Влада Клімова - Козацька балада

– Дякую! Ти вибач, я спізнилася. Поїзд затримувався, а мені не добігти сюди пішки. Та я б хотіла... – заговорила дівчина і обоє відчували, що з ними діється щось неймовірне.

Так, наче вони знайомі тисячі років і є багато про що поговорити, тільки ніколи. Треба надивитися в очі одне одному та послухати, як без слів розмовляють їй серця.

– І ніскільки ти не запізнилася. Я й сам тільки-но прийшов, – милувався він її магічним хвилюванням та звісно сказав неправду, бо руки вже були як лід.

– Але ж ти замерз! Ходімо звідси кудись зігрітися. Морозно сьогодні й вітряно. Ти казав щось про кіно, може там тепліше? – знову сама запропонувала Полінка і не забирала своєї теплої руки з його долоні.

– З тобою поруч і зігріюся. Бо як побачив - так тепло стало, наче всередині вогонь горить, – відверто зізнався Назар і навіть почервонів. Ну, хіба таке буває на світі?

– І навіщо ти квіточки приніс? Їм теж на вулиці зимно. Я й без них була тобі рада, – сказала Полінка й не могла зупинити свої аж занадто ласкаві відповіді.

– Нічого. Квіткарка казала, що в них там для підживлення щось насипане. А я зараз сховаю під шинель і вони будуть у теплі. Я б і тебе туди крихітну сховав, але ж ти відмовишся, – це вже переходило всі розумні межі. Та відповідь дівчини була прогнозованою:

– Я б з радістю, тільки не вміщусь...

Вони бачилися вдруге у житті, а курсант Назар взяв її за лікті й обережно повернув та притис до себе, на очах у всіх. Полінка не чинила опору. Вона прикрила оченята й відчувала приємний аромат чоловіка, котрий вперше тримав її в обіймах.

– Помістишся. Ти саме така мені все життя снилася та ось прийшла... Дякую тобі! – збуджено прошепотів Назар. – Прошу: більше нікуди не зникай. Добре?

– Про що ти кажеш? Не розумію, – спробувала знайти хоч крихту здорового глузду Полінка, а серце розривалося й підказувало, що він правий. Вона не ставила за мету його знайти, та це був точно ВІН. Той єдиний!

Розділ 16. Не пара

Вони могли стояти так вічно, але пронизливий вітер та несхвальні погляди «моралістів» змусили роз’єднати руки, сховати квіточки під шинель до гарячого серця і піти в бік кінотеатру Шевченка, нещодавно відкритого на Саксаганського.

Там сьогодні демонстрували «Олександра Невського», але Назару з Полінкою не було геть ніякого діла до того льодового побоїща на екрані. Хлопець не помилився, коли сказав, що поруч неї швидко зігріється. Затишку в прохолодному приміщенні не спостерігалось, та як піймав її шовкову долоньку до своїх рук, їх обох оповило жаром.

Назар забув про цілий світ і млів за дивом, що зітхає поруч. Відблиск золотавого волосся і привабливий профіль дівчини, у променях від екрана, не давали бідолашному нормально дихати. В думках він просив, щоб фільм тривав якомога довше і світло не вмикали взагалі!

Та клятий Невський здається всіх переміг і парочка знову опинилася на темній вулиці. Курсант не випустив руку Полінки зі своїх обіймів і поміж них сформувався такий могутній магнетизм, що більше не існувало ні людей, ні вулиці, ні холоду навкруги. Назар заговорив першим:

– Ти казала, що навесні закінчуєш навчання. Може це доля, бо я також випускаюся й чекаю на розподіл, для продовження служби. Багато наших мріють залишитися в місті. А мені тепер геть байдуже: куди зашлють. Просто я хочу туди поїхати з тобою...

– Що? Назаре, навіщо ти так невдало жартуєш? Я ж не кошеня, щоб мандрувати за кимось у торбинці, – образилася Полінка. – У мене теж є плани та й мама не відпустить.

– А я не жартую. І маму з татом твоїх обов’язково запитаю. Та хоч сусідів, тільки спочатку заміж тебе покличу. А як погодишся - буду найщасливішим на землі. Ти ж для мене на світ народилася... – збентежено відповів, вдруге бачений нею у житті, молодий чоловік.

Полінка мовчала. Вона або не знала, що йому відповісти, або вже погодилась. І через те Назар продовжив:

– Ти вибач, що я такий дурний. Але нічого з собою вдіяти не можу. Кажу як є. Якось дівчатами раніше не цікавився, все більше навчанням голову забивав. Я технічні дисципліни люблю. Вони мені з дитинства подобаються. А зв’язок - доволі об’ємна й цікава наука. Та коли тебе побачив серед вулиці, про все забув. Цілодобово кругом очі твої маряться, забути не можу і дуже втрати боюсь...

– Назаре, але ж ти нічого про мене не знаєш. А що, коли я заміжня або розлучена? Це тебе не лякає? – поставила провокативне питання закоханому курсанту Поліна.

– Ні-ні! Такого бути не може. Ти - як чисте небо навесні. Ясне, безхмарне і манить у свою височінь, – поетично заговорив Холод.

– Господи! Який же ти... – зойкнула Поліна.

– Скажи, який? Я хочу знати! – загравав до дівчини закоханий, а вона стала серйозною й кивнула:

– Добре, я розповім. Не можу від тебе приховувати. Я дійсно не така проста, як здаюся. Тобто не я сама, а мій світ. Я Поліна Грицай – донька заможного херсонського господаря степів, замученого більшовицькими тварюками за те, що Україну любив. А моя рідна мама – Марічка Грицай, вислана владою до Сибіру, разом з моїми братиком і сестричкою. Вони замерзли у вагоні, не добравшись до холодної катівні, а мама промучилася там ще п’ятнадцять років. Мене вона врятувала, віддавши цигану, що працював у нас тоді. А вже роми довірили мене мамі-Оксані. З нею ми долали приниження й голод та дуже любимо одна одну. І в технікум мене не брали через «вороже походження». Але один добрий чоловік допоміг. Він депутат райради в Яготині й змолоду кохає мою названу маму. Тільки вона віддає все мені, а його до себе не підпускає. Був у мене ще найстарший брат, та він безслідно зник в Одесі. Я не могла цього знати, адже ті події відбувалися, коли мені був лише один рік. Наш добрий друг якось дістав і приніс лист від мами. Вона відкрилася мені перед смертю. Звісно за документами я - Нещадим. Але ті, кому треба, про нас все чисто знають. Тому навіщо я тобі своїм статусом «негідної» життя калічитиму? Ти ж точно вже комуніст, а мене навіть до комсомолу не приймають. Та про це я жалкую найменше. Ось бачиш: не пара я тобі, курсанте Холод.

Полінка тяжко зітхнула й скинула сльози, що стікали по розпаленому личку. Під час сповіді Назар то стискав її долоньку, то пестив у своїй руці. А як дівча притихло, зупинився і спокійно вимовив:

– Звісно з першого погляду твоєї життєвої біди я й уявити не міг. Але тепер ти стала мені ще дорожчою. Маленька дівчинка, що вижила серед подібних страхіть, зросла та стала прекрасною й розумною. Хіба ті діячі, що придумують закони твої нещастя пережили? Дякую, що повідала. Хлопці розмірковують, ніби далі Забайкальського округу нас не зашлють. І якщо ти поїдеш зі мною - стану найщасливішим на землі.

– А ти відповідь хочеш зараз почути чи я можу з мамою порадитись? – якось спокійно, наче вже була готова, реагувала на події Полінка.

– Можеш. Я й своїм розповім і наступної неділі з батьками тебе познайомлю. Вони у мене люди прості. Тато - залізничник, а мама - швачка. Це я в них - світла надія. Так мама каже. Вони хороші й тебе любитимуть, як рідну. Господи! Якось раніше, коли нам товкли, я геть не замислювався над тією «класовою різницею». Та й зараз не розумію її.

У цій бентежливій розмові парочка подолала на холоді вже мабуть з пів міста, але не відчувала втоми. Їм допомагала молодість та шалене прагнення зростися якомога міцніше в один непереможний світ.

Сьогодні Назар провів Полінку поїздом аж в Яготин та оберігав до самого будинку Нещадимів. Бідолашна Оксана не лягала спати, вона сиділа біля вікна і невтомно вдивлялася в сутінки. Та ось побачила через прозору фіранку, як статний чоловік у військовій формі зупинився з донечкою біля хвіртки. Він обережно нахилився й спробував поцілувати.

– Ні, Назаре, нас мама побачить! Прошу, не ображайся. Я дякую тобі, що не злякався «класового ворога». Для мене це дуже важливо. Ти так багато наговорив, але я обов'язково подумаю. А зараз пізно й тобі пора додому.

– Взагалі-то в гуртожиток училища, та байдуже. Я сьогодні з тобою в інше життя потрапив і повертатися не хочу. Добраніч, ясноока зіронько! Солодких тобі снів! – він миттєво нахилився й не відмовив собі в задоволенні обпекти вуста Полінки блаженним поцілунком.

Розділ 17. Жіноча розмова