Влада Клімова - Козацька балада

Як тільки донька зайшла в дім, Оксана увімкнула верхнє світло й кинулася до дівчини:

– Бачу в тебе вже все готове, щоб забратися з цим гусаром до ліжка? Хіба я не розповідала тобі: чим закінчуються гарячі поцілунки? Так, я сама потрапила на гачок до дурня... Але ж, заради Бога, не повторюй моєї долі, прошу!

Та здається Полінка зовсім не слухала матір, досі перебуваючи поруч з Ним. Вона блаженно посміхалася й не промовляла поки, на свій захист, жодного слова.

– Чому ти мовчиш, дурна? Що ви вже все зробили? – кричала Оксана і її лихоманило аж до дрижаків. Тоді дівчина зітхнула й тихо заговорила:

– Мамо! Ну, чого ти зовсім не довіряєш моєму здоровому глузду? Це ж я, твоя бракована для радянського суспільства дитина клятих класових ворогів і пригноблювачів нужденних... Та сама, що не відмовлялася їсти з тобою варених черв’ячків, щоб не здохнути у 33-му. Та сама, що не гідна носити їх дурнувату зірку на грудях. Вік би мені не бачити її! А хіба ти бабцею стати не хочеш?

Вона зняла свої гарні чобітки та з задоволенням взула теплі домашні валяночки. А Оксана, як почула таке, ніби оніміла й безсило впала зопалу на постіль. Вона сиділа, відкривши рота й тільки негативно кивала головою.

– Ні-ні! Прошу: не жартуй так зі мною, доню. Я тут цілісінький день, наче в пеклі горю.

Тоді Полінка підійшла до матері, обійняла її обома рученятами та попестила по спині зі словами:

– Мамо, прости мені, що залишила тебе на самоті. Я справді провела дуже дивний і прекрасний день. Але твоя слухняна дитина повернулася такою, як виходила. Різниця лише в тім, що Назар запропонував мені, після випуску, стати його законною дружиною. А в наступні вихідні хоче познайомити з батьками. Ця його пропозиція дещо імпульсивна та нічого недостойного він не пропонував мені. І те, що ти бачила між нами було вперше у житті.

– Ну, так! Спочатку знайомство, потім застілля, а потім старі кудись пішли, а ви уже в ліжку, – зациклилась на злодіяннях чоловіків гірко обдурена колись жінка.

– А в тебе саме так було? – не витримала безпідставних образ, щодо Назара, закохана Полінка.

– Та ні. У нас взагалі все вийшло якось неочікувано. Петро був простим погоничем скотини й сам набрався звичок у тварин. Тільки я тоді чомусь цього не розуміла. А мені ж було саме стільки, як зараз тобі... – скривилася від тяжких спогадів Оксана.

– Мамочко, але Назар поводиться гідно. І хоче все за звичаями зробити. Це я своїм непривабливим походженням можу йому всю військову кар’єру знищити. Я все розповіла, та він не злякався. Здивувався звісно моїм життєвим метаморфозам, але не відступив. Він припускає, що шлях до місця служби виявиться далеким та й це не відштовхує його.

– А як же ти? Невже отак і кинеш свою тяжку науку та без диплома за коханням полетиш? – чіплялася за будь-яку соломинку розтривожена новинами мати.

– Ти мене від розпачу зовсім не слухала, мамо. Я сказала: після випуску й диплому. Тільки так і не інакше. Навіщо б я тоді проходила через всі ті приниження та докори?

Одне знаю, що мені на час практики, столиця точно не світить. То чого тоді перейматися? А діти народжуються навіть у більшовиків і за ними теж треба комусь доглядати. Хоч на півночі, хоч на півдні, – педагогічно стверджувала Полінка й була однозначно права.

– Господи! То ти вже все вирішила, доню? А як же я? – ще міцніше вчепилася Оксана за тонку талію дочки й заридала, наче мала дитина.

– Ось саме про це я давно хотіла з тобою поговорити, та все часу не стає. Ти ж лише заради мене живеш, а це несправедливо. Я винною почуваюся, бо моя красива матуся про себе дбати зовсім не бажає. А дядько Павло тебе вірно чекає, хоч не молодшає. Я навіть вже кілька разів намагалася запропонувати нам стати родиною, так ти ж мене тоді за столом замість пиріжечків з'їла б. Та і йому давати порожню надію - це блюзнірство. Мамусю, ось про що тобі треба думати, – впевнено заглядала в заплакані очі Оксани розумна дівчина. А та махнула рукою й не бажала слухати:

– Та то таке! Я бачу, що ти на мене стрілки спеціально переводиш і не даєш достукатися до здорового глузду. Добре, пішли я приготувала нам вечерю. Їсти хочеться, страшне! – трохи повеселішала Оксана та дала зрозуміти Полінці, що цілісінький день просиділа голодною.

– Мамо, ти зав’язуй, будь ласка, зі своїм фанатизмом. Так не можна! Коли є що проїсти, навіщо ж губити рештки здоров’я? Вони вже й так відірвали від нього великі шматки. Ти ж медик, а я тут тобі проповідую. Ходімо, що там у тебе є? А потім відразу – спатоньки! Назар побажав мені на прощання: солодких снів і я повинна виконати наказ свого командира, – піднесено вимовила Полінка й матері нічого не залишалось, як погодитися з закоханою донькою.

Хоча, десь глибоко всередині, дійсно закрутилися слова розважливої дівчини щодо них з Павлом. Оксана його давно і вдячно любила. Хоча до чого тут дяка? Повинне ж бути щось таке, від чого шалено палають очі Полінки. Це захоплює й спонукає помріяти про своє.

Спала цієї ночі закохана спадкоємиця роду Грицаїв, міцно обіймаючи подушку. Вона то посміхалася уві сні, то щось бурмотіла й здригалася. А потім знову личко вкривалося млосною покірністю й не було жодного сумніву, що саме ті сірі звабливі очі курсанта Холода маряться дівчині серед снів.

Розділ 18. Іркутськ

Час летить невблаганно швидко та ось вже позаду бентежливі миті знайомства з батьками, фінал навчання і скромне домашнє весілля. Всі пам’ятають, як мама Марічка вручила цигану донечку, разом з залишками коштовностей, що могли б допомогти Полінці вижити.

Дивно, але роми не привласнили дитячий скарб, а передали разом з Полінкою дівчині, котра через власну біду випадково потрапила до них і зголосилася стати названою мамою малечі. Та стала справжньою, бо любила й захищала дівчинку, точно не гірше рідних батьків.

Оксана не посміла проміняти спадок Полінки на хліб у 33-му. Вона раче згинула б, ніж продалась за харчі! Вірила, що виживуть. Знала, що згодиться. І коли прийшов щасливий час віддати свою синьооку красуню заміж за щирого легіня – відкопала у садочку посаг (придане) та вручила його Полінці.

Байдужа до скарбів дівчина здивувалася й не розуміла: навіщо їй ті коштовності? Хоч то були крихітні залишки від спадкового посагу чарівної Марічки, котрі більшовицькі дикуни не помітили й не встигли винести. Золотий медальйон з секретом, невеличке коралове кольє та сережки, що зняла Марічка з себе, коли прощалася з крихітною донькою навік.

Можливо це добре, що люди не знають наперед своєї долі? Адже за вікном і на календарі закінчується 1939 рік. І після весілля та щемливого прощання на вокзалі в Києві, Полінка з Назаром вже не перший день прямують безкраїми просторами цієї дивноствореної країни на Схід.

Розумний випускник Київського військово-інженерного училища зв’язку лейтенант Назар Холод, наче в воду дивився, коли натякав своїй коханій про Забайкальський військовий округ. Там, згідно з чіткою рознарядкою, чекає на нього під Іркутськом перше місце служби.

Та він так ніжно пригортає до грудей свою тендітну лебідку, що навіть якби цей неквапливий, забитий народом потяг віз його на Марс – Назар все одно залишався б найщасливішим серед чоловіків.

Власне все, чого бажав, він досяг. За плечима інженерна освіта, а поруч – прекрасна кохана жінка, про яку він тільки мріяти міг! Так хочеться аби їх щастя тривало вічно! І Бог з ними отими натяками, що світ стоїть на порозі катастрофи... Ну, так дійсно в Німеччині до влади прийшли ультраправі та й у Європі відбуваються зовсім нехороші речі. Але ж розумні державні діячі точно не допустять небажаних подій.

Такі думки снували в голові щасливого військовослужбовця, а всі погані він проганяв якомога далі й пив з Полінкою чай, щоб зігрітися у холодному й непривітному вагоні. Ще кілька марудних днів і вони прибудуть на місце. А поки залишається мріяти про краще та близьких, що залишилися у столиці.

На весіллі Полінка не полишила задуму поєднати маму з дядьком Павлом. І в неї вийшло! Оксана намагалася чинити спротив, але в таку неповторну мить та під наливочку, дядько Павло зробив своїй давній мрії сміливу пропозицію. За святковим столом жінка погодилася стати його дружиною...

– Чому ти посміхаєшся, моя зіронько? – пригорнувся щокою до голівки коханої Назар. – Знаю, що стомилася й ніжки затекли. Скоро станція, вийдемо на повітря. А там і доїдемо колись.

– Все добре, Назарчику. Просто згадала очі мами Ксюші, коли дядько Павло їй пропозицію у нас за столом робив. Думала, що вона вперта знову відмовиться. А ні, погодилася таки! – замріяно зітхнула Полінка й лагідно тулилася до його серця.