Влада Клімова - Козацька балада
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ось принесла Вам, дівчата, подаруночок з іншого світу. Ви сходіть заберіть відразу, бо наші філателісти почали красиві марки обдирати. А воно нам треба, щоб пани потім скаржились?
– Про що ти мелеш? Від кого це? – знизала плечима Оксана й подивилася на відправника. В повідомленні було чітко написано: Нью-Йорк, США...
І в чому тут дивина? Скаже будь-яка нормальна сучасна людина. Цілий світ замовляє собі товари звідки завгодно та отримує їх, а ще мандрує по землі у відпустку, хоч на острови до папуасів... Стоп-стоп! Але ж мова йде про 1953 рік! Ще навіть Гагарін (чи хто там за нього літав у космос) не злетів!
Оксана не дозволила дочці самій піти на пошту. Жінки взагалі тепер більше трималися купи. Бо у містечку, де їх раніше поважали за добрі справи, наразі могли й плюнути вслід.
На поштовому відділенні їм не видали звичайний дерев’яний, погано збитий ящичок, весь у скабках. Той, що відкривають сокирою або міцним ножем. Той, з якого при цьому по хаті розлітаються гвіздки... Що, знову незрозуміло? Ну так, тепер на Новій пошті всі коробки теж картонні, різних розмірів та заклеєні липкою стрічкою. Ні-ні! Люди, повірте, до появи Нової пошти ще як до Антарктиди пішки!
То ж повернемося до подарунка від дядька з Америки. Посилка була не дуже важкою, просто громіздка й знадобилося шукати водія, щоб завіз те добро у двір до Нещадимів.
А як відкрили – аромат дійсно був такий, наче той клятий Захід гниє-гниє та чомусь весь час дуже гарно пахне! З коробки посипалися симпатичні пакетики льодяників. Багато модних, у ті часи, японських хустин з яскравими квітками; комплекти витонченої жіночої білизни та навіть коробка духмяного швейцарського шоколаду. Саме він і розносив поміж товару неповторні пахощі. А як дійшло діло до лакованих туфельок, жінки зітхнули й відразу зрозуміли, що по місцевих калюжах їм в такому ходити забороняє здоровий глузд.
Як же дивовижно змінилися смаки Олекси Грицая на чужині! Раніше він добре співав та писав вірші, а ще обожнював кататися на своєму гнідому і вправно потрапляв в опудало дерев’яним списом. А тепер міг зібрати для жінок он який неймовірний скарб! Хіба може подруга чи дружина допомагала? Так він про свою половинку поки не згадував.
І що робити з усім цим? Це ж просто смертний вирок! Якщо вдягти оте пальто, підкладка якого ідентична спідничці й шарфу та попрямувати вулицею поміж фуфайок і старих кожухів, можуть через заздрощі легко вбити...
Краще б Олекса тільки листи писав. Вони в нього завуальовані та рівні. Є звісно багато цікавих питань, але будь-яке з них точно перекреслить родинне спілкування! Тому листування виглядало не дуже цікавим, але ж сам зв'язок – безцінний!
Тільки юна красуня Соломійка вже вирядилася у прозорі шовкові трусики й начепила їх на себе відразу всі сім штук. Вона повідкривала пакети з льодяниками й бігала по хаті в пухнастій мохеровій кофтині, замотана в купу яскравих хустин.
Рішення по товару з закордоння прийшло неочікувано швидко. У вечірніх сутінках до двору Нещадимів під’їхало кілька Волг. Жінки вже подумали, що то ЗА НИМИ, але виявилося що ДО НИХ, за покупками.
Першою завітала поважна дама, котра звільняла Оксану з посади завідувачки лікарні. Тільки наразі вона не була грізною, а посміхалася єхидно й сказала наступне:
– Не бійтеся, будь ласка, це не підстава. Ми тут з подругами почули, що вам прийшли подаруночки зі Штатів. Знаємо наскільки дивовижні та якісні речі там бувають. Покажіть товар, я заплачу скільки скажете.
Далі вона дістала стос червонців, що не вміщалися у руці та поблажливо поклала на стіл.
– Даруйте, пані Шахова. Але ми нічого не продаємо... Якщо хочете, так беріть, – спокійно відповіла жінка, що не з чуток знала, як вони вміють відбирати чуже.
– Ну-ну, Оксаночко! Що значить: беріть? Все у цьому світі має ціну. А такі досконалі речі, тим більше. Надворі ж не 17 рік. Та й не в моїх правилах конфіскувати. Просто будемо співпрацювати й нікому нічого не скажемо... Тим більше, що ви не одні тут такі. Он на сусідній вулиці Ганька Пігаріна була гола й боса. А як почали з Чикаго посилки приходити, тепер будує новий дім.
– Добре. Беріть, що хочете, – знервовано відкрила коробку Поліна й пішла геть з кімнати.
– Молодець, дівчинко! Ти все-таки розумніша. Думаю, ми подружимося. Я візьму ось це і це... – очі у владної відьми загорілися хтивим вогнем. Добре, що Поліна в них не дивилася, адже побачила б там ненажерливі блискавки тих, хто звів зі світу її найрідніших.
За тією «павою» приперлися ще кілька «скромних трудяг» з високих кабінетів. Вони порозбирали собі закордонні дари та залишили на ліжку цілу купу грошей. Оксана стомлено сіла поруч і тяжко зітхнула:
– Ну, ось і стали ми з тобою, донечко, продажними тварюками. Ніколи не думала, що побачу стільки дармових грошей і почуваюся так, наче лайном облили.
– Мамо, але ж так воно і є. А ще ці нічні хапуги тепер від нас не відчепляться. Вони їздять на своїх службових авто у пітьмі та прибирають до рук дефіцити. Навіть платять за них грошима, що відібрали у трударів. А знаєш, нічого! Завтра ж поїдемо до Києва й відвеземо це все у сиротинець. Може скинемо гріх з душі? – відповіла Поліна та пішла спати, щоб не бачити купи кривавих рублів.
Розділ 28. Афіша
Подружитися з панівною владою у жінок Холод-Нещадим якось не вийшло. І зовсім не тому, що вони загордилися своїми міжнародними зв'язками чи ходили одягнені, мов принцеси.
У цих представниць слабкої статі найрозвиненішими рисами були простота й щирість. А ще вони мали таку чоловічу силу волі, що ніяка прозора білизна не спокусить їх хизуватися своїми перевагами перед людьми.
Та це не завадило тим «людям» одного ранку вивісити на дошці оголошень, біля міського будинку культури, не афішу про приїзд столичного театру, а підлу карикатуру на «розпещених багатством буржуйок, серед всенародної біди»...
Десь так було написано у тому недружньому шаржі про Поліну Холод і Оксану Нещадим. Спочатку жінки розпочали, кожна окремо, свій звичайний робочий день. Та коли до бібліотеки, що знаходилася ближче до культурного закладу зайшли усміхнені читачі й почали про щось перешіптуватись, Поліна відчула недобре.
А лікарці Нещадим одна пацієнтка відверто підказала новину та навіть обурилася, щодо невдячності містян. Оксана набрала номер бібліотеки й попрохала доньку вийти подивитися на шедевр художника. І вдова офіцера Холода вийшла глянути.
На плакаті, серед не дуже талановитої мазанини, бібліотекарка побачила себе верхи на «чайці». Це таке авто зі смішними сріблястими крилами, котре дуже полюбляли тодішні найвищі державні діячі. Прихована буржуа була загорнута в хутра та обвішана прикрасами. А її двічі орденоносна фронтовичка мама - в темних окулярах, з дуже яскравими губами, стьобала нагайкою автомобіль та промовляла: «Помчали швидше, доню, з цих злиднів за океан!»
Перше, що спало на думку вихованій Поліні – це не просто зірвати те лайно з дошки оголошень, а розбити й дошку, і стіну клубу взагалі. Та вона тільки плюнула під ноги та й пішла розповісти про художній витвір мамі.
Нетерпляча до свавілля медикиня Нещадим відразу набрала Київ. У комітеті ветеранів вона мала друзів, що давно кликали однополчанку на зустріч. Вона нагадала їм, що донька Поліна часто плаче ночами, бо й досі не має жодної звістки про поховання загиблого чоловіка. А потім розповіла про вибрики заздрісної яготинської шантрапи.
Офіцери запасу порадили не перейматися та обіцяли доповісти куди треба про безпідставне знущання з беззахисних жінок...
– Е ні, браточки! Не треба мене захищати, мов школярку. Я сама знайду паскуду, котрій не вистачило краму з минулої посилки. Вони ж як ті шакали, бродять у пітьмі та виривають одне в одного з рук яскраві цяцьки. Дивитися на це гидко й соромно. Напевно закрию скоро ту «крамницю» для гопоти!
– Ксюшо, ти б приїхала поговорити віч-на-віч. Показала б нам свою доньку та онуку. Бо сидиш та лікуєш хворих на всю голову, а ми скучили й чекаємо! – сказав глухим голосом чоловік без ноги.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацька балада», після закриття браузера.