Влада Клімова - Козацька балада

– Шановний! Та я життям своїм поклянуся, що все зроблю для цієї малечі. Вона ж наче картиночка і коли посміхається, навколо розквітає все. У мене вдома мальви так ніколи не квітнуть, як її посмішка, – скинула сльозу щира українка.

Тоді Гожо дістав з потаємної кишені жилетки невеличкий важкий вузлик і подав їй:

– Ось тримай. Це все власність дитини. Тільки якщо витрачатимеш на себе - я дізнаюся й покараю. У мене дар передбачення...

– Гожо, що ти мелеш? Це я можу трохи бачити, та й то не завжди. Оксана - дівчина чесна, це відчувається. І Полінка її мамою назвала. Весь час мовчала, наче німа, а тут тільки глянула й потягнулася рученятами. Дитину не проведеш. Що ж, ходімо повечеряємо та будемо вкладатися спати. А там, з Божою поміччю, й Олекса прийде, – сумно промовила Зара, хоч зі своїх видінь знала, що молодого Грицая їм більше не бачити у шатрі.

Розділ 11. Голодомор

– Мамо! Мамо, хочеш побачити мій відмінний атестат. Жодної четвірочки! – почула з вулиці Оксана дзвінкий голос Полінки.

З квітучого саду, до відкритих вікон, линули п’янкі пахощі. Вишні і яблуні вкрили пелюстками свого цвітіння всю землю. Адже деревам байдуже до того, що робиться з людьми. Вони собі ростуть та чекають весняних бджілок, а потім дають щедрі плоди.

Головне, щоб те добро діставалося дбайливим господарям, а не дурноголовим нелюдам, що звикли безкарно збирати вершки чи витрушувати останні сухарі з чужого кухонного столика.

Мова йде про недавні часи, коли деспотичній новій владі здалося, що українці занадто добре живуть і ті падлюки почали вбивати працелюбний народ голодом. Вони вдиралися в будинки й вигрібали все вщент, від торбинки з крупою до останнього шматочка хліба.

Так було й тоді, коли п’ятеро бугаїв вломилися до будинку Оксани та підмели все, навіть ложки забрали. Виходить цим хапугам не було чим жерти дармової їжі, котру вони планомірно віднімали в українських трударів. В куточку столика стояли сушені Оксаною (на чорний день) сухарі.

А те падло схопило їх та з посмішкою кинуло до мішка.

– Прошу Вас! У мене дівчинка маленька. Залиште, будь ласка, я розмочу і буде їй поїсти, – попрохала господиня. Але наїдена морда тварюки розповзлася кривою посмішкою гнилих зубів та гримнула:

– Переб’єшся, мать... Самі під горілочку похрумаємо!

Задоволене собою воно пішло геть, залишаючи на підлозі лише бруд від бісових ратиць, тобто нечищених чобіт.

Ось так вони й перебивались – дві жінки: маленька спадкоємиця роду славних козаків та її названа мама, що любила дівчинку як душу. Зовсім не через те, що клялася циганам, а тому, що їй ця дитина була дорожчою за будь-яку рідну.

З острахом, кожного дня вони очікували депортації до Сибіру чи на далекий Схід, як це зробили з рідною матір’ю Полінки та братиком і сестричкою. Але поки Оксана з донькою залишалася вдома і якось трималася серед голодних днів.

Взимку, щоб вижити, вони одягали на себе все, що тільки можливо і йшли до замерзлої ріки Супій. Там чоловіки, на свій страх і ризик, прорубували лунки і вночі ставалося диво. Якщо піднести до води палаючого ґнотика – риба сама вискакує з-під льоду, бо їй внизу не вистачає повітря.

Отоді вже, як по дорозі ніхто не відбере, можна зварити серед ночі божевільно смачнючої ухи або посмажити й поїсти свіжої рибки... Тільки ж треба дуже обережно використовувати сіль, що захована в торбинці, під дошками підлоги! Бо ті недолюдки знищать і її. Вийшовши надвір, просто висиплють на землю чи сніг... Це так тварюки розважалися, щоб їх кат не минув!

Легше було дихати влітку та восени. Тоді щось можна встигнути зняти з дерева або піти до лісочка та знайти їстівних грибів. Найбільше бажання було набрати отруйних та покласти сушити, а коли більшовицькі холуї приберуть до рук та наїдяться – ото вже була б розрада! Але такого, на жаль, немає в українській крові. Бо через свою щирість та добру вдачу Нація й досі страждає, як тоді. А як же хочеться перетравити те нице плем’я, щоб вони більше ніколи не зазіхали на чужі життя, добро і малюків!!!

Та повернемося до 33-го... Коли забрали все до останньої крихти, щоб вижити Оксана варила суп із бур’янів чи додавала до води трішки лушпиння картоплі, схованого серед того ж лабузиння.

Ось так і жили та кожного дня чекали подальших репресій. А з радіоточки неслося таке гамірне марево, що краще бути глухим! Там розповідали про шалені досягнення більшовицької влади у веденні господарської діяльності та підбиття високих показників п’ятирічки на партійному з’їзді в москві.

Якийсь час школа в Яготині не працювала. Хоча періодично її відкривали й тоді Полінка знову сідала за парту та жадібно вбирала знання, хоча б ті, що дозволялися свавільною владою. Дівчинка хапала все нальоту й запам'ятовувала стільки, що її голівка більше нагадувала штучний інтелект. За це одні викладачі ненавиділи, а інші захоплювалися нею й ставили у приклад іншим дітям.

Так Поліна закінчила восьмилітку, бо десятирічну освіту в дивно створеній країні ще не ввели. Та від отриманих знань відмінниця була все одно в захваті. Тепер дівчинка хотіла піти працювати до мами у лікарню.

Після повернення в рідні краї, з малою дитинкою, Оксана Нещадими попрохала свого небайдужого знайомого, щоб допоміг їй влаштуватися на курси сестер милосердя. Він допоміг. І тепер, коли лікарня працювала, жінка вправно виконувала обов’язки медсестри.

Та й відносно сердечних мрій працівника райради народних комісарів, Оксана тоді циганам не збрехала. Павло кілька разів пропонував їй руку і серце, але жінка залишалася вірною лише маленькій доньці. Можливо саме через слабкість до її синіх очей більшовицького пристьобали жінку не так часто діставали обшуками та виносом останніх харчів.

Якось так і прожила перші шістнадцять років своєї складної долі Поліна Марківна Нещадим (уроджена Грицай) – наступниця працьовитого роду херсонських козаків, з названою мамою Оксаною у Яготині під Києвом.

Розділ 12. Дорогоцінне коріння

Чи знала Полінка, що мама Оксана їй нерідна? Аякже! Куди в цьому світі без тих заздрісних довгоязиких Явдох, котрі нашіптують більшовицьким тварюкам про скарби вільних козаків? Так і на уроці з фізичного виховання одна не дуже вихована дівчинка якось скрикнула в бік однокласниці:

– Давай, кидай вже того м’яча, білогвардійська проститутко!

П'ятнадцятирічні діти весело розсміялися, та не такі вони вже й дурні. Мабуть, лише добропорядна Полінка поняття не мала: ким її обізвали. Але батьків обох дівчат викликали до школи й тоді Оксана не стримувала свій гнів. Вона наговорила матері кривдниці її доньки набагато гірших слів та покинула стіни навчального закладу, зла як ніколи.

Може вперше за багато років вона сама прийшла до Павла й спробувала дещо стриманіше розповісти йому, що відбулося. Доволі активний пропагандист нового строю, але дуже закоханий чоловік попрохав згоди провести Оксану додому.

– Пашо, чому це ти такий загадковий? Що я не знаю про Полінчин світ? Все, що відомо, миттю розказуй! – майже наказувала йому жінка. Тоді комуніст порушив багато правил і дістав з сейфа якусь теку. Він поклав до внутрішньої кишені складений вчетверо папір і попрохав:

– Ксюшо, пішли з цих стін. Надворі краще вести бесіду.

Закоханий хотів взяти її під руку, але Оксана відвела лікоть і вимагала пояснень.

– Добре, що знаю, розповім. Твої брати хоч і крутяться тут цілими днями, але ж тобі нічого не скажуть, бо бояться. А мені до рук потрапив один лист. Працівник охоронних служб їхав до Києва у справах. Та він мав доставити Поліні Грицай прощальне звернення її матері. Вона померла нещодавно, там у них...