Агата Крісті - Випробування невинуватістю

лікаря, то зверталася на Гарлі-стрит. Утім, вона нечасто ходила, бо була дуже енергійною та здоровою жінкою.

Я той місцевий лікар, який приходив на виклик до дітей. Хоча вона була схильна вважати, що я занадто зверхньо до них ставився. Я говорив їй, щоб вона дозволяла дітям їсти ожину з куща. Говорив, що їм не зашкодить намочити ноги й час від часу підхоплювати застуду, що немає великого страху в тому, що в дитини температура 37, 2 °C. Не варто хвилюватися, доки вона не стане вищою за 38, 3 °C. Тих дітей пестили, годували з ложечки, зчиняли довколо них багато метушні – їх любили, здебільшого це не йшло їм на користь.

– Ви про те, – мовив Калґарі, – що це не йшло на користь Джеко?

– Власне, насправді не лише Джеко. На мій погляд, Джеко був проблемою від початку. Сучасний термін «дитина, що надзвичайно заплуталася» пасував йому так само, як і будь-який інший. Родина Арґайлів робила для нього все, що могла; усе, що можливо було зробити. За своє життя я бачив таких Джеко багато. Пізніше в житті, коли із хлопцем уже все безнадійно погано, батьки кажуть так: «Якби лиш я був із ним суворішим, коли він був меншим», або так: «Я був надто жорстким, хай би я тоді був добрішим». Гадаю, що гроші тут ні до чого. Є ті, що стають поганими людьми, тому що в сім’ї вони були нещасливими та, по суті, почувалися недолюбленими. Та знову ж таки є ті, що чинять погано, бо чинитимуть так під впливом найменшого стресу. Я зараховую Джеко до останніх.

– То вас не здивував, – поцікавився Калґарі, – його арешт за вбивство?

– Насправді ні. Я здивувався. І не тому що сама думка про вбивство була особливо неприйнятною для Джеко. Він належав до тих людей, які не знають, що таке совість. Мене здивував спосіб убивства. О, я знаю, що він був жорстоким. Іще дитиною він кидався на інших дітей чи бив їх якоюсь важкою іграшкою або палицею. Проте зазвичай то була дитина менша за нього та ішлося не так про сліпу лють, як про бажання завдати болю чи взяти щось, для нього бажане. Очікуваний від Джеко спосіб убивства радше нагадував би розбійний напад кількох хлопців, під час якого – в разі переслідування поліції – Джеко сказав би: «Гримни його по голові, друзяко. Дай йому. Пристрель його». Такі, як Джеко, бажають убивства, готові підбурювати до вбивства, та їм не вистачає сміливості вбити власними руками. Ось що мені треба було сказати. Тепер здається, – додав доктор, – що я мав рацію.

Калґарі дивився вниз, на килимок, потертий килимок із майже зниклим візерунком.

– Я не знав, – проговорив він, – на що я зважувався. Я не уявляв, що це означатиме для всіх інших. Я не розумів, що може… має…

Доктор легенько кивав.

– Так, – озвучив він. – Скидається на те, чи не так? Мабуть, вам доведеться пояснити їм.

– Гадаю, – мовив Калґарі, – саме про це я прийшов із вами поговорити. Не схоже на те, що був якийсь реальний, очевидний мотив убити її в когось із них.

– Очевидний, – погодився доктор. – Але якщо ви копнете глибше… думаю, знайдеться багато причин для бажання її вбити.

– Яких? – запитав Калґарі.

– Ви справді почуваєтесь так, наче це вас стосується?

– Я так думаю. Не можу почуватись інакше.

– Напевно, я так само почувався б на вашому місці… Хтозна. Що ж, як на мене, жоден із них сам собі не належав. Допоки їхня мати, я так називатиму її для зручності, була живою. Вона тримала їх під контролем, так, усіх їх.

– Як?

– Забезпечувала їх фінансово. Дуже добре забезпечувала. Там був великий прибуток. Розподілений поміж них у пропорціях, визначених розпорядниками. Хоча сама місіс Арґайл не виступала розпорядницею, її побажання за життя виконували. – Він на хвилину замовк і знову продовжив. – Цікаво, як вони всі намагались утекти. Як вони боролись, щоб не коритись організованій нею системі. Бо вона організувала систему. І дуже хорошу систему. Вона воліла дати їм хороші домівки, хорошу освіту, хороше утримання та хороший старт у професіях, які для них обрала. Вона воліла поводитись із ними так, начебто вони були дітьми її та містера Арґайла. А вони, звісно, не були. Вони виявляли абсолютно різні інстинкти, почуття, здібності та вимоги. Молодий Мікі зараз працює продавцем автомобілів. Естер, можна так висловитися, втекла з дому заради сцени. Вона закохалась у дуже небажаного типа й акторкою була посередньою. Їй довелось повернутися додому. Їй довелося визнати, – а їй не подобалось, – що мати мала рацію. Мері Дюррант наполягла на одруженні під час війн з чоловіком, із яким мати застерігала її не одружуватись. Відважний і розумний юнак, однак абсолютний дурень у справах фінансових. Потім він захворів на поліомієліт, і його привезли для реабілітації до Сонячного Рогу. Місіс Арґайл тиснула на них, щоб вони оселилися там. Чоловік був не проти. Мері Дюррант безнадійно намагалась цьому протистояти. Та вона піддалась би, не сумніваюся, якби її мати не померла.

Мікі, іншого хлопця, завжди душила образа; він гірко ображався на те, що його покинула власна мати. Він ображався на це з дитинства й ніколи не забував цього. Гадаю, глибоко в серці він завжди ненавидів свою прийомну матір.

Іще та шведська масажистка. Вона не любила місіс Арґайл. Але любила дітей і Лео. Місіс Арґайл була їй вигідною, можливо, вона намагалася почуватися вдячною, проте їй це не вдавалось. Утім, важко припустити, що почуття неприязні спонукало її вдарити свою благодійницю кочергою по голові. Зрештою – за бажання – вона могла піти. Щодо Лео Арґайла…

– Так. Як щодо нього?

– Він має намір знову одружитися, – продовжив доктор Макмастер, – і хай йому із цим щастить. Вельми приємна молода особа. Сердечна, добра, компанійська й дуже в нього закохана. Уже багато років. Що вона почувала до місіс Арґайл? Ви, напевно, можете здогадуватись, як і я. Природно, смерть місіс Арґайл набагато все спростила. Лео Арґайл не такий чоловік, який завів би інтрижку із секретаркою за живої дружини в тому самому будинку. І також сумніваюся, що він покинув би свою дружину.

Калґарі повільно проговорив:

– Я їх бачив разом; я спілкувався з ними. Мені справді важко повірити, що хтось із них…

– Знаю, – визнав Макмастер. – Неможливо повірити, авжеж? Проте хтось із мешканців того будинку це таки скоїв.

– Ви так справді думаєте?

– Не знаю, що ще тут думати. Поліція досить упевнена, що то справа рук не чужинця.