Влада Клімова - Козацька балада

– Марічко, моя єдина... Та я ще під час минулих жнив все до волосного завіз, щоб було чим незалежність захищати. Пам’ятаєш, я їздив до земської управи? Ось тоді ми з Орликом все й доставили. А вони як це почули, то просто збісилися. Не вірили, доки не приволокли старого волосного писаря. Правда в тому гармидері, після них, марно було щось шукати. Але дідок знайшов звіт, що підтвердив мій внесок. І коли до них дійшло, що злитків як власних вух не бачити, зовсім оскаженіли...

– Господи, за що? – схилилася на коліна жінка.

– Не плач, моя зірко! За любов до волі та Батьківщини. Вони ніяк не втямлять, що можна зламати всі кістки чи вийняти у козака серце, але воно все одно битиметься за Правду й Віру та ненавидітиме їх. Я помираю, однак і на тому світі завжди кохатиму тебе...

Він спробував посміхнутися й відлетів до іншого світу, можливо кращого ніж той, що прийшов сюди. Марічка надривно скрикнула та тепер могла вільно обіймати свого судженого. Вона пригорталася до мертвого тіла й ридала, не пам’ятаючи себе.

Коли щасливі Грицаї обвінчалися й починали будувати господарство, Марко жартував: «Якщо я помру раніше – поховай мене під цією грушею...» Тоді вони весело сміялися. Та наразі у дворі земля промерзла й Марічка не могла виконати заповіт чоловіка.

А вранці за нею точно прийдуть. Та вірна дружина не бажала, щоб ці тварюки викинули її найдорожчого в яр, на корм бездомним псам. Тому сходила до повітки, взяла лопату й почала рити могилу в прибудинковій комірці. Там дощатої підлоги не було, лише глиняна.

Вона зробила все, як треба. Прийшла до Нього, ще трохи обмила, одягла в найкращий козацький одяг, дбайливо завернула в легенький килим, зв’язала торочки (бахрому), перетягнула тіло й скинула вниз. Перехрестила та засипала...

Далі замісила глину й повернула підлогу до звичного стану. Навіть сінцем притрусила. Нехай її єдиний залишається вдома. Коли вмиратиме, скаже комусь, а доти хай любий спочиває з миром.

Ранком це вже була не чарівна Марічка, а сива й тиха вдова, що до невпізнанності опухла від безутішних сліз і невимовно страшного горя. Вона бажала лягти поруч з Ним, але повинна дізнатися про діток, а вже потім летіти до Марка на небо.

І ще одне. В хаті, по сусідству, колишня красуня-наречена Олекси, побачивши що сталося з батьками її коханого не стала чекати звістки про Його смерть. Та й не можна їй тепер мріяти про Нього! Третього дня ті п’яні більшовички завалилися до неї в хату і ґвалтували до ранку, хто як міг...

Тому дівчина перекинула через лаги під стелею міцну мотузку, піднялася на стільчик та й повісилася у власній оселі.

Розділ 9. Оксана

Циганське радіо – це такий об’ємний інформаційний простір, з яким інтернет і поруч не стояв!

Тому про страшні події, як закатований більшовиками козак Грицай зник невідомо куди, роми дізналися дуже скоро. І про те, що його дружину Марічку, разом з іншими виселеними з домівок українцями, загнали до потяга й повезли кудись на північ, циганам теж було відомо. А табір, щоб не сумувати за знищеним добрим світом, знявся з насидженого місця та й попрямував степами, ближче до моря.

Горді комісари, в шкіряних обладунках, не дуже звертали увагу на цих «брудних аборигенів», обвішаних брязкальцями. Що візьмеш зі стада, котре тільки й уміє, що співати галасливих пісень, стрибати навколо вогнища та жити у роздовбаних кібітках? Так думали раднаркомівські активісти, дивлячись у бік мігруючих людей.

А тим часом з «аборигенами» мандрували аж двійко діточок Грицаїв. Щоб не провокувати загибелі головного спадкоємця роду – мудрий Гожо взяв на себе гріх і сказав Олексі, що батьки загинули обоє. А він тепер повинен забути про відплату та піклуватися про крихітну сестричку.

От тільки відповідальний і сміливий юнак успадкував від мами щиру доброту, а від тата – безмежне сумління. Тому загибель батьків каменем висіла на його серці. Через те, що не пустили мститися, як тільки табір проїжджав шинок чи корчму – Олекса миттю знаходив оковиту й напивався до втрати свідомості. Але роми забирали його до шатра й везли далі.

Пам’ятаючи про характери та виховання Грицаїв, цигани палко вірили, що Олекса не зламався повністю й обов’язково відновить сили та розум. Тому виважено давали йому можливість виплеснути накопичені біль і гнів.

Десь у районі Доброслава мандрівники надибали кузню й зупинилися перекувати коней. Недалечко звідти примостився шинок і жінки пішли за провіантом для дітлахів, ну й звісно трохи погадати довірливим відвідувачам.

Не встигла Зара взяти у шинкаря хліба, як з внутрішньої кімнати почувся пронизливий жіночий крик. Здавалося, захмелілі чоловіки за столами не побачили в цьому нічого дивного. Але повитуха зреагувала блискавично й прискіпливо глянула на шинкаря:

– Це кричить породілля?

– От же ж плем’я! І все то ви про всіх знаєте! Так. Прибилася до нас, ще як нічого не видко було. Я і взяв допомагати на кухні. А вона почала рости. Хоча мені до того яке діло? Роботу треба робити. Ось з учора користі від неї ніякої. Тільки кричить, а з пуза нічого не лізе...

– Дай мені до неї пройти! – заметушилася Зара.

– З якого це переляку я циганку до кухні пущу? Ти ж половину товару під спідницю запхаєш! – перегородив їй шлях шинкар. Та Зара щось сказала йому на вухо й дядько миттю пропустив її, навіть перехрестився.

В кутку на лавці лежала молода жінка. Від тяжких переймів вона вся змокла і здається була в гарячці. Бліде личко вкрилося нездоровим рум’янцем, але все одно дівчина виглядала неймовірно вродливою. Величезні сині очі та пишна коса каштанового волосся, що валялася на брудній підлозі.

Зара гримнула на кухарку й та подала теплої води та рушник. Досконала знахарка обмацала живіт і чомусь засмучено опустила очі. Вона допомогла дитинці вийти з живота нещасної, але плід був мертвий...

Розкладання ще не почалося, бо скоріше за все, той дурисвіт-господар напередодні пологів діставав жінку тяжкою працею. Хтозна, як саме, але дитинка відійшла у вічність, не побачивши цей страшний світ.

У ромської повитухи траплялося подібне, та від її уміння ті поодинокі випадки геть не залежали. І все одно Зара завжди дуже переживала, коли не чула перший життєдайний крик новонародженого.

– Прости, дорогенька! Та я не змогла допомогти. Твоя дитинка народилася мертвою... – тяжко зітхнула досвідчена повитуха і завернула нерухомий плід у рушник. Для засмученої матері вона виконала всі необхідні процедури й додала:

– Як тебе звати? І чому ти одна тут?

Дівчина плакала й не витирала сліз. Мабуть, їй було тяжко через смерть своєї дитинки, та одночасно дивно чути добрі слова у свій бік.

– Оксана. Мене звати Оксана і я тут проїздом. Дім мій звідси далеко...

– А де ж твій чоловік? Чому ти подорожувала в такому стані самостійно? – як завжди не розуміла безвідповідальності сильної статі повитуха.

– Він мені не чоловік. Взагалі ніхто. Так вже вийшло... Дитинку шкода, але воно й на краще, хай Бог простить. Дякую, що врятували, може ще поживу на світі, – якось сумно і занадто спокійно відповіла Зарі незнайомка Оксана.

– Гей, ромале! Що ти тут застрягла? – заглянула у двері інша циганка. – Гожо кличе, їхати треба.