Агата Крісті - Випробування невинуватістю

ти гадаєш, що когось добре знаєш, навіть якщо ти йому довіряєш, не будь певна. Будь обережною. Будь обережною щодо мене, і щодо Мері, і щодо твого батька, і щодо Ґвенди Вон.

– Як мені далі жити тут і підозрювати кожного?

– Послухай моєї поради – залиш будинок.

– Зараз не можу.

– Чому ні? Через того молодого лікаря?

– Я не знаю, про що ви, Кірсті, – Естер яскраво зашарілась.

– Я маю на увазі доктора Крейґа. Дуже приємний молодий чоловік. Досить хороший лікар, привітний, сумлінний. Могла б вибрати й гіршого. Та все одно я вважаю, що краще тобі все покинути й поїхати звідси.

– Це все – нісенітниці, – люто вигукнула Естер, – нісенітниці, нісенітниці, нісенітниці! Ох, як би я воліла, щоб доктор Калґарі ніколи сюди не приходив.

– Я також, – мовила Кірсті, – насправді.

II

Лео Арґайл підписав останній із покладених перед ним Ґвендою Вон листів.

– Це останній? – запитав він.

– Так.

– Ми сьогодні непогано впорались.

За хвилину чи дві після того, як наклеїла марки на листах і поскладала їх, Ґвенда поцікавилась:

– Чи не час тобі вже… вирушити в подорож закордон?

– Подорож закордон?

Лео Арґайл прозвучав невпевнено. Ґвенда продовжила:

– Так. Пам’ятаєш, ти мав намір поїхати до Рима та до Сієни?

– О, так, таки мав.

– Ти збирався подивитися на ті архівні документи, про які тобі писав кардинал Массіліні.

– Так, пам’ятаю.

– Бажаєш, щоб я зарезервувала тобі подорож літаком, чи краще поїдеш потягом?

Наче повертаючись із далекої подорожі, Лео глянув на неї і всміхнувся кутиками вуст.

– Здається, Ґвендо, тобі кортить мене позбутись, – проговорив він.

– О ні, любий, ні.

Вона швидко підійшла до нього й опустилася на коліна поруч.

– Я хочу, щоб ти мене ніколи не покидав, ніколи. Але… думаю… думаю, буде краще, якщо ти звідси поїдеш… зважаючи… зважаючи…

– Зважаючи на те що трапилось минулого тижня? – закінчив Лео. – Зважаючи на візит доктора Калґарі?

– Краще б він сюди не приходив, – мовила Ґвенда. – Краще б усе залишилось так, як було.

– Коли Джеко було несправедливо засуджено за те, чого він не робив?

– Він міг би це зробити, – заперечила Ґвенда. – Будь-якої миті, й це лише випадковість, що він цього не вчинив.

– Дивно, – замислившись, зронив Лео. – Я насправді ніколи не міг повірити, що він це скоїв. Тобто, звісно, я мусив покластися на докази… та мені це здавалося таким неймовірним.

– Чому? У нього ж завжди був жахливий характер?

– Так. О, так. Він чіплявся до інших дітей. Зазвичай, до молодших. Я справді ніколи не вважав, що він міг би напасти на Рейчел.

– Чому ні?

– Тому що він її боявся, – пояснив Лео. – Вона мала авторитет. І Джеко це відчував, як і всі інші.

– Проте ти не вважаєш, – мовила Ґвенда, – що саме тому… я про те…

Вона замовкла.

Лео запитально на неї подивився. Щось у його погляді змусило її зашарітись. Вона відвернулась, підійшла до каміна й стала біля нього навколішки, протягнувши руки до полум’я. «Так, – міркувала вона подумки, – у Рейчел таки був авторитет. Самозакохана, самовпевнена, така собі бджолина матка, що заправляла нами всіма. Невже цього не досить, щоб хтось захотів узяти кочергу, щоб хтось захотів прибити її, змусити мовчати раз і назавжди? Рейчел завжди мала рацію, Рейчел завжди знала краще, Рейчел завжди робила по-своєму».

Вона підхопилася.

– Лео, – почала вона. – Не могли б ми… не могли б ми одружитись якнайшвидше замість того, щоб чекати до березня?

Лео глянув на неї. Мовчав якусь мить, а потім відповів:

– Ні, Ґвендо, ні. Не думаю, що це хороший план.

– Чому ні?

– Гадаю, – протягнув Лео, – не варто квапитися з усім.

– Про що ти?

Вона підійшла до нього. Знову опустилася на коліна поруч з ним.

– Лео, що ти маєш на увазі? Ти мусиш мені пояснити.

Він промовив:

– Люба моя, я лише думаю, що нам не слід, як я вже сказав, квапитися з усім.

– То ми все-таки одружимось у березні, як ми планували?

– Сподіваюсь… Так, сподіваюсь.

– Ти так говориш, як не впевнений… Лео, тобі вже байдуже?

– Ох, моя люба. – Його руки лягли на її плечі, – звісно, мені не байдуже. Ти для мене – усе на цьому світі.

– Що ж, тоді… – нетерпляче правила своє Ґвенда.

– Ні. – Він підвівся. – Ні. Ще ні. Ми повинні зачекати. Ми повинні бути впевнені.

– Упевнені в чому?

Він не відповів. Вона запитала:

– Ти ж не думаєш… ти не можеш думати…

Лео зронив:

– Я… я нічого не думаю.

Двері відчинились. Увійшла Кірстен Ліндстром із тацею в руках і поставила її на столі.

– Ось ваш чай, містере Арґайл. Принести чашку для тебе, Ґвендо, чи приєднаєшся до всіх інших унизу?

Ґвенда сказала:

– Я піду до їдальні. Візьму ці листи. Їх потрібно відправити.

Злегка тремтячими руками вона підхопила щойно підписані Лео листи й вийшла із ними з кімнати. Кірстен Ліндстром подивилась їй услід, а потім перевела погляд на Лео.

– Що ви їй сказали? – вимогливим тоном запитала вона. – Чим ви її засмутили?

– Нічим, – відповів Лео. У нього був утомлений голос. – Геть нічим.

Кірстен Ліндстром стенула плечима. Тоді, не зронивши жодного слова, вийшла з кімнати. Невидима, невисловлена критика була відчутною на дотик. Лео зітхнув, відкинувшись у своєму кріслі. Почувався дуже втомленим. Він налив собі чаю, проте не пив його. Натомість сидів у кріслі, невидющими очима туплячись на щось у кімнаті, а думками поринувши в минуле.

III

Суспільний клуб, яким він цікавився в Іст-Енді в Лондоні… Саме там він уперше зустрів Рейчел Констам. Навіть тепер він міг чітко її уявити. Дівчина середнього зросту, міцної статури, одягнута в те, що йому тоді так не подобалося, – дорогий одяг, який сидів на ній не до ладу. Кругловида, серйозна, щиросердна, з жагою та наївністю, що так припали йому до серця. Так багато потрібно зробити, так багато варто зробити! Говорила вона поквапливо й сумбурно, але її слова викликали його прихильність. Він також думав, що так багато потрібно зробити, так багато варто зробити; думав, що в нього самого був дар природної іронії, яка змушувала його сумніватися, чи робота, яку варто зробити, виявиться успішною. У Рейчел сумнівів не було. Якщо зробити те чи те, вкласти гроші в той чи той заклад, то автоматично отримаєш очікувані результати.

Вона не покладалась – тепер він це розумів – на людську природу. Розглядала людей як справу, як проблему, що підлягала вирішенню. Ніколи не помічала, що кожна людина була іншою, реагувала по-іншому,