Влада Клімова - Козацька балада

Спочатку Полінка отримувала листи з-під Мінська і Львова, а далі вже була Польща. Кохання до жінки і лють до ворога Назар викладав так щиро, що його листи не гріх процитувати на будь-якій з політінформацій. Інколи Полінка саме так і робила, читала уривки для майбутніх бійців.

Та ось після Любліна настала німа тиша. Вона вперто чекала, потім прохала зв’язківців та командира дізнатися хоч щось про старшого лейтенанта Назара Холода. Але їй відповідали, що він як і всі, знаходиться при виконанні завдань зі знищення ворога.

А насправді її коханий воїн вже лежав у братській могилі серед чужоземних степів. Як загинув Коханий бібліотекарки Поліни Холод і тато крихітної Соломійки? Про це вони дізнаються через роки. Та й не планував Назар стати героєм, просто інакше не зміг.

Був звичайний важкий бій. Сили нерівні, а фашисти все лізли й не хотіли відступати. Коли зв'язок затих, він попрохав друзів прикрити й поповз під вогнем до сусіднього бліндажа. Треба терміново попередити керівництво, щоб виводили генерала, прибулого на передок. Адже без допоміжних сил - оточення неминуче.

Для порятунку начальства знайшовся щільний артилерійський вогонь, під який потрапив Назар Холод. Вибратися вже не вийде, бо він серйозно поранений і стікає кров’ю. Тоді воїн дістав з нагрудної кишені мокре від крові фото Полінки з донькою, поцілував та сховав назад. А далі дав свої точні координати... Ще мить і кілька снарядів залишили на тому місці велику вирву. Здавалося навіть ворог притих.

Ну, а як дійшла справа до нагороди - тилові політпрацівники довго сперечалися між собою. За перелом того бою та врятованого генерала дати зв'язківцю медальку чи все-таки орден? Адже в його родині є «ворожий» елемент!

Та щоб вони пропали зі своїми нагородами! Хіба залізячка в коробці поверне «неблагонадійній» коханого, а маленькій дівчинці тата? Того, що поклав життя аби ці відгодовані пики рядилися: герой він чи ні?

Коли Поліні Холод принесли похоронку, вона більше не пішла до бібліотеки. Просто зібрала доньку та вузлик речей і залишила командиру ключ від дверей щасливого помешкання. Дивно, але той не спиняв її розмовами про необхідність і далі служити Батьківщині. Навпаки викликав водія, котрий відвіз тиху вдову на вокзал. Так і поїхала вона тепер у бік дому без свого сіроокого легіня. Мабуть, то доля або прокляття жінок роду Грицаїв: втрачати Кохання на самому його злеті...

Важким та довгим шляхом прямувала жінка з дитиною до рідних країв. А як добралася в Яготин, то побачила, що від дому мами Оксани не залишилося й сліду. Невеличкий сарайчик був «живий». Туди вони з донькою і в'їхали.

Скоро до Полінки почали заходити сусіди та подарували їй козу, що осиротіла після смерті господині. Адже дитині потрібне поживне молоко, городу немає, а надворі стає зимно.

Та одного разу, коли Поліна доїла козу, вона почула голос і ледве не втратила розум.

– Донечко! Господи, невже це ти, моя неймовірно дорога дитина?

Поліна не повірила вухам і обернулась. Перед нею стояла струнка жінка у військовій формі. Сиві коси вибивалися з-під пілотки, а на грудях купа нагород та нашивки про поранення.

Так це була Оксана Нещадим - ще одна незламна українка, що пройшла через важку втрату та пекло війни й була комісована аби підіймати народне господарство у рідному Яготині.

Жінки вчепилися одна в одну, та забувши про цілий світ, тихо плакали. А на порозі сараю стояло синьооке диво, що продовжить славний козацький рід і здивовано дивилося на маму та якусь тьотю, котру тепер завжди величатиме бабусею.

Розділ 24. Депутатка

Найпекучіші рани лікує час та важка праця, яка не залишає місця спогадам і жалю. Так і дві українські красуні, що колись були чужими одна одній – тепер знову стали рідніші рідних. Зловісна війна забрала у них коханих чоловіків, але залишалася світла пам’ять та маленька весела дівчинка, що не давала дозволу на сум.

Травневим квітучим днем до світу прийшла перемога над фашизмом. Так записано в численних документах та умовах між державами, що почали ділити території й заслуги.

Але двом настирливим одиначкам з невеличкого містечка, було геть не до урочистостей. На господинь чекав город, коза і новий, ще незакінчений дім, котрий разом з іншими почали розбудовувати односельці, дякуючи невгамовній Оксані Нещадим.

Після партизанського загону, коли вона втратила Павла, жінка попросилася на фронт. Її сміливості та відвазі часто дивувалися загартовані чоловіки. Серед бою Оксана прямувала в саме пекло й тягнула поранених у бліндажі та працювала цілодобово, не знаючи жалю до себе. Спочатку в неї була проста ціль: загинути на полі бою. Але якась суперсила дивовижно оберігала її та не давала помирати.

Далі санінструктор Нещадим все ж дістала поранення та була відправлена в тил. Але після одужання, вона тренувалася до виснаження й доводила, що може повернутися у стрій. Її бажання виконали. І знову неймовірна звитяга та винахідливість, що допомагали медикині повертатися до польового госпіталю з врятованими бійцями. Однополчани жартували, наче «оторва заговоренная»... А може то Павло охороняв свою Кохану з небес?

Після другого поранення стало тяжко волочити на собі непритомних чоловіків й Нещадим остаточно відправили в запас. Навіть вдруге представили до високої нагороди, аби тільки здихатися цієї божевільної «хахляндтки». Так фронтовики, за очі, називали її. Бо якби сказали прямо, то самі б залишилися без очей. Оксана знала, що їй нічого втрачати, тому ставала все відчайдушнішою й безкомпромісною.

Тільки коли побачила її – свою названу доньку й дізналася, що зятя немає на світі, але є спадкоємиця роду Грицаїв; то взялася за організаційну роботу так скажено, що з її послужним списком та нагородами миттю висунули на голову райради. А односельці, котрі знали цю стрімку й безвідмовну пані – руки підняли одноголосно.

Тепер депутатка частенько доводила до сказу поважних київських працівників установ, бо відчиняла двері до їх кабінетів майже ногами. За необхідності відстояти свої вимоги, Оксана не шукала гнучких слів, а коли чогось не давали для потреб громади – переходила на мову, що вивчила серед чоловіків в окопах та геть не соромилась її...

До нового навчального року залишалося мало часу, але стараннями гарячої голови напівзруйнований старий клуб вже майже відбудували. Кілька вчителів-переселенок погодилися працювати з діточками. А ще тепер не було жодного сумніву, що «неблагонадійна» для більшовиків Поліна Холод прийме першачків і вміло навчатиме їх арифметиці й письму, виключно українською мовою.

Щодо крихітки Соломії, вона теж не відставала від мами й бабусі. Це диво почало читати у неповних п’ять років. Вона завжди хвостиком прямувала за своїми дорогими родичками та випромінювала оченятами всі барви небес, доки ще небачених херсонських степів.

Тяжко, як і всі українці, жила яготинська громада в післявоєнні 46-47 роки. Літня посуха, що офіційно прирівнювалася до стихійного лиха, небаченого за останні п'ятдесят років, та жахливі побори вбивали й без того знищені господарства. Розграбовані осередки сільськогосподарських угідь фізично не могли подужати вимоги зарозумілої й деспотичної влади.

І знову пішли в хід старі методи виживання: трава, ховрашки, кора дерев та чай з сушених гілочок кущів. Маленька Соломійка дуже схудла й була схожа на іграшкову тінь, бо козу довелося зарізати, щоб не здохла та поділити на декілька місяців поживну їжу. А далі стало зовсім сутужно.

Щомісячний спецпайок Нещадим не ховала під подушку. Вона особисто розносила його найслабшим сусідам, не заради іміджу чи депутатського рейтингу, а тому, що давала присягу: захищати життя людей. І те, що в її в кишені лежав партквиток, зовсім не заважало. Ніхто не стверджує, що серед них всі були тварюками. Хоча процент нормальних людей - звісно дуже низький!

І знову діткам стало не до навчання. Та й Поліна чомусь дуже заслабла взимку. Вона так пронизливо кашляла, що Оксана десь дістала кізяків і принесла робити дочці інгаляції та припарки. Господи! Скажи на милість: скільки ще разів цю багатостраждальну козачку рятуватимуть відходи життєдіяльності тварин? Спочатку під ними її вивіз та врятував циган Гожо, а тепер бідолашній попустило від тяжкої застуди, саме через них.

Та коли по громаді пройшла чутка про канібалізм, десь у сусідньому селі, Оксана взяла з сейфа дозволену їй зброю, дільничого інспектора та поїхала на місце події. Чутки виявилися правдою й жінку забрали до відділку міліції. Та їй було байдуже, бо нещасна втратила розум... Без кого ті люди залишилися у родині, розповідати не буду.

Просто скажу, що нелюдський режим приніс вже на той час українському народу стільки горя та біди, що ніякі прийдешні покоління не змиють смертних гріхів ні зі своїх ницих душ, ні з рук, що підписували звірячі директиви.

Розділ 25. Він живий

Двері кабінету чиновника були важкі та красиві. Та й меблі більше схожі на музейні експонати, ніж на робоче місце представника міністерства освіти. Після війни пройшло зовсім небагато часу, але вони вже освоїли затишні кабінети.

– Поліна Марківна Холод, в дівочості Нещадим. Я правильно трактую? – уважно подивився з-під окулярів на неї суворий чоловік.