Влада Клімова - Козацька балада

– А як? Звідки хто знає: що вона Грицай і що вона у мене тут, за доньку? – отетеріло схопилася за серце Нещадим.

– Ксеніє! Ну, ти ж розумна жінка. Невже думаєш, що органам так важко дізнатися: де перебувають нащадки їхніх підопічних? Взагалі-то він не мав жодного права везти компромат, на їх самих, через пів країни. Та видно вона йому заплатила чи просто переконала? Цього я не запитував, а він не говорив. Полінка – розумниця і все зрозуміє. Вона повинна знати, що в неї залишилася лише ти. От якби ж іще й мені до вас приєднатися, я був би найщасливішим на землі...

– Добре, що ти хоч і з ними, але пам’ятаєш про совість, Павле. Залиш у спокої свої домагання і давай мені лист. Тільки я не можу зрозуміти: як та мала циндря могла прознати та ще й на всю школу молоти...

– Дуже просто. Її батько тут у нас завідувачем канцелярії працює. Не думаю, що події якось пов’язані, але він міг просто бачити папери, котрі ти оформляла на прийняття доньки. Тільки й по всьому. З ним поговорять та мала більше не видасть і пари з вуст. Це я тобі обіцяю. А ще бажаю тобі сили, щоб усе Полінці розповісти.

Тепер комуніст Павло передав Оксані лист і подивився на неї очима голодної побитої собаки, адже глибоко в душі він марив її коханням.

– Дякую. Ти вже йди. Та зроби так, щоб дівчинку не діставали дурні однокласники. Дуже тебе прошу, – тяжко зітхнула Оксана й пішла у двір, тримаючи на грудях дорогоцінний для її дівчинки папір.

Полінка сиділа за уроками та щось читала. Бідолашна, майже завжди спокійна жінка наразі вся тремтіла, бо поняття не мала, що написано у материнському прощанні. Читати вона не посміла й лише гаряче переживала за дитину, яка дізнається жахливу правду…

– Мамо, що? У тебе щось болить? – ніжні очі Полінки проникали в саму глибочінь серця Оксани. А та щиро обійняла свою дитину й прошепотіла:

– Ні, у мене все нормально. А тобі прийшов лист…

– Лист? Від кого? Звідки? – засяяли цікавістю сині озера Полінки.

– З дитинства. З неба. Я піду. Ти читай. Я буду за дверима. І дуже сподіваюся, що ми залишимося такими ж…

Оксана вручила папір і вискочила за двері, з риданнями. А Полінка здивовано розгорнула сторінку і вперше та востаннє у житті побачила красивий почерк чарівної Марічки.

«Донечко моя кохана, привіт! Не викидай листа відразу, прочитай його і зрозумій. Колись у нашої родини був блаженно прекрасний світ. Ми любили працю і людей, а потім прийшли вони…

Востаннє я бачила тебе дванадцятимісячну, коли передавала нашому конюху – цигану Гожо. Він гідний чоловік. Не злякався і врятував мою крихітку від смерті. Я Марія Грицай – твоя кровна мама, а тато – курінний козак Марко Грицай, щедрий господар херсонських ланів.

Він був закатований до смерті більшовицькими виродками за те, що віддав не їм, а на справи незалежної Батьківщини зароблені тяжкою працею скарби. Він помер у мене на руках і похоронила я його під нашою коміркою в будинку, біля села Мамаївка Олександрівського повіту. Сподіваюся, що там він і лежить. Ще в тебе були брат і сестричка, але коли нас відправили сюди, вони навіть не доїхали до місця і я не уявляю, де їх могила?

Та є у тебе ще найстарший брат – Олекса. Наша надія й оберіг роду. Того дня, коли цигани тебе рятували, він повинен був приїхати до них. Скільки я тут прожила, день і ніч молилася Богу, щоб він залишився живим. Я намагалася та нічого про нього не дізналась. Про тебе мені сказали, що жива-здорова і потрапила до жінки, котра любить і береже тебе як рідну.

Мені на цьому світі мало залишилося мучитись. Піду до тата, він мене давно кличе і я дуже хочу бути з ним. А ти поважай свою названу маму, бо вона достойна, коли леліє мою синьооку красуню.

Живи довго й щасливо, а ми з Марком завжди будемо бачити тебе з небес. Я знаю, що ти виросла дуже гарна і нехай тебе знайде щастя, достойне роду Грицаїв. Прощавай, моя маленька зіронько, я любитиму тебе з інших світів. Цілую й обіймаю, мама Марічка».

...Полінка не відчувала тіла. Вона знову й знову продивлялася рівненькі, наче вирізьблені рядки, а сльози стікали на кофтинку й не могли ні додати, ні відняти нічого в цю мить.

То ось яке в неї коріння? А ці гидкі мужики, виходить, кати її батьків? Тільки ж мама Оксана вона ні в чому не винна! Вона героїня, що дала свій дім, любов і захист. А ще принесла оцей дорогоцінний лист. Не викинула, не сховала. А подарувала справжній світ і тепер вона Поліна Грицай знає своїх предків, рід і дім… За таке вона ще більше любитиме й поважатиме свою названу маму. А вже як ненавидітиме все життя отих - цього не передати!

– Мамо! Де ти? Йди сюди! – покликала Поліна, обережно склала лист і розуміла, що ця реліквія з нею назавжди. Її вона покаже і читатиме своїм діткам колись. А хто таке зробив з її родиною: будуть навіки прокляті!!!

Оксана обережно ступила до дверей. Вона витерла сльози та уважно подивилася на дочку. А Полінка кинулася в її обійми, притислася всім тілом і прошепотіла:

– Дякую тобі! Виходить у мене є родина. Ні, не була, а є і завжди буде серед світів. А ти моя ріднесенька ненька, назавжди. Придумаймо: куди надійно сховати цей лист. Я повинна виконати заповіт мами та показати його нащадкам.

Ось так в середині останньої шкільної чверті Поліна Грицай-Нещадим дізналася про своє дорогоцінне коріння.

Розділ 13. Перший іспит

Все літо Полінка активно готувалася до вступу в київський педтехнікум. Вона мріяла стати вчителькою початкових класів або дошкільного навчання. Власне книжки дівчина любила фанатично та читала їх майже всі, звісно окрім пропагандистської комуністичної літератури.

Сьогодні вони з мамою приїхали дізнатися графік вступних іспитів. Оксана сиділа вдалині на лавці й читала газету. Та ось з дверей корпусу вилетіла Полінка, вся в сльозах.

– Доню, що з тобою? Хтось образив? – зірвалась на ноги Оксана, адже такою не бачила свою дитину навіть тоді, коли вони їли траву та мерзли у власному домі без дров.

Полінка кинула теку з документами на лавку та від істерики, що охопила її, не могла сказати жодного слова. Мати легенько пестила плечі дівчинки, аж доки та не виплакалась трохи, а потім відповіла таке:

– Мамо, я для них класовий ворог! Мене не допустили до іспитів тому, що в них привілеї для дітей робочих і селян. А насіння пережитків минулого треба викорінювати, щоб не пропагувало ганебних капіталістичних ідей, замість переможного вчення марксизму-ленінізму... Я процитувала слова голови комісії. Інші також сиділи та згідно кивали й підступно посміхалися мені.

– О Господи, доню! Все, що ти зараз сказала - звучить як марення п’яного активіста, а не представника навчального закладу. Хіба люди, що повинні наставляти на розум, можуть допускати таку невихованість? Кого ж тоді приймати до навчання, як не тебе? Та не переживай, знайдемо вихід! – тепер уже завелася й Оксана.

Жінки приїхали додому, поїли хліба з молоком, а потім мати не пішла до лікарні на зміну, а відразу кинулася до райради. Вона була настільки збурена, що майже бігла попереду Полінки. Біля дверей кабінету Павла зупинилась і гучно постукала у двері, а потім просто заскочила всередину.

Чоловік щось надиктовував помічниці та коли побачив свою синьооку мрію, в такому стані, миттю випровадив секретарку й показав на стілець:

– Що сталося? Чого ти виглядаєш, наче когось вбила?

– Та я й готова на це, бо вбивають мою дитину. Нехай не фізично, але словом і ділом образили, як тільки змогли! Полюшку не беруть навчатися, бо бачите вона не з робітників чи селян! Тих вони набирають з радістю, а моя дівчинка для них -класовий ворог. Пашо, зроби що-небудь, бо я ту бурсу камінням розтовчу й мене посадять, а хто мою донечку підтримуватиме? – розривалося від несправедливості на шматки материнське серце.