Влада Клімова - Козацька балада

В лісах навколо Києва наростав партизанський рух, що був кісткою в горлі нацистів і мав дозвіл підривати залізничні шляхи й мости, вести пропаганду серед населення столиці та схиляти по співпраці й боротьби якомога більше українців.

Тепер робота в Оксани була цілодобово. З міста та точок підриву поверталося багато скалічених бійців спротиву. Наче спеціально жінка мала прізвище Нещадим і тому нещадно, вибиваючись із сил перев'язувала, лікувала настоями й травами та допомагала відомому київському хірургу, що прийшов працювати до лісу, ампутувати роздроблені кінцівки й зашивати животи.

Одного разу Павло кілька діб не повертався з диверсійної операції в столиці. Оксана працювала, наче машина та підтримувала в серці надію, що він все-таки живий. З десятка підривників повернулися троє понівечених, але живих.

Вони принесли жінці страшну звістку. Павла, за наведенням одного провокатора, ще з кількома комуністами - німці схопили й показово стратили у середмісті столиці. А ще сказали, що замість інтернаціоналу біля шибениці він співав: «Ніч яка місячна...» Виходить не зовсім «почервонів» сміливий Яготинський депутат, та за час проживання з коханою жінкою встиг стати справжнім українцем.

Декілька разів Оксана поривалася з диверсійною командою до міста. Але керівник групи спротиву сказав, що застрелить її в спину, якщо жінка покине відповідальний медичний пост та попрямує вершити правосуддя за одну людину. Адже вона потрібна, щоб ставити на ноги набагато більше бойових одиниць.

Так і залишилася бідолашна на своєму медичному посту служити клятві Гіппократа та плакала лише тоді, коли з'являлася вільна хвилинка. Вона йшла до лісу, дивилася на зорі, розмовляла з Ним та дуже шкодувала, що не прожила в Його щирих обіймах всі ті роки, які Павло настирливо чекав.

Якось саме в таку щемливу мить Оксана почула дивний шелест з-за кущів. Вона присіла й побачила, що один добре знайомий всім партизанам чоловік обережно крадеться попереду й нахабно жестикулює німцям, що сунуть за ним. Він возив до лісу провіант та завжди був вихованим і «дуже патріотичним»...

Нещадим зняла чобітки й боса, не відчуваючи ніг, стрімко помчала знайомою стежиною до стану своїх. Вона забила у дзвін, що висів спеціально на такий випадок на дереві й щосили закричала:

– Підіймайтеся всі! Ворог зліва, зовсім поруч!!!

Далі почулися автоматні черги, та деякі чоловіки встигли вибігти з землянок на вулицю, вже зі зброєю. Головний впав за кулемет і розвернув «максима» в бік, указаний кмітливою жінкою.

Бій був запеклий. Медсестричка Оксана тепер вміла не тільки вправно перев'язувати рани. Тієї ночі, з ненавистю й натхненням, вона поклала кілька ворогів, а тварюку котра здала партизанський прихисток - хлопці зловили живим.

– Дозвольте мені! – попрохала Оксана і взялася в землянці за скальпель. – Я розпитаю в цієї гниди: за скільки він продав свою душу дияволу?

Знаєте, навіть тоді коли її зрадив і кинув вагітну посеред херсонського степу безвідповідальний хлопець, Оксана ще не була такою. А потім з чужою дитиною у неї з'явився материнський інстинкт і вона захищала та рятувала Полінку Грицай, як рідну. Віддала дочку заміж й тільки тоді дозволила розквітнути власному Коханню.

Але прийшов фашист і зруйнував світ усіх щасливих людей, а цей невіглас дозволив собі продатися за примарні обіцянки фріців. Поки хлопці закопували вбитих есесівців, медикиня дізналася все, що хотіла й навіть більше. Тепер партизани дякували їй, що вчасно «вийшла до вітру». А може то Павло з неба допоміг своїй Коханій?

Місце дислокації група спротиву оперативно змінила, а зрадника розстріляли, щоб не поганив собою українську землю. Так і жив, мщенням і вірою в справедливу Перемогу, нескорений зелений ліс навколо Києва.

Розділ 23. Священний гнів

Довго довелося чекати Назару Холоду розплати за батьків. Він так активно рвався захищати рідну землю, що почав порушувати військову дисципліну, неввічливо розмовляв з новим командиром та навіть деколи прирікався з Полінкою. Єдиною втіхою для нього залишалася чарівна донечка, яку він у вільний час не випускав з рук та вчив розмовляти, виключно українською.

Полінка вже так звикла до своєї роботи в бібліотеці, що інколи вдома вкидала кілька чужинських слів. Їй здавалося, що саме за це Назар буває роздратованим або сумним. А він, наче одержимий, хотів потрапити в діючу армію!

Восени 1943-го прийшла божевільно радісна звістка. Київ – столиця незламної квітучої України звільнена від фашистських загарбників! Так, місто дуже зруйноване й там ще повсюди мінування та справжні або приховані вороги, але радянська армія гонить фашистів у бік Європи.

В день, коли Назару Холоду в частину прибула заміна, він зрадів, наче прийшло свято. Хоча свято таки було. Маленька Соломійка підросла до трьох років і сьогодні в неї були іменини.

Донька військового зв’язківця та сироти репресованих козаків вже добре трималася на ніжках і вимовляла всі слова доволі чітко, а найдивніше, що вміла співати волелюбних та просторових козацьких пісень, яким навчала її мама.

Поліна сама шила для донечки одяг. Власне, вона перешивала щось зі свого нечисленного скарбу і в неї виходили гарненькі сукні. Кругле личко й сині очі та батькові ямочки на щоках, у поєднанні з барвистими рюшами, робили з дівчинки справжню принцесу.

Сьогодні, заради свята, мама приготувала що змогла з харчів, котрі видавали військовим за талонами. Та ось коли красива родина посиділа за святковим столом і поздоровила свою спадкоємицю цілунками й трофейною лялькою, Назар вирішив розповісти дружині новину. Полінка пестила на руках донечку й вони були схожі на мадонну з дитям. Чоловік огорнув їх обіймами й винувато сказав:

– Дівчатка мої, я маю для вас важливе повідомлення. Ось... – Назар поклав на стіл повістку. Він здавався таким піднесеним і гордим, а Полінка глянула й скрикнула так, наче в неї всадили ніж.

– Соколе, навіщо ж ти мене покидаєш? Я без тебе не проживу!

– Що ти таке кажеш, кохана? Я стільки років тримав у собі гнів і тепер радий, що зможу виплеснути його на нелюдів.

– Назарчику, але ж тебе можуть вбити! Що я їй скажу, як виросте? І де мені взяти сил дихати без тебе? – тремтіла усім тілом Поліна й дитинка, що поєднала їх навіки, теж заплакала.

– Полюшко, я тебе не впізнаю! А як же священний гнів до губителів нашої квітучої землі? Ти ж сама мені розповідала: як ненавидиш більшовиків. То хіба фашисти ліпші? – здивувався зациклений лише на ідеї відплати Назар.

– Проклинаю їх усіх разом, любий мій! І червоних, і коричневих. Бачиш, у них навіть щодо кольорів вподобання схожі, адже люблять проливати чужу кров. Якби не ця крихітка я пішла б з тобою мститися за наших батьків, та виходить наразі не можу. Прости, що дозволила собі бути слабкою... – витерла сльози горда козачка й підсвідомо взялася рукою за медальйон на шиї, котрий носила завжди при собі.

Там, всередині акуратно складений лист від рідної мами Марічки. Той, якого Поліна донесе до нащадків замученої родини Грицаїв. Такою вона бачила свою місію.

Звісно новиною про від'їзд на фронт коханого чоловіка й татка крихітної іменинниці свято було невиправно зіпсоване, але сім'я військовослужбовця Холода звикла до драматичних подій, серед короткого щастя.

Тому вони вклали донечку спати та провели свою останню незабутню ніч. Більше в житті Поліни Холод не буде жодного чоловіка. Так вирішила доля, а ще її стійкий козацький характер, котрий не зламати життєвими негараздами.

Вранці він обійняв її міцно й вимовив:

– Як повернуся, зробимо з тобою величезну родину. А якщо ні – кохатиму серед віків і зустрінемося в іншому світі. Може він буде кращий, ніж цей, що на землі.

Змахнув долонею на прощання і зник у військовому автобусі, що повіз нову партію захисників на допомогу виснаженим серед окопів солдатам.