Влада Клімова - Козацька балада

– Так, дійсно! Санінструкторе, будь ласка, приїзди... А ще захопи до Києва ті небачені дари та здай, заради Бога, до комісійного. Звісно від продажів отримаєш менші копійки, але це буде законно й не перечитиме твоїм високим моральним стандартам, – браво додав інший.

– Добре, хлопці, обіцяю подумати про зустріч з вами та про комісійний. Але, будьте такі ласкаві, нарийте хоч щось для Полінки. Мені вона нічого не каже, та я ж бачу, які муки приймає. Розумію, що на чужій території на ідентифікацію сподіватися марно, то хоч підкажіть їй якесь схоже місце. Заради спокою дитини, допоможіть! – тяжко зітхнула Оксана й розуміла, що бере гріх на душу, але бачити ті темні озера в колись яскравих зорях очей Полінки просто немає сил.

Здавалося, що моральні знущання місцевих партійних вискочок навіть дещо відволікли вдову Холод від страшних нічних видінь, де вона почала часто бачити Назара. Він приходив у її сни таким чарівним і жаданим, що інколи пронизливим криком Поліна лякала і матір, і доньку.

В розпачі нещасна прокидалася й відчувала, як сильно хоче туди, до Нього. Адже він кликав і чекав її. А тут, на землі, без нього порожньо й сумно. І коли б не юна донька та тепер ще й омріяна зустріч зі старшим братом – Поліна не злякалася б гріха та й заснула раз і назавжди, щоб прокинутися вже в ніжних обіймах свого Назара...

Підлі фантазії з дошки оголошень скоро зняли. Мабуть, розрахунок був не тільки познущатися з непокірних жінок, а ще й побачити як котрась з них, в агонії, рве листок на шматки. Та паскуди геть помилялися!

Якщо вже Полінка терпить у душі той страшний біль і тугу за Коханим, що їй малюнки злих створінь? А про Оксану взагалі говорити марно. Вона з легкістю могла подужати декого з чоловіків фізично, а ще її фронтовий гумор та гостре слівце – здолають будь-які гнилі наміри.

Тому коли до дня народження племінниці Олекса Грицай прислав нову ароматну коробку добра, жінки зібрали об'ємну валізу й повезли до Києва, в комісійний. Там офіційно здали товар та отримали на все відповідні квитанції. А потім санінструктор Нещадим, як обіцяла, повела доньку з онукою знайомитися з фронтовими друзями.

Скалічені, але веселі дядьки, сиділи під одним дахом з високим державним представництвом і тому могли поспілкуватися з сусідами по кабінетах на дуже делікатні теми. Але Оксана запевнила відставників, що з плакатами вже все вирішено й забуто, а на Полінку чекав сюрприз.

Коли фронтові побратими вже випили по коньячку та почали пригадувати окопну бувальщину, до кімнати зайшов офіцер років тридцяти п’яти. На його погонах була одна зірка, саме така, яку вперше бачила Полінка, коли вони з Назаром прибули служити під Іркутськ.

Він представився посередником у справах загиблих бійців за межами країни. Потім відкрив теку й почав показувати вдові воїна, де ймовірно той може бути похований.

– Пані Холод, справа у мене на особистому контролі й залишиться відкритою доки не отримаю результат. Ось мої зв'язки. Телефонуйте в будь-який час, навіть якщо це буде просто розмова, я з радістю вислухаю.

– Про радощі - це не до мене. Але я буду Вам вдячна за новини про загиблого чоловіка. Ви не сказали: кого мені запитувати при нагоді, – тихо відповіла Поліна і, дивлячись на цього спокійного та врівноваженого офіцера, згадала свого чемного Назара.

– Майор державного архіву Погрібний. Але для Вас - просто Орест, – знову ввічливо кивнув плечистий чоловік з пасмами сивини в акуратній стрижці. Тоді Оксана обережно підморгнула своїм братикам, бо їй здалося, що поміж цих молодих людей промайнула саме ТА дивовижна іскра.

Розділ 29. Гени боротьби

Не дивлячись на приємну особу, котра обіцяла їй допомогти в пошуку поховання чоловіка, Поліна не дуже вірила тим обітницям і просто жила заради доньки так, як колись це робили її рідні батьки або мама Оксана.

Та десь через місяць Погрібний зателефонував їй і спробував підтримати вдову в доволі дивний спосіб. Він запропонував сходити на гастрольний спектакль до Київського театру опери і балету.

Але ця пропозиція чомусь не сподобалася жінці. Вона відмовила майору в доволі незвичній для себе сухій та непривабливій формі й зареклася спілкуватися з ним. Та настирливий пан не збирався відступати. Через деякий час він організував поїздку жінок-вдів до Польщі.

Тоді Поліна Холод, як і мільйони інших громадян срср, ще не мала закордонного паспорта. Громіздка країна, що простягалася на безкраїх просторах однієї шостої частини суші не дуже вітала бажання людей заглядати за похмурий занавіс. Тому потрапити навіть на територію держави, що входила до так званого військового блоку «країн соціалізму» було досить важко.

На довгі десятиліття, своєю кривавою лапою, москва поглинула Східну Німеччину, Польщу, Болгарію, Румунію, Угорщину, Чехословаччину та Албанію. Періодично у цих країнах спалахували визвольні повстання, але совєти вводили танки й жорстоко придушували бажання до волі (Будапешт 1956, Празька весна 1968, не кажучи вже про постійні сутички біля Берлінської стіни). До речі, на квітень 1985 року Варшавський блок кремля налічував найбільшу в світі - восьмимільйонну армію. Та пізніше всі поневолені країни попросилися до складу НАТО.

Але повернімося до польського містечка Пулави, куди під своїм патронатом повіз майор Погрібний групу вдів. Щоб побувати на могилі свого коханого чоловіка Назара, попхалася в поїздку й Поліна Холод.

Та сподівання бідолашних жінок, що прагнули побачити хоч якийсь натяк на останню шану свого рідненького, не справдились. Їм продемонстрували звичайну братську могилу на міському кладовищі. Ту, яких по всій Європі розкидано тисячі.

Похмурого весняного вечора автобус перетнув кордон і перед очима знову замайоріли стяги кольору крові та серпи з молотами, котрі більшовики в сімнадцятому відібрали з рук трударів і користувалися виключно, як дешевою символікою.

Групі горе-туристок було запропоновано переночувати в готелі міста Львова. Вдови підкорилися. Десь після двадцятої години в кімнату на п’ять осіб постукали. Виявилося, що майор шукав Поліну. Вона ще не вляглася й нишком читала у кутку.

– Можна Вас на кілька хвилин? – ввічливо попрохав Погрібний і Поліні нічого не залишалося, як піти до дверей, в супроводі недвозначних поглядів досвідчених вдів.

Пан майор уже встиг привести себе до ладу й був більше схожий на мумію борця за свободу пригноблених. Дбайливо виголене обличчя ветерана дивувало свіжістю й непереборним бажанням сподобатися цілому світу.

– Слухаю Вас, – відізвалася Поліна та дивилася кудись повз військового. Щоб довго не маніжитись, чоловік нахабно вчепився в її плечі й спробував поцілувати. Він не очікував, що ця тиха, придавлена болем жінка може мати таку блискавичну реакцію й отримав гучного ляпаса та похитнувся до стіни.

Гордий представник панівної влади схопився за травмоване, чи скоріше осоромлене обличчя й навіть не знайшов, що сказати на свій захист. Але Поліна знайшла.

– Якщо це все, я піду спати й дуже вас прошу: більше ніколи не чіпати мене...

– Даруйте, я помилився, – ображено вимовив Погрібний та ще притримував долонею гарячу щоку.

– Ну ти крута, слухай! Такий орел бажав прислужитися молодій вдові, а вона відмовила, – з посмішкою сказала одна з жінок у кімнаті та Поліна нічого не відповіла. Вона лягла личком до стіни й тихо плакала.

Звісно їй було шкода себе, бо життя чомусь дарувало неймовірно багато біди. Замучені батьки, викинутий за межі доступності старший брат та назавжди втрачене ніжне й гаряче Кохання... За що? Чому саме їй призначалося стільки пекельних страждань? І зовсім нікому допомогти. Так, у неї є любляча названа мати, є наступниця роду Грицаїв – чарівна дівчинка Соломія. Але де взяти сил, щоб з гордо піднятою головою крокувати далі?

Їй забороняють навчати дітей і дозволяють лише тихо сидіти серед пилюки в бібліотеці. Вона молиться та бажає знайти хоч якийсь слід до могилки Назара, а натомість до неї лізе зі своїми хтивими бажаннями військовий, що вижив у клятій війні. Але досить жалітися! Завтра настане новий день і Поліна Холод буде готова продовжити призначений їй шлях.

До самого Києва з керівником групи вона більше не спілкувалась і розбіглися в столиці вони мовчки, лише ввічливим кивком голови.

А вдома Поліна, на диво, безладно та емоційно розказала про поїздку Оксані, не приховуючи домагань нахабного архіваріуса. Та Нещадим тільки пестила дочку в своїх обіймах і лагідно посміхалась:

– Полюшко, ну прости... Це я натякала хлопцям, щоб знайшли тобі поважного захисника. Ось він і розпустив хвоста, як той півень.