Артур Конан Дойль - Пригоди Шерлока Холмса. Том II

Після появи наприкінці 1880-х — на початку 1890-х років творів Артура Конан Дойля про знаменитого приватного детектива Шерлока Холмса (повісті «Етюд у багряних тонах», «Знак чотирьох» та цикл оповідань «Пригоди Шерлока Холмса») ім’я їхнього автора набуло світової слави. Читачі багатьох країн з нетерпінням чекали від нього нових оповідань та повістей, на сторінках яких діяв би цей «самітник із Бейкер-стрит». Секрет такого успіху — не тільки в неабиякій винахідливості й спостережливості, притаманних Дойлевому героєві, а насамперед у життєвості, правдивості цього образу. «Герой Конан Дойля — єдиний літературний персонаж від часів Діккенса, що міцно увійшов у життя й мову народу», — наголошував сучасник автора, відомий майстер слова Ґілберт Кійт Честертон.
Цей том — другий із чотиритомного видання, до якого увійшли в українському перекладі усі твори англійського класика про пригоди Шерлока Холмса.

Артур Конан Дойль

Пригоди Шерлока Холмса

Том II

«Оповідання про Шерлока Холмса — чудові оповідання, витончені твори мистецтва, виконані зі знанням справи...

Сама ідея показати великий розум, що витрачається на дрібниці замість того, щоб узятися до великої справи, нова й оригінальна: в ній закладена бурхлива поезія прозаїчного існування».

Ґілберт Кійт Честертон

Спогади про Шерлока Холмса [1]

Цикл оповідань

Звіздочолий [2]

— Ватсоне, мені, напевно, доведеться їхати, — сказав Холмс якось уранці, коли ми снідали.

— Їхати? А куди?

— До Дартмура, в Кінґс-Пайленд.

Мене це не здивувало. Навпаки, дивувало те, що він і досі не брався за цю надзвичайну справу, про яку тільки й мови було в усій Англії. Учора мій друг цілий день міряв кімнату вздовж і впоперек, насупивши брови і раз у раз набиваючи люльку найміцнішим чорним тютюном, цілковито глухий до всіх моїх запитань і зауважень. Свіжі числа газет, що їх надсилав наш поштовий агент, він швидко переглядав і кидав у куток. І все ж попри його мовчання я чудово знав, що заполонило його думки. Нині увагу публіки привертала лише одна загадка, здатна як слід напружити Холмсів розум, — таємниче зникнення фаворита перегонів на кубок Вессекса й трагічне вбивство тренера. Тож коли він несподівано оголосив про свій намір їхати на місце, де розігралася драма, я анітрохи не був здивований, бо сподівався цього.

— Буду радий вирушити з вами, якщо, звичайно, не стану на заваді, — мовив я.

— Любий Ватсоне, ви зробите мені велику ласку, якщо поїдете. Я гадаю, що ваш час не пропаде марно, бо деякі моменти цієї пригоди обіцяють бути прецікавими. Нам треба одразу ж рушати до Падинґтона, щоб устигнути на найближчий потяг, а дорогою я розповім вам про всю цю історію. До речі, прихопіть, будь ласка, з собою свій чудовий польовий бінокль.

Тож уже за годину я сидів у купе першого класу потяга, що мчав нас до Ексетера. Худе зосереджене обличчя Шерлока Холмса в дорожньому кашкеті, насунутому на лоба, схилилося над стосом свіжих газет, куплених у Падинґтоні. Ми вже давно проминули Рединґ, коли він засунув останню газету під сидіння й подав мені цигарницю.

— Ми добре їдемо, — сказав він, поглядаючи то у вікно, то на свій годинник. — Десь із п’ятдесят три з половиною милі на годину.

— Я не помітив жодного дистанційного знака, — зауважив я.

— Я так само. Але телеграфні стовпи вздовж цієї колії стоять за шістдесят ярдів один від одного, тож вирахувати швидкість вельми просто. Сподіваюся, ви вже обізнані зі справою про вбивство Джона Стрекера та зникнення Звіздочолого?

— Лише з тим, про що повідомляли «Дейлі Телеґраф» та «Кронікл».

— Це один з тих випадків, де мистецтво логіки має бути застосоване для ретельного аналізу вже відомих фактів, а не для пошуку нових. Трагедія ця така загадкова і незвичайна, пов’язана з особистою долею стількох людей, що поліція просто-таки потопає в безлічі версій, здогадів та припущень. Найважче тут вирізнити з-поміж здогадів усіляких тлумачів та репортерів ті факти, що абсолютно незаперечні. Взявши ці факти за основу, ми повинні побудувати на них нашу теорію й визначити, які моменти в усій цій загадці найголовніші. У вівторок увечері я одержав телеграми від полковника Росса, власника коня, та від інспектора Ґреґорі, що розслідує цю справу, — обидва вони просять у мене допомоги.

— У вівторок увечері! — вигукнув я. — Але ж нині вже четвер! Чому ви не поїхали туди вчора?!

— Я припустився помилки, любий Ватсоне. На жаль, зі мною це трапляється набагато частіше, ніж гадають ті, хто знає мене тільки з ваших нотаток. Я просто не міг повірити, що найкращого коня Англії можна ховати так довго, та ще й у такому безлюдному краю, як північ Дартмура. Вчора я не одну годину чекав на повідомлення, що коня знайдено і що викрав його вбивця Джона Стрекера. Але ніч минула, і єдине, що додалося до цієї справи, то це арешт молодого Фіцроя Сімпсона; тоді я зрозумів, що настав час діяти. І все ж таки, як на мене, вчорашній день не пропав марно.

— У вас уже є версія?

— Ні, але я виділив найсуттєвіші факти в цій справі. Зараз я викладу їх вам, бо найкращий спосіб з’ясувати справу — це переповісти її комусь іншому; до того ж, я навряд чи зможу розраховувати на вашу допомогу, якщо не розповім вам про все те, що ми нині маємо.

Я сперся на подушки, покурюючи сигару, а Холмс тим часом, посунувшись уперед і креслячи тонким, довгим пальцем на долоні лівої руки, змальовував мені ті події, які змусили нас вирушити в цю подорож.

— Звіздочолий, — провадив він, — це син Самоцвіта, що нічим не поступається своєму уславленому батькові. Нині йому п’ять років, і вже три роки він здобуває на перегонах усі призи своєму щасливому власникові — полковникові Россу. Коли сталася біда, кінь вважався найпершим фаворитом перегонів на кубок Вессекса — на нього ставили три до одного. Він був справжнім улюбленцем публіки й жодного разу не засмучував її; навіть якщо поряд із ним бігли найкращі коні, на нього ставили величезні суми грошей. Тож зрозуміло, що є багато людей, явно зацікавлених у тому, щоб не допустити появи Звіздочолого біля прапора перегонів наступного вівторка.

Це, звичайно, добре знали в Кінґс-Пайленді, де розташовані тренувальні стайні полковника. Фаворита якнайпильніше охороняли. Його тренер, Джон Стрекер, був колись у полковника Росса жокеєм, доки не став для цього заважким. П’ять років він служив у полковника за жокея, сім — за тренера й завжди був чесним і відданим слугою. Він мав лише трьох помічників, бо стайня була невелика, коней — лише четверо. Один із цих помічників уночі чергував у стайні, а решта спали на сіннику. Всі троє — цілком надійні особи. Джон Стрекер мешкав із дружиною в маленькій віллі за двісті ярдів від стайні. Дітей він не мав, наймав служницю і взагалі жив добре. Навколишні місця досить-таки безлюдні, лише за півмилі на північ є кілька вілл, споруджених будівничим із Тавістока для хворих і тих, хто бажає подихати цілющим дартмурським повітрям. Щодо Тавістока, то він стоїть за дві милі на захід, а на сході, за болотом, також за дві милі,