянула на твою матір і вирішила, що вона Антихрист і що я її вб’ю?

– Та ж, Кірсті, це нісенітниця! Повне безглуздя.

Кірстен Ліндстром зітхнула та сіла.

– Так, – погодилась вона, – безглуздя. Я дуже любила твою матір. Вона була до мене доброю завжди. Але те, що я намагаюсь до тебе донести, Естер, те, що ти повинна затямити й у що повірити, – це те, що ти не можеш сказати «безглуздя» щодо будь-чого чи будь-кого. Ти не можеш довіряти мені чи комусь іще.

Естер повернулась до своєї співрозмовниці.

– Я справді вірю, що ви серйозно про це говорите, – запевнила вона.

– Дуже серйозно, – додала Кірстен. – Нам усім треба бути серйозними. І відкритими. Немає нічого доброго в тому, щоб прикидатися, ніби нічого не трапилось. Той чоловік, який приходив… воліла б я, щоб він не приходив… але він тут був, і дав досить чітко зрозуміти, що Джеко – не вбивця. Тоді, чудово, вбивця – хтось інший, і той хтось інший – один із нас.

– Ні, Кірсті, ні. Це міг бути хтось, хто…

– Хто що?

– Власне, хто хотів щось украсти, чи хтось, хто хотів помститися матері з якихось причин у минулому.

– Думаєш, твоя мати впустила б когось?

– Могла б, – мовила Естер. – Знаєте, якою вона була. Якби хтось прийшов із якоюсь історією про важке життя, якби хтось прийшов і розповідав про якусь дитину, за якою не доглядають чи погано до неї ставляться. Вам не здається, що мати ту людину впустила б, провела до своєї кімнати та вислухала?

– Мені це здається малоймовірним, – не відступалася Кірсті. – Щонайменше, малоймовірно те, що твоя мама сіла б за стіл і дозволила комусь узяти кочергу та вдарити її по голові. Ні, вона була розслабленою, впевненою, в кімнаті з тим, кого вона знала.

– Краще не треба, Кірсті, – вигукнула Естер. – Краще не треба. Ви подаєте це так, начебто воно так близько, поряд.

– Тому що воно і є близько, воно і є поряд. Ні, я більше нічого не говоритиму, та я тебе попередила: навіть якщо