Влада Клімова - Козацька балада

Розділ 26. Скринька Пандори

Вдома на Поліну нетерпляче чекали мама Оксана й донька Соломія. Звісно для дівчинки-підлітка то була лише незрозуміла новина. Але для жінки, що брала безпосередню участь у тяжкій долі своєї названої доньки, раптове повернення до світу живих її старшого брата Олекси, стало надважливим.

Так, Оксана його не знала й жодного разу не бачила, бо розминулися вони у буремні часи, серед херсонських степів, фактично з різницею в якісь години. Та й крихітна Полінка майже не пам’ятала кароокого наступника роду Грицаїв.

Ті самі дикуни, що вихвалялися владою новозліпленої на чужій крові держави, звели сподівання щасливого хлопця нанівець. Відібрали дім і батьків та середніх сестру і брата. А ще зґвалтували й довели до самогубства красиву наречену, котру він щиро любив та готувався назвати дружиною.

Все це прийшло миттю й навіки. Олекса розумів, що з ромами маленькій сестричці буде краще та цілеспрямовано нищив оковитою розум і пекельний гнів. Коли вони з Гожо ходили Одесою, молодик настирливо перехиляв чарчину, а мудрий циган не смів зупиняти надривного бажання хлопця забути цілий світ.

Та в якусь мить він відійшов на кілька кроків, щоб купити збруї для коней, а як хотів порадитися з Олексою, то вже не зміг. Туди-сюди подивився – ніц! Немає й близько молодого Грицая. Гожо бігав, запитував, просив, навіть гроші пропонував, але ніхто з продавців не бачив: куди подівся стрункий молодик, з буйним козацьким чубом.

Так і повернувся циган до валки (обозу) на самоті та отримав від своєї запальної дружини купу гучних докорів. А в циганському каравані, на той час, теж дещо змінилося. Українська дівчина Оксана, що прибилася до них після невдалих пологів та смерті власної дитинки – попрохала віддати їй на виховання маленьку доньку Грицаїв. Це рішення виявилося доволі вдалим.

Роми чекали й сподівалися, що Олекса ось-ось з’явиться та через дві доби рушили далі. Вони підвезли Оксану з дитиною до першої-ліпшої станції й посадили на потяг, а самі продовжили шлях до рідні. На цьому й обірвалися думки про місце перебування збуреного гнівом молодого Грицая.

Йшли роки. На зміну одним страшним подіям приходили ще гірші. Українці гинули серед голоду та війни, вони зникали цілими родинами, а вороги радісно кивали, що красиві ряди працьовитої нації невпинно рідшають... Та поміж того кривавого божевілля одна тонесенька билинка, з колись стійкого й надійного роду, все-таки вижила.

Вона встигла покохати киянина-військовослужбовця, вийти за нього заміж, поїхала за ним до Сибіру і там подарувала козацькому роду крихітний росточок – дівчинку Соломію. Разом вони голодували й хворіли, але не зламалися! А допомагала їм ще одна гнучка й витривала українська квітка – мама Оксана.

І тепер, коли Олекса знайшовся, радощам жінок не було меж. Вони сіли у вітальні, увімкнули стару люстру і тоді Полінка дістала з довгого конверта гарний шелесткий папір. Листок був списаний з двох сторін до самих країв.

Вона поняття не мала: який почерк у її старшого брата. Можливо це лише чергова підстава відповідних служб або чийсь зловісний жарт. Як знати? Але наче відчувала, що саме цей листок тримала в руках її рідна людина. Полінка попестила його долонею й почала читати дуже гарно написане українською:

«Доброго дня мої рідні, хто ще є на Батьківщині! Пишу та не знаю: чи дійде цей лист? Я писав їх десятками, але вони поверталися зі словами «адресат вибув». Та кожен з них я благословляв на дальній путь і молився, щоб колись мені відповіли люди, в жилах яких тече рідна кров.

Я б дуже хотів побачити всю нашу красиву родину живою й щасливою. Але відлік часу зупинився на смерті наших батьків. Тепер Пилипку й Ганнусі повинно бути десь років сорок, а крихітній Полінці – тридцять три. Я навіть не уявляю вас дорослими та дуже хочу бачити усіх. Мені сказали, що це питання на розгляді.

Щиро перепрошую за те, що зник та я не планував такого. Ви ж знаєте, що був не при собі. Мабуть, Гожо довго шукав мене Одесою, а я кудись забрів і випив та заснув. Прокинувся уже на кораблі, посеред моря. Він йшов у далекі краї. Виходить моряки у корчмі переплутали й забрали мене з собою. Потім довго блукав серед чужих портів та продовжував шлях, працюючи матросом. З корабля, що пристав до берегів Сполучених Штатів я зійшов у вантажному порту Нью-Йорка. На березі зі мною сталося багато пригод, але про них я розкажу колись пізніше.

Тут навчився достолиха всякому. На деякий час занеміг, але одужав і знову працював та вивчав новий світ. Далі познайомився з діаспорою й відразу стало легше. Багато чув про нелегкі часи моєї Батьківщини. Та я радію, що ви живі й зможете тепер спілкуватися зі мною. Ось власне і все, що наразі зміг сповістити про себе.

Хоча ні. Найголовніше не сказав. Люблю вас усіх більше за життя на світі! Сумую неймовірно та сподіваюся, що ми зустрінемося колись. Молюся за всіх нас великому Богу! Хай благословить єднання родини! З цим покидаю моїх дорогих до нового слова. Ваш Олекса Грицай. 1953 року, четвертого місяця, 19 числа. Нью-Йорк. США»

В домі Нещадимів ще на кілька хвилин зависла німа тиша. Першою опам’яталася Соломійка:

– Хм! Як дивно дядько написав дату. Та й довгенько ж ішов до нас цей лист. А можна я вже піду на вулицю? Там на мене чекають.

– Дійсно дивно. Але я вже бачила подібний відлік. Так пишуть на Заході майже всі, – скинули сльози Полінка, а голос у неї був якийсь чужий. Та діти, як забирають, так і додають сил. Тому жінка виринула з далеких мрій до теперішнього часу й суворо запитала: – Це ж хто на тебе там чекає? А уроки?

– Ма! Я все давно зробила. Не розводь нудьги! Доки ви тут поплачете удвох, я хоч трохи на вулиці побігаю. Тільки, щоб до мого повернення в хату можна було зайти, бо плавати я ще не дуже вмію.

Полінка протерла лице долонею й посміхнулася:

– Та йди вже, йди! Горе й щастя моє чарівне. Тільки, донечко, прошу тебе, мовчи. Відносно цього листа - нікому жодного слова!

– Чому? – зірвалися догори тоненькі брівки дитини. Адже Соломійці, слава Богу, поки геть невтямки щодо політичних тонкощів навколишнього світу.

– Потім розповім докладно. А поки ні пари з вуст! Це буде наша гра. Наче ми дуже законспіровані розвідниці. Розумієш? – намагалася посміхнутися Поліна та десь глибоко в душі відчувала болючу скабку.

А ще мудріша медикиня та, зі злої долі, комуністка Оксана Нещадим дивилася в очі названій дочці й теж розуміла, що наразі цим листом вони відкрили для своєї багатостраждальної родини нову скриньку Пандори.

Розділ 27. Бомба

Біда з цими розумними жінками! Подумали удвох про щось негарне, а воно візьми та й здійснися майже блискавично!

Якщо докладніше, то через кілька днів після радісної вісточки зі Сполучених Штатів – вчительку молодших класів Поліну Холод настирливо попросили написати заяву на звільнення. Бачите, керівництво й так довго заплющувало очі на її недостойне походження. А вже коли педагог веде «таємне» листування з громадянами капіталістичної держави – це повне порушення законів і моралі... Що коли вона отримує в тих листах вказівки: як впливати на світогляд підростаючого покоління й тим несе фактичну загрозу? Господи, яка маячня!!!

Поліна не сперечалася з рішенням дирекції, адже це нічого не змінить і була готова до такого перебігу подій. Вона згадала романтичні часи, проведені з коханим під Іркутськом та пішла працювати до старенької бібліотеки.

Десь через місяців два, радянська цензура пропустила яготинським адресаткам новий лист зі Штатів і він став вироком тепер для фронтовички Оксани Нещадим. За подібних обставин ніхто не згадав про її бойові заслуги й нагороди. Скоріше за все парткерівництво побоювалося, що жінка почне пропагувати серед хворих на грип і ревматизм повалення існуючої влади... Тоді вперта медикиня залишила керівну посаду й просто зосталася працювати рядовим терапевтом.

Звісно справа дійшла й до третьої з жінок стійкої родини – юної відмінниці Соломії Холод. І нічого, що її батько загинув захищаючи Вітчизну. Як тоді казали: у нас таких тисячі, а лигатися з ворогами соціалістичного суспільства, неприпустимо.

Та якщо лікарку Оксану Нещадим й бібліотекарку Поліну Холод такими дискусіями не зачепити, то душу ніжного юного створіння – знищити можна вмить. Спочатку в’їдалися найдурніші однокласники. Та за це горда дівчинка перестала давати списувати, а таке її рішення погано відбивалося на успішності класу. І від неї на якийсь час відчепилися.

Але ближче до Нового року сталося страшне! Ні, наразі на радянський союз ніхто не нападав і їжа в гастрономах якась водилася. Але коли Олекса Грицай вирішив поздоровити рідних з Різдвом – прийшла перша посилка. Це й стало щось на кшталт бомби, яка розірвалася посеред тихого містечка.

Стара поштарка принесла газети та не кинула їх у поштову скриньку. Вона зайшла до двору з загадковою посмішкою й сказала Оксані: