Влада Клімова - Козацька балада

– Та не соромтесь, пане інспекторе, називайте речі своїми іменами. Ви ж не заради прізвища мого загиблого чоловіка покликали сюди і точно не через названу матір, депутата й комуніста. Ви щось хочете запитати у Поліни Грицай, народженої «неблагонадійною». Мабуть, знову хтось доповів, що я неправильно підхожу до навчального процесу. Я звикла, говоріть, – не витримала його натяків Поліна.

– Ну, якщо Ви саме так роздратовано подаєте матеріал дітям, то я дійсно починаю перейматися. Хоча покликав я Вас геть з іншого питання. Зі мною зв’язалися з комітету державної безпеки. А я, наче школяр, не зміг нічого їм відповісти, – ображено поскаржився чиновник.

– А чому вони Вас потурбували? Приїхали б за мною в Яготин. Я ж не ховаюсь. Знову до Іркутська збиратись чи відразу туди, де пропала моя мама? – гордо посміхнулася Поліна.

– Ого! Бачу, дійсно в нашій роботі є великі прогалини. Але поки нікуди збиратися не треба. Просто скажіть мені: чи шукали Ви зв’язків з родичами за кордоном? – ошелешив вчительку інспектор.

– Де похований мій чоловік, дійсно шукала. Та поки мені не дали жодної виразної відповіді. А хіба це державний злочин: бажати побачити могилу загиблого за країну воїна? – сьогодні у Поліни Холод зовсім не було схильності до ввічливої розмови.

– Звісно, ні. Але то не моя парафія. Звертайтеся до військового відомства чи комітету ветеранів війни. Я говорю про Олексу Грицая. Його Ви шукали?

– Кого? – отетеріло вимовила Поліна та втупила погляд у цього відгодованого нахабу. – Як Ви сказали? Але ж це ім’я мого втраченого старшого брата...

– Саме так. І повинен сказати Вам, що він живий та через релігійні організації намагається знайти когось зі своєї рідні. Звісно, відповідні служби зацікавились і провели необхідну роботу. А тепер тиснуть на мене, щоб я відповів. А я не звик червоніти за те, чого не знаю. Тому Ви тут, – він говорив, а Поліна все більше провалювалась у якийсь незрозумілий фантастичний вир.

– ...Господи! Олекса живий? А до чого тут служби, що опікуються зв’язками з іноземцями? – почала ставити дитячі запитання розумна доросла жінка.

– А кому ж іще опікуватися перебіжчиком до Сполучених Штатів Америки? Я всього лишень представник міністерства освіти. Мені достатньо проблем з працівниками своєї галузі. А Ви вже самі йдіть до них та запитуйте: що й до чого. Тобто я можу зі впевненістю доповісти, що Ви не намагалися шукати зв’язків з емігрантами? Води візьміть, – побачив як побіліла до цього рум’яна вчителька.

– Ні, дякую. Просто скажіть, що це не чергова перевірка моєї поведінки або натяк на звільнення, – на диво погано повертала наразі язиком Поліна.

– Бачу, Ви й справді нічого не знали. Можете бути вільні. Я підготую доповідь нагору, щоб від нашого відомства відчепились, а там робіть що хочете, – полегшено зітхнув працівник відділу освіти.

– Прошу Вас, куди саме я можу звернутись? І що сказати, бо мені ж просто ніхто не повірить... – розгублено прохала Поліна.

– Оце вже напасть! Як же Ви дітей навчаєте? В місті Києві комітет державної безпеки не важко знайти. Там Вам все докладно пояснять... Добре. Ось телефон відповідального, котрий мені питання ставив. Та йдіть собі, у мене багато справ, – заздрісно закивав він і записав на листочку номер.

– Навіть не знаю: як Вам дякувати за таку новину? Але скажіть відразу: за спілкування з братом мене звільнять зі школи? – почала нормально думати вчителька.

– Це не мені вирішувати. Але, якщо запитають моєї думки – я б відразу звільнив!

– Ще раз дякую за відверту відповідь. Прощавайте! – підсунула стілець на місце Поліна Марківна та вийшла звідти геть.

Вона прямувала вулицею й від хвилювання не відчувала ніг. Взагалі після сходження на трон Микити Хрущова здавалося дихати стало легше. Уявна «відлига» не полишала вірогідності, що за чиїмось доносом у будь-який день прийдуть та заберуть, як маму чи тата. Але Поліна сподівалась на краще!

Звісно колишня голова райради, а тепер директорка лікарні Оксана Нещадим, як названа мама, завжди прикриє. Але навіть її екстремальний характер та заслуги навряд чи змогли б зупинити відповідні служби й організації. Тому Поліна завжди виховувала доньку самостійною та розповідала їй про чарівного тата, про незламних дідуся й бабусю, що загинули за вміння господарювати.

Та ніколи Холод не плекала в доньці ненависті до цілого світу. Навпаки намагалася ростити спадкоємицю славного козацького роду розважливою та вселяла в Соломійку надії, що добрі люди є на світі завжди.

Ось і тепер Поліна не стала відтерміновувати похід до комітету. Тим більше, що вже знаходилася в Києві. Навіщо їхати знову? Та й не зможе вона заснути, доки не дізнається, що таке наговорив той інспектор? Може то все знову перевірчі байки? Тому вона піде відразу. Такі вже вони Грицаї: не вміють ховатися!

Та все ж Поліна зателефонувала з автомата мамі Оксані на роботу й сказала наступне:

– Мамочко, ти там добре сидиш? Бо скажу я тобі дивину та може відразу й попрощаюсь. Хто їх знає, що у цих держслужбовців у голові. Побувала я у нашого куратора, думала знову журити буде. Але він почав запитувати про закордонні зв'язки. Я спочатку не зрозуміла та виявилося, що мій рідний старший братик живий! Він живе у Сполучених Штатах і давно шукає мене. Але ж хіба наш високий мур йому одному здолати? Та він настирливий, як усі ми, і тому пішов обхідними шляхами, через релігійні організації. Я поки не знаю більше нічого. Але додому не поїду. Відразу йду дізнаватись. Якщо заберуть – будете з Соломійкою мені писати листи...

– Та нехай їм самим пишуть листи! Доню, це ж прекрасно! Не переймайся, іди. А як дізнаєшся - приїзди розказати. Я тепер на обході всіх на вуха поставлю, бо дуже бентежливі лізуть думки. Це ж коли мені цигани притулок у себе дали та з тобою маленькою познайомили, Олекса з Гожо в Одесі були. Не дарма Зара переживала, бо її чоловік повернувся один, а твій братик безслідно зник. Тільки бачиш, як воно доля з людьми грається! Полюшко, йди. А як тобі не скажуть, то я приїду і все дізнаюся! – впевнено підтримала рішення Поліни матір.

Не довго думаючи, збентежена жінка сіла до тролейбуса й скоро опинилася на пропускнику поважної будівлі. Багато хто взагалі боявся наближатися сюди, та що втрачати тій, котра за життя вже й так майже всіх втратила?

Звісно відразу її не пропустили, а призначили час і кабінет та попрохали захопити деякі документи. Тому Поліна повернулася додому до найрідніших жінок поки ні з чим.

А в призначений день прибула до КДБ. Прийняли її доволі ввічливо, побачили папери про нинішню родину й покійного чоловіка, а тоді сувора людина в погонах сказала наступне:

– Що ж, поки у нас немає до Вас жодних питань. А на Ваше запитання відповідаю: Олекса Грицай (син Марка) наразі дійсно є громадянином Сполучених Штатів Америки. Він проживає в місті Нью-Йорку та має приватний бізнес. Щодо родини нічого не зазначено, але він подавав запит на пошук рідних у радянському союзі. Ми вимушені відповісти згодою на ваше письмове спілкування, але Ви підпишете папір та будете нести відповідальність за протиправну діяльність, що може мати місце. Ось тут підпишіть.

– Господи! Яка протиправна діяльність? Та мені хоча б почерк рідної людини побачити. Я ж уже втратила всіх: тата, маму, брата з сестричкою, чоловіка... А тут Він! Давайте, все підпишу. Тільки скажіть: як мені його відшукати? – змахнула сльози розгублена вдова Холод.

– Навіщо ж шукати? Ось Вам лист і адреса...

В той день Поліна вперше побачила довгий конверт з купою штампів та марок. Звісно він був відкритий і прочитаний. Але це був ЛИСТ з минулого життя, від єдиного рідного БРАТА, що уцілів серед всіх катів!

Він бідолашний зник з цього страшного світу та протягом довгих років шукав своє місце на іншому кінці планети геть один! Бився об скелю байдужості, недовіри та дивних законів, що не давали відчути рідних людей. А тепер вона тримає в руках ниточку, котра поєднає їх назавжди.

Поліна не стала читати відразу. Вона подякувала і вперше низько вклонилася представнику більшовицької влади, яка відібрала у неї всіх та стільки років не давала дізнатись, що рідних Грицаїв на білому світі ДВОЄ!

Сьогодні день видався доволі похмурий, але Поліні Грицай здавалося, що на небі сяє найяскравіше сонце, серед усіх днів. Звісно, окрім одного, коли вона стала дружиною Назара Холода.

Той день дійсно був ясним. Але пізніше надовго прийшла страшна ніч і тільки зараз жінка підсвідомо притискала до грудей папір та мовчки плакала. Вона з нетерпінням підганяла потяг, що ніс її додому. Там вона посадить навколо себе маленьку родину і разом вони сто разів прочитають першу вісточку від Олекси.