Влада Клімова - Козацька балада

– Навіщо, мамо? Хіба нам погано разом? Я не хочу ніяких півнів. Вони мені всі гидкі. Я Назара кохаю! – плакала в добрих обіймах доросла жінка й відчувала таку безпорадність, наче їй знову десять років.

Та все змінилося, як зі школи прибігла Соломійка. Вона завжди випромінювала такий оптимізм, що заряджала ним усіх навколо. Сині мамині очі розсипали зірки, а чарівні татові губенята посміхалися так невимушено та щиро, що всі негаразди миттю танули.

Поліна мовчки притисла дитину до серця й відчувала, що її Назар поруч. Ось він вроджений дар добра й незламності! То навіщо їй було тягатися в дурну поїздку й залишати цей скарб без дбайливого нагляду?

– Ма, у тебе якісь проблеми? Ти скажи: будемо знову воювати разом! – продзвенів голос дівчинки, яку в школі теж кошмарили за «ворожі» посилки й листи, від дядька з Америки. Та маленька козацька квітка мала вроджені гени боротьби й навіть зараз пропонувала допомогу сумній мамі.

Поліна раптом пригадала, як з місяць тому Соломійка повернулася зі школи без теплої мохерової кофтини, що одягала поверх шкільної форми взимку. На запитання: «Де кофта?» Донька відповіла дуже просто: «Віддала Ніні, бо вона кашляє та зовсім не має чого одягти. Як трішки одужає – обов’язково поверне...»

Жінка дивилася тоді на своє диво й не могла знайти слів, щоб похвалити справжню наступницю роду Грицаїв. Вона й сама не встигла відчути могутню доброту своєї родини: працьовитого батька Марка та любов лагідної мами Марічки. Ліниві й безмозкі тварюки не дозволили їм зустрітися в цьому житті. Та хіба з такою спадкоємицею можливо чогось боятися? Адже ніхто не спроможний відібрати тепло у сонця, чи зупинити морські хвилі або заборонити квітнути весняній зелені...

Отак і жінки з незламного роду Грицаїв крокують страшним жорстоким світом, але знаходять світле Кохання, дарують тепло своєї душі іншим та трішки залишають собі, щоб були сили боротися.

Розділ 30. Зустріч

Рік за роком невпинно тече ріка життя. Хтось дорослішає, а хтось старіє. Світ навколо змінюється та ставить трьом поколінням жінок нові завдання й вимоги.

Не дивлячись на чвари та спротив деяких викладачів, Соломія Холод з відзнакою закінчила середню школу і вступила до Київського політеху, на факультет хімічного машинобудування. Її мама – Поліна Холод навіть не намагалася відговорити доньку. Вона прекрасно розуміла, що дивлячись у те розумне личко бачить її тата – Назара, котрий обожнював технічні дисципліни.

А найстарша з родини, відверта й безкомпромісна фронтовичка Оксана Нещадим, виборола право знову керувати місцевою медичною установою. Вона намагалася залишити на столі в райкомі партквиток, але їй не дали. Головна умова якісного лікування людей, як виявляється не знання та працелюбність, а підтримка лінії партії й регулярні внески до комуняцької казни.

За декілька років яготинці звикли до закордонних зв’язків жіночої родини. Та й Олекса Грицай не надсилав подарунки дівчатам кожної неділі. Упродовж року він поважав лише кілька свят: Різдво, Паску та дні народження Поліни й Соломійки.

Юна студентка підхопила колишню мамину традицію і весь навчальний тиждень проживала в інститутському гуртожитку, а на вихідні приїздила ласувати пиріжками та любов’ю мами і бабусі Оксани.

З листування з братом Поліна вже знала, що родину на чужині він не створив. Дивні люди ці Грицаї, бо кохають лише раз у житті! Виходить Олекса не забув катам і не простив знущання та смерть своєї нареченої Христини.

Як зміг (через цензуру) чоловік пояснив, що на початку свого проживання в заокеанській країні мав проблеми з законом. А ще його дуже сильно побили та коли б не українська релігійна спільнота, то вже й не жив би на землі.

Але у кожного своя доля й міцний молодий українець, після одужання, почав працювати викидайлом в одному відомому нью-йоркському ресторані. Можливо за щирість його козацької душі скоро Олекса потрапив у поле зору керівництва і його почали навчати господарській діяльності.

Може ще й тому, що Грицаї споконвіку народжували вмілих та розумних. Хоча до більшовицького путчу й подальших страшних подій, він встиг закінчити волосну гімназію. А вже скільки книг з родинної бібліотеки перечитав цей кароокий молодець, не перерахувати!

Потім був перший кредит і невдала спроба започаткування власної справи. Але настирливість теж невід'ємна риса роду Грицаїв і він знову навчався й позичав, аж доки діло не пішло на лад. З притаманним йому вогником та вірою в удачу, Олекса боровся за рейтинг закладу і скоро до дверей ресторанчика потягнулися українські емігранти. Тут, на чужині, ці люди почуваються одним живим організмом.

Здається все склалося, от тільки не було в житті нового капіталіста найважливіших речей – рідні та Кохання. Тоді духівник з православної Катедри Святого Володимира підказав Олексі шукати підходи до країни, куди дуже важко підійти.

Будь-який контакт піддавався жорстокій цензурі. Нескінченна брехня та паскудна комуністична пропаганда намагалися, за будь-яку ціну, стати на заваді спілкуванню «ворожих елементів з членами соціалістичного табору». Вони називали населення країни – масою, а самі жили геть іншим життям. І не гидували закордонними подорожами та якісними речами.

Та Божою милістю чи велінням долі, група вірян православної церкви, що подорожувала святими місцями, прибула до славного міста Одеси. І ось вже Олекса схвильовано спускається з трапу саме там, де понад тридцять років тому зник з цієї країни.

Як же все змінилося! Портове місто стало набагато вищим та гарнішим. Тепер тут їздять не на конях, а на автомобілях. Навколо повно люду і всі вони одягнені в капелюхи та плащі, а симпатичні дівчата прямують у квітчастих сукнях поміж лотків з товаром. Тобто не все вже так і погано у цій державі за семи замків?

Після поселення до готелю Олекса освіжився й почав збиратися на зустріч з ріднею. Вона була призначена на Дерибасівській. Знервовано поглядаючи на годинника, Грицай пройшов пішохідною вулицею до обумовленого місця, де на нього вже очікували.

Крихітна Полінка з однорічної дитини перетворилася на точну копію мами Марічки. А трохи вища за неї струнка дівчина поруч, то звісно його племінниця Соломія. Як вперше глянув на прислане фото, подумав, що фотограф був талановитим. Але коли побачив рідних жінок насправді, зрозумів, що в житті вони набагато вродливіші.

Грицай на мить розгубився, а потім сказав перше, що прийшло до голови:

– Полінко, крихітко це ти?

Жінка ніжно посміхнулася й Олекса відчув як його тіло наскрізь пронизав шалений біль та почув таку ж дурницю:

– Лесику! Господи, я ж пам’ятала тебе у снах саме таким... А може просто уявляла?

Тепер рідні забули про людей і навколишній світ та кинулися в обійми одне одного. Поважний іноземець в гарному вбранні пригортав до себе єдину рідну людину, що вижила серед пекла голоду та війни. Здавалося, що час звернувся докупи, а вони то дзеркальне відображення своїх батьків. Це було одночасно дивовижно й жахливо!

Соломійка стояла мовчки, не рухаючись та схвильовано спостерігала зустріч найрідніших і в її бабусиних синіх очах стояли сльози. Ось Поліна згадала про доньку, трохи відхилилася від Олекси та взяла її за руку:

– Доню, познайомся. Це він весело грався зі мною і читав казки, хоч я ще нічого не розуміла. Мій прекрасний братик і твій дядьо Олекса. А це моя найбільша радість у житті. Тільки вона й залишилася від сімейного щастя, моя Соломійка.

Олекса тримав однією рукою сестру, а потім простягнув другу й огорнув обох жінок своїми обіймами. Сльози горя й радості текли по щоках усіх та ніхто не намагався зрозуміти, що більше вони символізують: блаженство чи біль?

– Ось тепер все о’кей. Тепер я вдома. Які ж ви гарні та дорослі - мої найрідніші на землі! – Олекса силувався бути врівноваженим, а вода лилася з очей, як весняні струмки.

– Лесику, пішли кудись. Ми тут нічого не знаємо, але хоч посидимо та поговоримо, – не випускала його з рук Поліна.

– Зараз, я на хвильку... – відійшов він до дороги й зупинив автомобіль. Сказав щось водієві й дав купюру. Той вибіг, прочинив дверцята і ввічливо впустив пасажирів досередини.