Влада Клімова - Козацька балада

Назар не розповідав вагітній дружині про всі новини, котрі знав зі своєї мережі. Та власне це й не потрібно було, адже військовий кур’єр тепер щодня привозив Поліні з Іркутська свіжі газети, а тому про наближення чорних часів вона знала не з чуток.

Та маленькому створінню, що росло в маминому животі було так само байдуже до страхіть ймовірної війни, як колись Полінці до більшовицького путчу, або червоних чи білогвардійських невігласів. Воно просто зростало й чекало старту свого шляху в цьому божевільному, завжди нестабільному світі.

Як не готувалися молоді батьки до відповідального кроку та все одно бентежились і боялися. Історія знову повторювалась. Спочатку мама Марічка не бажала їхати до волосних лікарів, а тепер Полінка чомусь відмовлялася потрапляти до рук Іркутських медиків. Різниця була лише в тому, що Марко Грицай збирався везти свою чарівну Марічку взимку швидкими санями, запряженими трійкою скакунів. А Назар Полінку – у старенькому військовому «бобіку», влітку.

Так бібліотекарка з добрими синіми очима й не попхалася нікуди, а довірила народження дитинки місцевій фельдшерці. Після того, як жінка допомогла їм вижити серед зимових холодів та дала можливість відчути власну домівку, Полюшка довірилася дамі з пологами.

Відповідальна медикиня, на час таємничого дійства, замкнула всі двері свого блоку та суворо наказала до чортиків збентеженому таткові йти на полігон до пацанів і не заважати жінкам робити своє одвічне діло.

Бідолашна Полінка просто втрачала розум від болю, що наростав. Їй здавалося, якби поруч був Назар, все зробилося б набагато швидше. Адже муки вона переживає просто страшні, а дитинка все ще борсається десь там у животі та хоче її вірної смерті...

Хоча НІ! Ось вже той, кого вони з Назаром так нетерпляче чекали довгих дев’ять місяців – пошарпав трішки матусю й вирвався назовні. Та раптом виявилося, що то не Він, а маленька криклива Дівчинка...

Зі знанням справи, просто по «гарячих слідах» фельдшерка наклала Полінці кілька швів, але тій зовсім не боліло. Після всього, що вона пережила за декілька поточних годин, до тих зашивань породіллі не було ніякого діла.

А ще у неї на грудях лежало зовсім крихітне створіння, сопіло й дулося, замотане у руді стерильні пелюшки та з цікавістю вивчало маму. І Полінка теж вивчала свою доню. Вперше у житті вони дивилися одна на одну та поглядом споріднювалися навік. То ось що відчувала її ненька, коли вперше побачила сині очі своєї доньки!

Звісно малеча ще майже нічого не бачила, але намагалася довести, що прискіпливо слідкує за навколишнім світом, котрий був тепер і її також, а значить на дослідження його вона мала повне право.

Далі фельдшерка пішла до дверей і Полінка почула її звичний генеральський крик:

– Куда, папаша, без маски поперся! Надеть немедля, иначе выкину на хрен и не увидишь своих красавиц. Тебе что руки отсохнут маску надеть?

Полінка тихо посміхалась та лише притримувала посеред грудей свою спадкоємицю. Вона чула традиційне спілкування дружини майора з особовим складом і це її веселило. А далі вже, тремтячий від хвилювання, голос коханого:

– Красавиц? Тобто у мене тепер дві дівчинки? Дякую, пані Клавдіє! Ви подарували мені новий світ...

Назар заскочив до кімнати і впав перед кушеткою на коліна. Наразі його очі виглядали наче дві супернови. Це були такі неповторні зорі, які можуть бути у чоловіка лише тоді, коли він вперше бачить народжену коханою жінкою дитинку.

– Доле моя синьоока, ДЯКУЮ ТОБІ! Які ж ви гарні та неймовірно схожі! – Назар припав до пальців руки дружини й тихо пестив вустами та плакав тихими сльозами щастя, такими вперше у житті.

– Назарчику, але ж вона на тебе схожа. Губки й носик - точно твої, – прошепотіла Полінка, бо в неї все тіло так боліло, що нормально говорити поки не могла взагалі.

– Може й так, а може й ні. Головне, що ви у мене є на світі. А ще я прошу тебе: нехай вона буде Соломією. Так мені приснилося.

– Холод Соломія Назарівна - дуже красиво звучить. Я згодна, коханий мій, – ніжно посміхнулася Поліна.

До страшних багаторічних подій залишалося зовсім мало часу, але крихітна Соломійка була частиною незламного роду Грицаїв, що звикли приходити у цей світ напередодні найбільших земних потрясінь.

Розділ 22. Війна

Вона вже тягнулася крихітними рученятами до тата з мамою. Весело сміялася й дійсно була схожа відразу на обох батьків. Дещо Соломійці дісталося від тата, а щось від мами. Та правду кажуть, що коли двоє неймовірно кохають - вони стають схожі навіть тоді, коли мають відмінні риси обличчя.

Багато творів у літературі починаються словами: «Йшов 1941 рік...» Як же важко повторювати цю фразу, але замовчати чи обійти не вийде.

От і зв'язківець далекої сибірської військової частини лейтенант Холод докладно чув з перемовин у мережах, що діється на кордоні тодішньої країни.

Назар намагався радісно дивитися на дружину й доньку, але прикидатися так і не навчився. Та й навіщо? Коли його Полінка – відповідальна та вдумлива і все розуміє без слів.

Тепер кожного разу, як вони зустрічалися у своїй кімнаті, жінка ставила доньку до саморобної колиски й кидалася на груди свого єдиного. Так вони стояли кілька хвилин і зовсім нічого одне одному не говорили. А що тут скажеш? Будь проклятий час і місце, що не дають їм можливості бути щасливими? Пара не озвучувала свій вирок, а мовчки слухала стукіт сердець.

Далі Поліна годувала свого воїна, потім він кілька хвилинок бавився з синьоокою Соломійкою, цілував її у татів носик і йшов на службу. Тільки одного разу Назар прийшов раніше за обід і його добрі люблячі очі стали невпізнанно темними.

– Полюшко моя! Війна... Сьогодні вранці німці бомбили наш з тобою дім, як і більшість великих міст країни. Не дали таки нам побути щасливими й прийшли. Та ми будемо битися за своє і за них, – сумно подивився Назар у колиску і його погляд знову став теплим.

Він ще не знав, що через кілька днів стане круглим сиротою. Важка німецька бомба потрапить прямо в дім, де мирно жили старші Холоди. Трохи пізніше, коли зовсім не залишиться сил чекати листів, Назар порушить військові правила та зв’яжеться з київськими друзями по спецзв'язку й дізнається, від колишнього однокурсника, цю страшну новину.

Він мучитиметься пекельним вибором, а потім попрощається з прекрасною родиною й напише рапорт про відправку на фронт. Та йому відмовлять, бо у віддаленій частині, куди заслали служити лейтенанта, як і в інших схожих на цю, велася колосальна робота з підготовки й формування підрозділів для відряджання кудись на передову. Тому поки Назар був потрібен тут.

А клята радянська пропаганда кричала з усіх носіїв інформації, що червона армія громить ворога, завдаючи йому значних втрат. І навіть за декілька днів до окупації Києва сталінські блюдолизи запевняли, що більшовики «ніколи» не залишать радянське місто... До першого вересня готували відкриття шкіл та навіть обіцяли відновити роботу цирку! От якби тих тварюк посадити на ланцюг у клітку та й показувати в цирку! Але поки не на часі.

Найстрашніше було, коли за вказівкою з москви у центральних районах Києва, на горищах неповторних історичних споруд Хрещатика, Володимирської, Лютеранської, Інститутської чи Прорізній - більшовики самі таємно заклали багато вибухівки. І в вересні 1941 року всі ті будинки були знищені у вогні та перетворилися на руїни.

Декілька післявоєнних поколінь читали у підручниках про злочини німецьких фашистів, щодо руйнації Української столиці. Було викладено багато гнівно підписаних знімків тих руїн та чомусь ніхто не демонстрував задокументовані архівні фото, де німці з пожежних рукавів, тушать вогнище на Хрещатику... Скільки ж іще свідомо спотворених фактів історії нашої землі трактуються так, як вигідно продажним історикам ?

Ніхто не стверджує, що німецький фашизм прийшов з добрими намірами. У вогні тієї війни загинули сотні тисяч безневинних жінок і дітей, що пішли до печей концтаборів, як плата за ленінське марення, під назвою «комунізм». Важко оцінювати хворий розум фанатиків тоді й тепер, але хто знає? Не з’явися на світ кривавий комуняцький режим, може й не створили б для боротьби з ним адольфа гітлера?

Та полишимо філософію й повернемося до захопленого німцями Києва, де більшовики починали створювати підрозділи спротиву. Саме туди, за своїм добрим чоловіком пішла й сестра милосердя Оксана Нещадим. Адже Павло був дисциплінованим членом партії й виконував розпорядження своїх керівників.