Влада Клімова - Козацька балада

– Скажи: зараз іду! – кивнула рукою Зара і в її мудрій голові промайнуло щось дивне. Вона дивилася на цю українську красуню та перебувала наразі думками у своєму шатрі.

– Цей жлоб тобі щось винен? Якщо ні, поїхали з нами до Одеси. А там вже якось доберешся до свого дому. Де він у тебе є? – не хотіла просто попрощатися Зара.

– Це Ви правду сказали, жлоб ще той. Ні, нічого він мені не винен, як і я йому. Буде радий здихатися. Тільки чого мені до вас нав’язуватися? Дім у мене під Києвом, у Ягодині. А сюди я дурна за «коханням» помандрувала. Тільки воно виявилося пусте, а той гад як про вагітність дізнався, відразу зник, – не криючись, розповіла циганці дівчина.

– Ну, от і добре. Чіпляйся за мене, я доведу. Відпочинеш у кібітці. Там і поїси.

Геть спокійнісінько Зара взяла до рук згорток з мертвою дитинкою, підставила міцне плече й таким чином жінки покинули непривітне місце.

Коли вони вийшли, очі шинкаря від здивування полізли на лоба. Та він зрадів, що обтяжлива робітниця йде від нього:

– Ну, ти дивись: яка шустра! Де ви тільки такі беретесь? Уже й пологи прийняла і дитя придушила та ще й цю недолугу від мене забереш... Тільки ж вона обдурювати не вміє так, як ви. Хоча бачу, ти й зайця на баяні грати навчиш. Ану, пішли геть з мого шинка обидві!

Розділ 10. Одеса

Портове місто Одеса – неперевершене завжди. Тут у всі часи вирує життя на будь-які смаки. Та власне й ромів тут сприймають щиро, бо поруч Молдова й багато хто з них має родичів та глибоке коріння.

Ось і тепер, коли Гожо й Зара доберуться до Лиману – вони майже вдома! Побувають у рідні, покажуть своїх діточок, запалять традиційне циганське вогнище. Може тоді їх відпустить туга, через недавні жахливі події, котрі залишив у серцях ромів вільний херсонський степ?

Але ж красуня-Одеса теж напхана тими зарозумілими пиками зі зброєю, що можуть просто причепитися та безпідставно, для розваги, забрати на допит. А вже там якийсь «бравий комісар» витрясе всю душу.

Зара вагалася й просила оминати місто, але її чоловік мав у порту якісь справи. Табором вони зупинилися далеченько від центру, на березі моря. Снігу тут ніде не було, але дув пронизливий сирий вітер. Та й вода виглядала геть непривітною.

Гожо пішов з Олексою, хоч брати його не хотів. Чоловіки були відсутні вже кілька годин і Зара, щоб розвіяти хвилювання, вирішила познайомити Оксану з молодшими діточками. Жінки попрямували до найтеплішого шатра.

Разом з усіма гралася й крихітна спадкоємиця роду Грицаїв. Вона сиділа у своєму вовняному кожушку, оповита теплою хусткою, але її небесні оченята шукали чогось цікавого і скоро знайшли.

– Ну, от Оксано, тут подорожують наші маленькі. Це Яша й Лідія. Раду з Дорошем ти вже бачила на конях. І ще - крихітна Полінка...

Дитина двома рученятами тримала глиняного півника й гралася з ним. Та коли побачила незнайомку, раптом тяжко зітхнула і вперше чітко вимовила:

– Мама... Мама...

– О, Господи! Вона що не Ваша? Та певно, що ні, – захлинутися комом у горлі Оксана й продовжила: – Ні, я нічого такого не хочу сказати. Просто зовсім не схожа й маму шукає, а значить не має її...

– Все правильно, Оксано. Вона сирітка. Бідолашна дитина залишилася без батьків, котрі її дуже любили та не встигли віддати всю любов. Батька ці червоні кати живцем забили, а матір світ за очі повезли. Той гарний парубок Олекса – її рідний брат. Але від горя та горілки він часто не при собі. Намагається таким чином залити пекучий біль від втрати щасливої родини і батьків. А що це ти вся заціпеніла? – хитромудро поглядала Зара то на дитинку, то на випадкову гостю.

– Ви тільки не подумайте, що я несповна розуму. Але прошу Вас: віддайте її мені, Заро! Я любитиму її за двох батьків. Подивіться: ми навіть схожі, – тремтячим голосом вимовила дівчина, у якої нещодавно не склалося з материнством.

– Що значить: віддайте? Це ж не іграшка тобі. Дитина тільки до нас почала звикати. А ти «віддайте». Що ти їй даси? Тобі додому хтозна скільки добиратися. І той шлях буде довгим та важким. Куди вже з такою крихіткою? Та й зими, кажуть, у вас люті, – екзаменувала досвідчена циганка нову знайому.

Але здається дівчина не збиралася відступати.

– Та нормальні у нас зими. І дім у мене теплий. А ще два брати – захисники. Грядка велика і я працелюбна. Ось сережки мої візьміть, вони золоті, та дайте мені за них якусь копійку, щоб я додому з донечкою поїхала... Дивіться, Заро, дитинка з мене очей не зводить.

Це була правда. Полінка забула про півника й поглядала то на Зару, то на Оксану. Але коли дивилася на Оксану, її оченята сяяли радістю й дитина посміхатися, як давно цього не робила.

– А що скажуть твої батьки, як дізнаються, що це не твоя дівчинка? – ще вивіряла розум досвідчена повитуха.

– Нічого вже не скажуть. Минулого року тиф підкосив. А я перехворіла легко й навіть косу не відрізала. Тому все буде добре. Здоров’я в мене є, а тепер буде ще й Полінка. Я як приїду – відразу її в документи запишу. Блат у мене серед цієї, прости Господи, нової влади. Є один прихильник з місцевих. Коли я з Петром виїздила, ледве не плакав, так просив залишитися. Та навіщо він мені? Хіба що тепер допоможе. Правду кажу. Заро, у Вас діточок багацько. А в мене буде одна-єдина... – молила дівчина.

Але ж і так вже всі здогадалися, що ще в тому шинку, прийнявши невдалі пологи, мудра повитуха сподівалася саме на такий перебіг подій.

– Не треба мені твоїх сережок. Якщо Гожо погодиться – віддамо. Та ще й добавимо тобі добра в дорогу. Мама Полінці дещо залишила. Ми на чуже не зазіхаємо, брешуть люди про нас усе. Та й не змогли б. Дуже добрими були до нас її батьки, але життя не помилувало. Бог дасть цій дитині трішки більше повезе? Мене тепер інше бентежить. Смеркає, а чоловіки десь зовсім забарилися, – схвильовано поглядала на всі боки відважна Зара.

Скоро Гожо повернувся, але чомусь на самоті, та його засмагле обличчя виглядало вкрай збентеженим.

– Що сталося? Де Олекса? – відразу почула лихе циганка.

– Не знаю я нічого. Ми пішли купляти упряж, потім завітали в порт. Там якраз причалили два іноземні кораблі. Ті дурнуваті червоні злидні почали трясти туристів... Я обернувся туди-сюди, а Олекси ніде не видно. Пробігся ближніми генделиками, але його й там ніхто не бачив. Я перепитав у пів міста, та хлопець наче крізь землю провалився.

– Значить десь знову запив! Гожо, чим ти дивився? – розкричалася відповідальна за порядок жінка.

– Чим-чим? Отим! Що я йому нянька? Він дорослий чоловік. Якщо хотів від нас відбитися - міг би сказати прямо. Але ж ні! Шукай тепер вітра в полі. Хоча то було б простіше. А шукати нову людину посеред Одеси - ліпше голку в стогу сіна знайти. Не знаю я, що робити... – розпачливо махав руками чоловік.

– Добре, почекаємо трохи. Може прийде? Він же знає, де стоїмо. А в нас тут дещо змінилося. Оксана просить віддати їй Полінку за доньку, щоб поїхати у свої краї. Що ти скажеш на це, цигане? – підказувала вірну відповідь дружина.

– А що? В цьому є сенс. Ну, не все життя добропорядній українській дитині тягатися з нами, кочівниками. Якщо пообіцяє не ображати й любити, нехай бере, – знизав плечима Гожо.