Влада Клімова - Козацька балада

– Дякую, – вперше взяла його під руку Полінка й підсвідомо здивувалася не тільки шаленому хвилюванню, а ще й бажанню триматися за цю надійну руку вічно.

Та здається й стрункий курсант відчув переплетіння їх думок, а тому якось збурено глянув на нову знайому і в його відкритому погляді засяяли зірки:

– Ви дуже красива, Полінко! Можна я Вас так називатиму, адже ми ще побачимося колись?

Тепер серце студентки забилося настільки швидко, що дихати не стало чим. Отак відразу й перейшов від рятування до компліментів? Але чому їй зовсім не хочеться ставити його на місце? Хоч би що він не говорив, все одно це дуже приємно. І голос у хлопця такий мелодійний та чарівний.

– Не знаю. А навіщо? – ляпнула щось не те, все ж намагаючись бути незалежною дівчина.

– Ну, може сходимо в кіно чи на Володимирську гірку? Звісно наразі ще трішки холодно гуляти в парку, але можете запропонувати щось своє, – промовив вихований співрозмовник і Полінка вже забула про холод і темне місто, бо поруч з нею неквапливою рівною ходою крокував Назар Холод. Та його прізвище зовсім не заважало зігрівати її.

Далі, щоб скоротити шлях вони все-таки проїхалися трамваєм. Тут було світліше й нові знайомі не могли відмовити собі відверто милуватися одне одним так, наче були заручені. Непереборна магія вирувала всередині обох юних створінь, що підтверджував яскравий рум’янець на їх щічках.

У хлопця були красиві сірі очі й погляд такий відкритий і простий. Личко гарно виголене та неймовірно звабливе, хоча він здається зовсім не розумів, як користуватися перевагами зовнішності. А може в розмові з синьоокою красунею забув про себе і бачив лише її?

Як же це приємно, коли дві молоді душі отак зустрінуться й потягнуться бездумно та стрімко і варто їм просто дихати поруч, щоб розуміти, що вони вже нероздільні! Нехай би цей світ зупинився на хвильку та дав їм років сто для щастя на землі. Ну, хіба це для вічності так багато?

Та наразі Назар стоїть під будинком тітки Павла і пам’ятає, що запізнюється в казарму, але й досі не може відвести погляду від Полінки.

– Назаре, йдіть уже, бо Вам за спізнення влетить... Доброї ночі й дякую за порятунок! – прошепотіла дівчина, що від незрозумілого збудження майже не могла нормально говорити.

– Є така ймовірність, – тепер посміхнувся Назар і додав: – Дякую, що зустрілась! Не хочу більше того «ви»? Скажи краще: коли ми побачимося знову?

– В суботу на гірці, десь о 15-й. Якщо зможеш, звісно, – миттю пішла назустріч його бажанню Полінка та продовжувала дивуватися сама собі.

– Зможу! Ще не знаю розпорядку кінця тижня. Але я буду там, повір! – відповів Назар і раптом приклав її долоньку до своїх губ.

Тепер дівчину наскрізь пронизало щось болюче і вона ледве стрималася, щоб не скрикнути. А він лагідно кивнув і швидко пішов у бік трамвайної лінії.

Розділ 15. Той єдиний

Навіть зимове сонце в цей день намагалося сяяти яскравіше. Воно з’явилося ще в п’ятницю після обіду й наступного дня вибралося на небо усміхнене та яскраве.

Полінка примчала додому така схвильована, що Оксана подумала: може знову дитину хтось дістає злими докорами? А донька поводилася так, наче не бачила нічого навкруги та все шукала, що в неї є найкраще з одягу.

– Доню, що діється? І куди ти збираєшся? У вас на вихідні заплановані якісь заходи? Чи знову суботник? Тоді цей одяг не підійде... – тихо стояла в кутку кімнати Оксана й нічогісінько не розуміла, бо такою свою дитину бачила вперше.

А Полінка досконало начистила свої чобітки, потім довго вирішувала: хустинка чи шапочка та все-таки обрала шапочку. Одягла новеньку шерстяну спідницю, яку нещодавно купили в Києві та все ніяк не могла придумати: як краще пов'язати шарфик - зверху чи всередину?

Все це вона виробляла так зосереджено, що мати боялася спиняти її. Дбайливо заплетені пишні коси звивалися аж до тендітної талії дівчини, а очі випромінювали утаємничений зоряний феєрверк. Та Оксана не стрималась і стала впоперек дверей.

– Поки не розповіси: куди такий парад? Ні за що не випущу! – сказала, наче відрізала.

– Мамочко, все в порядку! Я в кіно сходжу і все, – продовжувала шаліти дівчина, але ж Оксані було не дев’ятнадцять, як доньці. І вона теж була колись закохана. Нехай він виявився покидьком і залишив її вагітною на чужині, але цей погляд доросла жінка ні з чим не сплутає.

– Хто він, Полюшко? Кажи відразу, – взяла за плечі свою недосвідчену та щиру дитину Оксана.

– Курсант військового училища. Коли я йшла з Лаври до мене причепився якийсь суб’єкт. Я тоді дуже злякалася, але з’явився він і врятував мене. Провів до будинку тітки Насті та попрохав про зустріч. А я, нахабна, сама призначила час і місце. Ми на Володимирську спочатку підемо. Знаєш, мамо, він дуже гарний і скромний, хоч і киянин. А ще скажу тобі по секрету: він мені дуже сподобався, – випалила донька.

– Ага! Ну, тепер якось все стало на своє місце. Звісно я давно чекала чогось подібного, природу ж не зупиниш. І боялася страшенно, бо стільки дурисвітів вештається навколо. А ти у мене, як те святе ягня. Хоч і клюють частенько, все одно віриш у світлі помисли. Ясно, що твої батьки ці чесноти у спадок подарували. І я пишаюся моєю чарівною дівчинкою, але час для таких як ти - зовсім несприятливий. Ось і смикаюсь я, бо намагаюся захистити. Та й зараз відпускати боюся, – щиро зізналася мудра жінка.

– Мамо, не бійся. Він хороший! – обійняла Оксану за плечі Полінка.

– Всі вони хороші, доки говорять складно. Але ж тебе не зупинити, правда? Та й не маю я жодного права, бо ти доросла уже, – тяжко зітхнула мати.

– Ма, ну чого ти? Я ж не одружуюся з ним, а лише до кіношки сходжу. Вибач, що сьогодні не побуду з тобою. Завтра обіцяю: пектимемо пиріжечки цілий день і дядька Павла запросимо, – прикусила хитро губку доросла дівчинка та блиснула на Оксану неоднозначним поглядом.

– Так, усе! Йди, куди зібралася, – застидалася раптом жінка й до Полінки дійшло, що мама закохана в дядька Павла по самі вуха, тільки тримає це в собі та мучить їх обох.

Іншим разом вона б причепилася з душевною розмовою та запевнила, що готова прийняти такого вітчима, аби мамі було добре. Тільки тепер всі думки закоханої дівчини вже були на вокзалі. Бо ще треба дочекатися мимохідного поїзда та вчасно припхатися на місце зустрічі. Вона схопила яскраві рукавички, що зв’язала для неї Оксана, поцілувала в щоку й радісно вибігла з дому.

Коли Полінка чимчикувала доріжкою на Володимирську гірку її серденько зрадливо виривалося з грудей. Дівчина геть не думала про те, що Назар обдурить і не прийде. Навпаки, вона весь час готувала якісь чудернацькі промови, а думки плуталися в голові й перед очима стояли його чарівні сірі очі...

Та ось вона побачила того, ким була забита вся її голівка. Назар і цього разу був у військовій формі, а в руках тримав симпатичний букетик квітів. Мабуть, він почув знайоме дріботіння підборів, повернув привітне личко і засяяв тим щирим поглядом, який весь час уявляла собі Полінка.

– Привіт! Яка ж ти гарна. Я в сутінках не помітив, що твої очі кращі за небо. Це тобі... – подав він букетика і обійняв її долоні обома руками.