Влада Клімова - Козацька балада

Довгим і виснажливим виявився той шлях молодих до місця, але вони його подолали й під’їхали якоюсь попуткою до військового містечка та вийшли біля сірих, позначених червоними зірками воріт.

Старший зі взводу охорони довго роздивлявся новачків, а потім покликав командира частини.

– Лейтенант Холод для подальшого проходження служби прибув до місця призначення, – відчеканив Назар і віддав честь якомусь товстому дядькові, з однією зіркою на погонах.

– Здравия желаю! Вольно, лейтенант! Майор Нестеров и твой непосредственный командир. Читал я личное дело, читал… С такими высокими показателями мог бы проситься на точку в Подмосковье или Ленинград. Да вижу, что ты ради этих синих глаз куда хочешь поперся бы, – обмацував нахабним поглядом Полінку з ніг до голови незнайомець.

Звісно Назара його поведінка не аби як зачепила та Холод - людина військова й дещо розумівся на субординації. В лавах радянських військ подібні нахаби траплялися і вдома, в Києві, тільки там вони були в меншості й старанно приховували своє дикунство під личину білої вівці. Тому поки Назар змовчав.

– Ну, вот что... Где этот? Дневальный, что б тебя! Проводи парочку в казарму, да организуй им шторку с брезентухи и чаем напои, з дороги! Места-то у нас не жаркие поди. Не обессудьте, мадам, хоромы для Вас не уготовили, – тепер зухвало розвів руками майор і Полінка миттю зрозуміла, що це через неї служба Назарчика буде важкою, а їх життя - страшним. Але ж Кохання все переможе і вона просто опустила погляд, щоб не бачити тих гидких очиць.

На крик начальства прибіг солдат у чоботях гармошкою. Від нього гидко несло махоркою й дьогтем. Вицвіла шинель та шапка-вушанка недбало схилена на бік демонстрували повну невідповідність ідеальній виправці, котру бачила Полінка на випускному, в училищі Назара.

В Києві стрій військових інженерів вишикувався тоді так ідеально, що дух перехоплювало. А цей горе-служака більше нагадував п’яничку або дебіла. Звідки ж дівчині було знати, що саме такі приходили колись, щоб забрати до катівні її тата? З тих часів ця «армія» геть не змінилася! Хіба що розрослася й набула державного статусу на окремо взятій величезній території землі.

Коли молодята занурились у пітьму довгого кам’яного приміщення отой неймовірно гидкий аромат тільки наростав і здавалося висів у повітрі. Вони прямували за бійцем у сутінках нескінченного коридору, де поодинокі ліхтарі освітлювали стелю в плісняві. Тепер Полінка щиро шкодувала, що взагалі народилася, на горе своєму судженому.

Далі перед ними відкрилося величезне прохолодне приміщення. Там довгими рядами стояли односпальні панцерні (з залізною сіткою) ліжка, вкриті сірими жорсткими ковдрами. Солдат пошукав очима щось і зрадів:

– А, вот он, черт побери! Брезент завалялся... Товарищ лейтенант, помогите мне прицепить разделительную стенку для вас, вон в том углу? – виховано попрохав він Назара. А тому нічого не залишалось, як поставити валізу на підлогу й піти в брудний куток облаштовувати тут перше родинне гніздечко.

Розділ 19. Бути родиною

Дитсадка на території військової частини, куди прибув служити з молодою дружиною Назар Холод, не спостерігалося. Це тому, що діточок тут ніде не видно було й Полінка залишилася без післядипломної практики.

Кожного ранку Назар йшов на пункт зв’язку, щоб керувати підрозділом, а бідолашна дівчина кілька днів просиділа з книжкою в кутку сумної казарми. Та коли туди гамірно завалювалися солдати, спеціально човгаючи важкими чоботами по кам’яній підлозі, вона здригалася й почувалась як риба на піску.

Та й готувати молодій господині було ніде. Їли всі тут у сусідньому приміщенні, котре гордо величалось їдальнею. А насправді там гидко тхнуло кислою, наче гнилою капустою й сто разів перетопленим маргарином. Саме ці продукти частіше за все подавалися до столу й нормальна людина споживати таке не могла взагалі.

Полінка просто пила чай з цукром та хлібом, а Назара прохала не відмовлятися від макаронів чи отого загадкового «борщу»? Незрозуміле варево місцеві називали – «щі» та уплітали його за обидві щоки... Звісно після пережитого, штучно створеного для волелюбних українців голоду, то все-таки була їжа. А людина, щоб дихати, повинна вживати хоч якісь харчі.

І ночі у вогкій, наскрізь просякнутій солдатським потом казармі, проходили у напівсонному маренні. Сумно зітхаючи, Полінка ховалася в обіймах Назара і там, у теплі та затишку, рятувалася від хропіння сотні здорових молодиків. А він любляче огортав її собою та грів, розуміючи, що маленька дружина може застудитися. І скоро його перестороги справдилися.

Треба сказати, що в цьому «милому» військовому містечку був сарай, де солдати могли приймати гігієнічні процедури. Та тільки ж тендітній дівчині на холоді, серед купи голих мужиків, омивати свої принади - геть не з руки. Це Назар, кожен вечір, повертався в її обійми, як той молодий огірочок після холодної зливи.

А Полінка примудрилася брати у їдальні трохи теплої води й, за відсутності бійців у казармі, обтиралася вся з ніг до голови. Так вона й потрапила до лазарету, з сильними різями в животі.

Розгублений чоловік спочатку подумав, що в неї напад апендициту та вже випросив у командира транспорт, щоб везти до Іркутська. Але місцева фельдшерка уважно обстежила молоду особу й залишила у себе на кілька днів.

У медблоці пахло йодом і ще чимось лікарняним, але тут було значно тепліше й на фоні казарми - доволі чисто. Медикиня виявилася дружиною командира частини. Як усі «захисники революційних звершень» вона поводилася зверхньо, але все-таки була жінкою.

А Полінка своєю добротою й щирістю могла встановити контакт з найскладнішою людиною. Ось і ця дама спочатку докладно розпитала пацієнтку про все, що її цікавило, а потім перейшла на особисте. Нічого нового: стандартна процедура політпрацівників всіх рівнів. А в ті часи безвідмовна радянська система вимагала, щоб кожен «свідомий громадянин» дізнавався про оточення якомога більше та переказував куди треба, в усній чи письмовій формі...

– Ну, и каково лешево Єрофей засунул вас в солдатский свинарник? У нас же целый блок пустой стоит! Там живет его ад’ютант с женой и пару кухарок. И вы бы вполне могли. Кочегар отапливает все здание понапрасну. Нельзя тебе, детка, сидеть на холоде. У тебя цистит, – гнівно обурювалась щодо рішень власного чоловіка фельдшерка.

А як же непереможна «дідівщина»? Те, що вона існує лише в казармах серед бійців - поплюйте й розітріть! Зроду не було такого новачка-офіцера, котрий приїхав би в пункт призначення й миттю заполонив душі командирів щирою прихильністю. Ну, може якісь генеральські синки чи небожі? Але цю тему ми залишимо без уваги.

– Перепрошую, Ви дійсно вважаєте, що ми зможемо перебратися туди? – недовірливо вкутала поперек ковдрою Полінка.

Фельдшерка вже ввела їй якісь ліки й тепер жахливі гострі ножі внизу живота трохи відпустили.

– Вполне! Тебе же еще рожать, а это не шутки. Вечером яйца недоумку прищемлю, он и пойдет навстречу. Старый хрыч никак не успокоится со своей муштрой. Ему все до лампочки, а нам девочкам надо себя беречь, – переможно посміхнулас жінка й виглядала наразі для Полінки справжньою рятівницею.

Свою вольову дружину майор послухався і вже через кілька днів молодята опинилися в доволі приємному дальньому блоці, на кілька квартир. Власне то були окремі кімнати, з загальною кухнею, приміщенням для прання та кількома лійками в душовій.

Тепер молода господарочка забула про недавню болячку й на радощах просто не знала, як прикрасити «власний дім». Адже його треба зробити таким, щоб Назару після служби, тут було затишно! Полінка вже відмила до блиску єдине заляпане брудом вікно та випрала якусь стару ганчірку, що виявилася доволі пристойною шторкою.

Раніше Назару видали два звичайних солдатських ліжка й вони миттю опинилися поруч. А якщо між матраців запхати колючу ковдру та вкрити її білизною, ліжечко виглядатиме мов домашнє...

Казенна білизна спочатку теж вимагала неабиякої уваги. Вона була жовта й неприваблива. Та працелюбні рученята й ретельне виварювання у відрі з милом, допомогли перетворити дві сталеві панцерні залізяки у прекрасне ложе.

Навіть дощата підлога вже відчула, що тут поселилася невтомна українська господиня та піддалася її суворим вимогам. На вході до кімнати Полінка виклала щось на кшталт килимка, котрий знайшла за казармами й вичистила, позбавляючись останніх сил.

І коли Назар ввечері приніс їй з їдальні трохи молока та гречаних млинців, він втратив дар мови. Блаженний чоловік поглядав то на вікно, прикрашене гарною кольоровою фіранкою, то на ліжко, що манило відразу кинутися до нього...

– Господи, Полюшко! Знав я, що ти в мене найкоштовніший скарб на землі, але ж хіба може дівчинка своїми маленькими рученятами та щирим серденьком перетворити звичайний хлів на блаженне гніздечко закоханих? – збентежено зітхнув він.

Потім поклав продукти на ослінчик, що у кожній кімнаті вважався столиком і розкинув перед дружиною гарячі обійми: