Влада Клімова - Козацька балада

– Стоп! Ти кажеш, що Полінку не допускають до екзаменів через класову приналежність. Так? – вже виділив потрібний зміст з розбурханої промови Павло.

– Саме так. Їй сьогодні документи повернули. А екзамени вже на носі. Вона б їх запросто склала й оком не зморгнула. Та замість неї наберуть таких, що й самі не вміють ні читати, ні писати. То чому вони діточок навчать? – продовжували вирувати емоції жінки.

Павло мовчки взявся за телефон і почав крутити диск. Він говорив сухо і коротко, а потім поклав слухавку й сказав:

– Завтра відвезете папери назад до технікуму. Полінку допустять до іспитів і вона навчатиметься. Це я тобі гарантую. Звісно їй прийдеться нелегко, але дівчина обрала свій шлях і клюватимуть її завжди та всюди. Будь вона Нещадим чи Грицай - їй прийдеться звикати до подібного ставлення. Заспокойся, будь ласка. Все буде добре!

– Дякую, Павле. Ти хоч і з ними, але дуже добра людина. Що б я без тебе робила? – вдячно посміхнулась Оксана.

– Так не роби без мене. Я тисячу разів тобі пропонував бути родиною. Тоді й Полінці відразу б полегшало. Я звісно не претендую на роль батька, але в усьому вам допомагав би. І ти не бігала б ось так, наче громом ударена.

– Пашо, будь ласка, не починай! За допомогу я тобі дякую. Завтра повезу дівчинку до тієї науки. Я вже й не рада, що вона туди рветься. Але ти правий: такий вже у неї життєвий шлях, серед вашого брата. І від цього нікуди не подінешся, – важко зітхнула розумна жінка й пішла. А він дивився їй вслід і досі не знав, як причарувати цю незламну квітку?

Дійсно назавтра документи у Поліни Нещадим мовчки взяли й до іспитів допустили. Але про педагога початкових класів чи навіть дошкільного виховання взагалі не йшлося. Полінці Грицай світило лише відділення бібліотекарів. Та вона й такій можливості була несказанно рада!

Маринували її кляті педагоги-комуняки так, наче готували до польоту в космос. Замість звичайних одного-двох додаткових запитань, ставити по сім-вісім. Та Полінка впевнено відповідала на всі, майже не замислюючись. Ось тільки коли один «найчервоніший» супостат запитав у неї:

– А як ви ставитеся до теорії наукового комунізму від нашого генія-вчителя, великого Леніна? Він же вам ворог чи не так?

– Перепрошую, та я поки не вивчала наукового комунізму. А ворогів у мене немає. Я просто хочу навчатися, щоб потім мати можливість давати іншим отримані знання. Більше нічого, – опустила очі Полінка, бо всередині кипів гнів. Дівчина розуміла, що це лише початок її нескінченних іспитів на міцність та вона повинна все витримати.

В результаті їй поставили геть несправедливі оцінки, хоча в жодній відповіді абітурієнтка не схибила й заслужено очікувала на найвищі. Та це не мало значення, адже до навчання її допустили й тепер кожен день Поліна, з радістю, відкривала нові знання. Відвідувала бібліотеку й засиджувалась там до закриття та перечитувала купу літератури. Так само як і в школі вона не гризла науку, а вдихала її мозком, серцем і шкірою. Бо навчатися любила, як риба плавати...

Звісно траплялися казуси з дещо дивакуватими студентами. Вони намагалися принижувати її «величчю» своєї зарозумілої невихованості. Та людина таке створіння, що за необхідності, звикає до будь-якого оточення. Особливо коли бачить ціль, а все інше просто намагається відштовхнути, хоча серце кожного разу змучено здригається й болить.

Тільки юна Поліна Грицай вже погодилася, що в неї не буде іншого вибору, як іти поруч з цими людьми та спробувати захищати свій вразливий внутрішній світ оболонкою байдужої гідності. Тим більше, що в неї є чарівна мама, котра розуміє й неймовірно стійко підтримує кожен рух своєї дорогої доньки.

Розділ 14. Курсант

Якщо вже допомагати, то по-справжньому. Не дивлячись на те, що Оксана не дозволяла думати Павлу про їх близькі стосунки, чоловік залишався вірним другом і помічником для жінок родини Нещадим.

В Києві жила його тітка й Полінка, після вступу до педтехнікуму, перебралася жити до неї. Ну, як перебралася? Весь навчальний тиждень вона ночувала у родички Павла, а на вихідні – мчала до мами Оксани в Яготин.

Отоді вже вони відривалися по повній! Сумували одна за одною страшенно і в неділю створювали свято, з варениками на столі та часто запрошували до себе Павла... І дорослий серйозний працівник радянської установи, вмить перетворювався на задоволену дитину та під час зустрічей з синьоокими красунями почувався десь на небі.

А Полінка навчалася пристрасно й успішно. Забулися вступні перипетії й викладачі були від знань вихованої студентки просто в захваті. Звісно не обходилося без заздрощів та гнилих натяків на її походження, але якщо весь час товкти одне і теж – воно просто набридає і вже не збуджує та не має жодного сенсу.

Так і Полюшка чхати хотіла на гидкі фразочки недолугих, кинуті в її бік. Головне, що навесні вона закінчить навчання й отримає документ, який дозволить зануритися у професійний світ та допомагатиме їх маленькій родині жити краще.

Сьогодні студентка Нещадим, за рекомендацією директора, поїхала до Печерської Лаври, у новостворену історичну бібліотеку. В її основу була закладена особиста бібліотека митрополита Флавіана, серед книг якої знаходилося чимало рідкісних видань, що висвітлювали історію, педагогіку, літературу та філософію. Відмінниця навчання просто марила потрапити туди й тепер її мрія здійснилася.

Коли Полінка вибралася на вулицю – зимовий день ще був далеко до завершення, але вже зовсім смеркло. Дівчина прямувала майже навпомацки, бо поодинокі ліхтарі ледве освітлювали її шлях. Та й перехожі поспішали забратися з холодного вітру в тепло.

Наразі якась тінь наблизилася до Поліни й спробувала збити її з ніг та схопити за торбинку, що висіла на плечі дівчини. Але більше кривдник нічого зробити не встиг, бо інша струнка тінь відкинула його двома руками геть і гримнула так, що нападник миттю зник, залишивши дівчину тремтіти в сунітках вулиці.

– Перепрошую, з Вами все добре? – почула перелякана студентка молодецький голос і перевела дихання.

– Дякую! Здається так. Злякалася трішки, – чесно зізналася вона й побачила свого рятівника у світлі одного з ліхтарів.

Перед нею стояв гарний молодий чоловік у військовій формі. Він був десь на голову вищий за Полінку та мав дуже привабливі риси обличчя. Принаймні таким було її перше враження від незнайомця.

– Що ж ви ходите одна у пітьмі? Невже така смілива? Та все одно треба бути обачнішою. У нашому місті завжди знайдеться якась тварина, щоб скривдити. Мабуть, приїжджа? – його голос дивно приваблював, наче зігрівав її.

– Та не зовсім. Просто цей район для мене новий. Заходила до Лаврської бібліотеки й дещо затрималася, – продовжувала розповідати все як на сповіді Полінка.

– Ясно. Студентка? – миттю зрозумів військовий.

– Так. А Ви тут на службі? – розігралося дивне бажання дізнатися про випадкового захисника більше.

– Я курсант військового училища зв’язку - Назар Холод. А Київ - моє рідне місто. Сьогодні вільний до 21.00. Був у батьків та пішов пішки, бо трамваїв не люблю. Це добре, адже Вас зустрів... – посміхнувся курсант і від тієї посмішки серце дівчини наповнилося вогнем.

– Дуже приємно. А я студентка педтехнікуму - Поліна Нещадим. Мама моя живе в Яготині, але весь навчальний тиждень я проживаю у знайомої, на Львівській площі.

– Тоді я маю час провести Вас додому, – автоматично глянув на годинника молодий чоловік і в повітрі відчулося взаємне рішення, через яке питати дозволу було геть непотрібно.

– Дякую, я не проти, – легко погодилася Поліна й чомусь здивувалася сама собі, бажаючи взяти його за руку. Такого з нею ще не траплялося ніколи у житті!

– Можна запропонувати Вам мою руку? Бо бачу у Вас красиві чобітки, а тут така крива бруківка, – підставив військовий свій лікоть і тепер це виглядало зовсім дивно... Чи НІ? Доля ж ходить по світу без дозволу людей і почувається абсолютно вільно!