Влада Клімова - Козацька балада

Знадобилося використати трохи кмітливості та сили. Дорош легенько стукнув хлопця по голові й вирубив, а Рада дістала крапельку «заспокійливої» трави та помазала невгамовному в роті. Потім вони поклали його, як лантух, на Орлика й повезли до табору.

Звісно завдання слухняні циганчата виконали, але ніхто доки не знав: як втримати цього скаженого нащадка козаків, щоб він не помчав наодинці рятувати батьків з лап купи здичавілих більшовицьких варварів?

Розділ 8. Серце козака

Третій день у маєтку стояла німа тиша. Після того, як катюги вивезли господаря у невідомому напрямку – слуги порозбігалися хто куди. Марічка сиділа перед іконами навколішки, бо стояти вже не могла.

Завжди зібрана й розсудлива наразі вона не розуміла: ніч надворі чи день? Марка та дітей не було поруч і вона залишилася на просторах господарства, наче нікому не потрібна річ.

Вчора приїздили нові «господарі» та конфіскували всіх тварин. Коней і овець ці безмозкі дикуни погнали засніженим степом, а гусей і качок ловили так натхненно та весело, що крики птиці було чутно мабуть до сусідньої волості.

Потім у дім прийшов якийсь дивний чоловічок, в круглих окулярах. На фоні того тупого стада він виглядав майже інтелігентом. Дістав папери й запропонував Марічці підписати «добровільну» відмову від усієї наявної в хазяйстві живності.

Вона здогадувалась, що зворотного шляху не буде й сперечатися не стала. Про одне молила: сказати їй де чоловік? Але той представник нинішньої влади скромно посміхався й говорив, що поняття не має про справу Марка Грицая.

– Добродію, яка ще справа? Марко ні в чому не винен. Я віддала Вам все, що просили та не чиню ніякого спротиву. Тоді чому його не відпускають? – намагалася хоч щось дізнатися про коханого Марічка.

– Ну, знаєте тварини з Вашого господарства експропрійовані на потреби революції, а золото - то вже зовсім інша справа, – хмикнув дідок.

– Господи! Яке золото? Про що Ви? – здивувалася жінка.

– Кілька пудів, що сховані десь тут, на чорний день. Знайшлися добрі люди, котрі підказали нашому ревкому про ваші гріхи. Ось за це громадянина Грицая й затримали. Власне й будівлі ці вже вам не належать - націоналізовані разом з землями. Тут поставте підпис, будь ласка, – знову підсунув папери дідок.

Марічка розуміла, що вдаватися до змісту немає жодного сенсу. Цей слизняк -юрист від нової влади. Адже розмахувати револьверами то одне, а читати й писати та розумітись на юридичних документах - геть інше. Тому деякі продажні діячі, що залишилися від царського режиму, перефарбувалися під колір кровавих знамен.

– Наразі це все. Я б радив вам, мадам, збиратися в дорогу, бо вона вам найближчим часом точно світить. Причому далека, – він хитро посміхнувся, зібрав свої папери у портфель та й пішов собі.

А Марічка знову опустилася перед іконами і там заснула. Прокинулася вона від гамору надворі. Підвелася на припухлі ніжки й побачила за вікном страшну картину. З саней, що донедавна були їхніми, на сніг з брезенту викинули її Марка... І пухнастий сніг миттю вкрився червоними плями.

З криками й плачем, вона вибігла з дому та кинулася до свого єдиного. А сани вже зникли й від них залишився тільки слід полозків на білій перині.

Те, що жінка побачила, не забуде до самої смерті. Її красивий розумний чоловік наразі був схожий на криваве місиво... Він застогнав і відкрив залиті кров’ю очі.

Його уважний погляд змінився та став мутним. А все обличчя було розбите настільки, що в ньому важко було впізнати чіткі риси чарівного Марка Грицая.

Волосся злиплося від засохлої чорної крові, а сорочка шматтям обвисала на закатованому тілі й теж була мокра від крові...

Всередині жінки скипіла ненависть і біль, але вона зірвала з себе кожушок і кинула на сніг. Потім обережно переволокла скривавленого Марка на вовняну підстилку. Він тихо застогнав, але говорити не міг...

Коли дружина затягнула його в дім, намагалася придумати: як покласти нещасного на постіль? Адже тіло було таким скаліченим, що ледве трималося купи. Ноги теліпалися, наче ганчірки й з-під розірваних штанів стирчали зламані кістки.

Марічка спробувала підійняти Марка, але їй не стало сил і чоловік втратив свідомість...

– Боже милостивий! Тьотю, хто це зробив? – почула жінка з-за спини голос Христі. – Давайте я допоможу...

З горем пополам, вони опустили Марка на подушки. Марічка обережно позрізала те, що залишилося від сорочки та почала обтирати святою водою. Вона спробувала напоїти нещасного, тільки вщент розбитий і беззубий рот не слухався закатованого козака.

Жінка прикладала до скаліченої голови Марка примочки, а Христина мовчки стирала сльози й насмілилася спитати:

– Тьотю, а вони й Олексу з собою повезли?

– Ні-ні! Що ти, НІ. Христинко, він десь в Одесі. І я молюся Богу, щоб мій син врятувався від цих нелюдів. А що це в тебе за синці виглядають з-під рукавів?

– Все нормально. Я вже піду додому, – обсмикнула дівчина рукава свитки та зблідла й опинилася аж біля дверей.

– Добре, йди. Дякую тобі за допомогу і бережи тебе Господь! – тяжко зітхнула Марічка й продовжувала пестити свій найдорожчий скарб.

В її лагідних руках Марко прийшов до тями, та як міг, тихо заговорив:

– Де наші діти, кохана? Хтось живий?

– Дуже на це сподіваюся. Гожо вивіз Полінку до табору, а Олексу вони повинні були перестріти серед степів. Про Пилипка й Ганнусю нічого не знаю. Їх з гімназії всіх забрали кудись... Господи, за що вони з тобою таке зробили, коханий?

Мужній і незламний український козак блиснув колишнім яскравим поглядом і навіть спробував посміхнутись:

– Рідна моя, вони ж дикуни. Я все життя намагався робити так, щоб навколо нас не було нужденних. А ці злодюги спотворюють світ, аби скрізь залишилися одні жебраки. Хоча для себе вони геть не дурні. Ось і з мене скарб вибивали...

– Марку, та будь він проклятий! Чому ти не віддав? Я тут все їм відписала. Це вже навіть не наш дім. І худобу вони всю забрали, нехай вдавляться. Чому ти так само не зробив? – схлипувала бідолашна.