Влада Клімова - Козацька балада

– Йди до мене! Скучив страшенно. Я ж не міг серед тих бугаїв добиватися твоєї ніжності. Мені треба так багато розповісти тобі про Кохання... Тепер ми можемо дозволити собі бути родиною.

Розділ 20. Зачаття

Зморений довготривалим утриманням та безнадійно закоханий у ті сині очі, Назар не став очікувати на відповідь. Просто більше не міг! Адже з часу, коли вони приїхали сюди пройшов уже майже місяць.

Спочатку парочка пхалася до місця служби потягом невідомо скільки. А ще раніше були різні приготування та біганина поміж родичів. Виходило, що молодий і сильний парубок кожен день милувався своїм щастям, спав притулившись до жаданого тіла й лише лагідно обіймав кохану жінку... Так і самому не довго до лазарету потрапити!

Тому не встигла його красунечка й слова вимовити, як вперше у житті Назар повівся, наче звичайний зголоднілий мужик. Повалив дружину на створену нею величеньку постіль та блаженно впився у солодкі губки...

Далі, втрачаючи рештки здорового глузду, він зірвав з коханої одяг і миттю забрався зверху та швиденько хотів потрапити до омріяного тепла. Тремтячими від збудження руками Назар поспіхом перевіряв, чи все у дружини на місці. А вона при цьому не подавала жодного звуку й лежала, мов нежива. Шаленіючи від задоволення, що ось-ось просте чоловіче бажання здійсниться, володар тіла спробував поцілувати в губи й лише тепер зрозумів, що Полінка плаче.

– Що сталося? В тебе знову десь болить? – опам'ятався здичавілий самець та поцікавився у змореної тихої самочки.

– Все-все болить, Коханий. Я не зможу сьогодні подарувати тобі блаженство, бо почуваюся побитою собакою. Дуже хотілося створити для нас затишок, але більше немає сил. Ти роби, що треба та прости, що не така як хочеш... – прошепотіла дівчина й Назар моментально призупинив свої нестримні розваги на ній.

– Боже, яка ж я тварюка! Це ти мені прости. Я там сиджу і бавлюся приладами, а на тебе звалив всю домашню роботу та ще й шаленого кохання хочу. Все, лягай зручненько і відпочивай. Обійняти тебе хоч можна? – обережно зліз з неї Назар і від сорому навіть його кам'яний стояк дещо утихомирився й поник.

– Назарчику, я кохаю тебе єдиного в світі. Посплю трішки й повернуся такою, як бажаєш... – скинула вона слізки, примостилася у нього на грудях і заснула майже миттєво. А бідолашний незадоволений чоловіченько ще позітхав та й сам зосередився на відпочинку.

Від сьогоднішньої непосильної праці, в повній тиші, без купи немитих дядьків, в обіймах коханого - Полінка спала, наче вбита. Навіть нове місце, котре вона так дбайливо готувала для них, не заважало цій працелюбній маленькій козачці блаженно посміхатися уві сні.

Серед ночі вона прокинулася й не зрозуміла спочатку: де це вони? А як згадала, що на самоті зі своїм судженим, сама почала з ніжних поцілунків його грудей.

Назар прокинувся й сподівався, що його половинка відпочила та йому перепаде таки цієї ночі трішки блаженства? Він знову відчував неймовірне збудження й пригадував, як вперше після весілля, вони залишилися наодинці в домі тещі. Так Полінка захотіла. Вона розуміла, що повинно статися дещо цікаве й трохи боялася невідворотних подій.

А розумна Оксана тієї ночі пішла геть не за графіком чергувати до лікарні. Назар, чесно кажучи, сам ще нічогісінько не розумів у методах зваблення жінки та стидався своєї недосконалості. В результаті вони, наче підлітки, довго вивчали тіла одне одного й це додавало неймовірної втіхи.

Потім разом проходили школу чарівних дорослих поцілунків, а далі сталося неповторне диво, що трішки болить, але ж як потім солодко триває продовження... Назар кохав свою Полінку вірно й піднесено та не міг навіть подихом образити її чи силувати до якихось небажаних дій. Кожен раз їх єднання нагадувало лагідну гру пухнастих кошенят або весняних пташок чи квітів, що дозріли й дуже ніжно розсипають пилок одне на одного.

Ось і зараз, після вечірнього нахабства, він терпляче вслухався в її рухи, втрачав розум та тільки тихенько пестив все тіло жінки. А воно в цьому теплому домі було таке гаряче й шовкове та ще більше спонукало кричати про задоволення на весь світ!

Назар тримався мужньо й тільки важко дихав та малював в уяві, що буде далі. Тепер Полінка піднялася ближче до чоловічих вуст, попестила ними його личко і віддалася неймовірно палкому поцілунку.

Обопільні стогони втіхи додавали пекучих бажань. Вистраждане задоволення накрило один цілісний організм і закохані невпинно пульсували, тіло до тіла, в таємничому вогні. Здається вони обоє вже дещо зморилися й тоді Назар наважився.

– Я божевільно хочу почути голос нашої першої дитинки... Ти тільки не кажи, що їй тут буде холодно. Вона ж сама - Холод! А ми удвох будемо зігрівати її. Ну, будь ласка... – прошепотів він і проник у гарячу мокру нірку так глибоко, як зміг.

– Я з тобою, мій соколе, на все готова. На життя й на смерть і вже точно на те, чого ти просиш, – впевнено відповіла Полінка, і в ту саму мить весь барак почув переможний чоловічий крик щастя. Він розтанув у Ній могутньою рікою, що беріг всі ці довгі дні.

В ті часи жінки були розумними підсвідомо, бо ще не прораховували дні овуляції через сайти в мережі. Вони просто кохали та слухалися законів природи. Ось і для Полінки наступні критичні дні пройшли порожніми. А військова фельдшерка скоро констатувала, що ніч проведена за стінами солдатської казарми, в затишку й теплі, дійсно стала доленосною та дала початок наступному поколінню Холодів-Грицаїв.

Окрилений Назар приніс зі складу вагітній дружині валянки й наказав ходити в них, щоб його двом крихіткам було не зимно. А Полінка лише щасливо посміхалася та слухалася свого прекрасного командира.

Розділ 21. Соломія

Здавалося, що невблаганний і жорстокий світ відійшов кудись далеко, а в цих холодних краях, не дивлячись ні на що, молода родина лейтенанта Назара Холода почувається, як ніколи, щасливою.

За неписаними законами, поняття «дідівщина» - є величиною змінною. І якщо людина поводиться гідно та не порушує встановлених правил, вона перестає бути об’єктом знущань окремо взятого середовища перебування.

Це зовсім не означає підкорятися чи лестити, достатньо виконувати покладені на тебе обов’язки й поводитися так, щоб ніхто не міг зіп’ястися на твою спину та уявити себе погоничем...

Незрозуміло чому, але військове містечко почало наповнюватися новими людьми. Солдати й офіцери прибували якось циклічно та вдалині наполегливо створювали навчальний полігон. На зазеленілих просторах тепер регулярно чулися постріли. Але вони зовсім не лякали Полінку, адже вона була невід’ємною частиною життя свого коханого командира. А навчальні стрільби для містечка – явище звичне.

І невеличкий жилий барак, в якому мирно прилаштувалася солодка парочка в очікуванні поповнення, вже весь кишів новими родинами. Якби Назар з Полінкою прибули служити лише зараз, то залишилися в кутку холодної казарми назавжди. Хоча нікого з офіцерів майор туди більше жити не запрошував. Виходить, перевіряв юне подружжя «особливо якісно».

Цікаве становище молодої дружини лейтенанта геть не завадило, їй впертій, довести командиру частини, що бійцям замість бити байдики на плацу та мірятися силою одне з одним, краще читати книжки.

Десь в закутку, випадково, Полінка знайшла купу класичної художньої літератури, обережно прибрала з книжок пилюку й прохала дозволу керівництва відкрити невеличку бібліотеку. Не дивлячись на те, що майор уважно вивчав особисту справу Холодів та знав, що дружина лейтенанта з «неблагонадійних», він дозволив Поліні працювати бібліотекаркою. Лише вимагав, час від часу, читати солдатам політінформацію з газет. Нічого не вдієш, дівчина погодилась.

Як же пишався своєю синьоокою квіткою сам Назар, розповідати марно! Треба просто бачити його шалено закохані очі, якими він дивиться, коли пестить кругленький животик і розмовляє відразу з двома найріднішими.

– Привіт, мої зіроньки! Як ви тут без мене? Я вже кілька годин не бачив мою чарівну родину і скучив страшенно... – схилявся на коліна він та обціловував дружині живіт. Потім притуляв її до свого серця й просив: – Лише один смачний поцілуночок для тата від мами.

Ще як побачила його у пітьмі на Печерську, Полінка чомусь відразу зрозуміла, що Назар саме такий. Від нього йшло тепло навіть на відстані. Це був не чоловік, а суцільне безмежне щастя.

Вона не знала свого доброго та розумного тата, але доля компенсувала їй ту втрату - Ним. Може вдвічі чи в сто разів, Полінка не рахувала. Але його, пронизливо закохані очі, для неї найдорожчі на землі.

А бійці в містечку явно готувалися до чогось важливого, конкретно та злагоджено. Скоро у військову частину прибули артилеристи й почали працювати з особовим складом, відбираючи вмілих для роботи з гаубицями.