Уляся Смольська - Бос для двох, Уляся Смольська

Глава 7. ч.2

Ми пішли до його автомобіля, і я відчула легке тремтіння в руках. Коли я побачила той самий крутий автомобіль, який вже одного разу вразив мене під час нашої першої зустрічі, спогади про ту аварію раптом ожили в моїй пам'яті. Я тоді навіть не могла уявити, що ця зустріч призведе до таких подій. Тепер же я стояла поруч з ним, і наше життя вже було переплетене в чомусь набагато глибшому, ніж проста робота.

Денис відчинив дверцята для мене, і я сіла в машину, відчуваючи, як моє серце стукає ще сильніше. Це було дивне і тривожне відчуття, ніби все, що відбувається, — це якась казка і всі події у ній вигадані.

Як тільки я сіла в машину і ми рушили з місця, Денис повернувся до мене з усмішкою. Його голос звучав м'яко, але з ноткою жарту:

— Тепер, коли я взяв тебе в полон, розкажи мені про своє життя. Який у тебе графік, окрім того, що ти займаєшся прибиранням і уникаєш кави в офісі?

Я усміхнулася, хоча трохи збентежено. 

— Ну, мій графік не такий захоплюючий, як у тебе. Ранкові тренування, робота, іноді зустрічі з подругами... І ось тепер я працюю у тебе. Нічого особливого.

Денис сміявся, і його сміх був таким щирим, що я відчула, як напруга починає танути.

— Тренування? Може, ти таємно тренуєшся на марафон? Або готуєшся до змагань з фітнесу?

— Та ні, — відповіла я, сміючись разом з ним. — Це просто йога і невеликі пробіжки в парку. Ніяких великих планів, просто намагаюся тримати себе у формі.

— Тримати себе у формі, кажеш? — підморгнув він. — Ну, скажу тобі, що йога – це вже серйозний рівень. Я пробував якось займатися йогою, але все закінчилося тим, що я ледь не зв’язав себе у вузол.

Я не могла втриматися від сміху.

— Йога — це справді складніше, ніж здається. Але з твоїми здібностями в управлінні компанією, ти, мабуть, і з цим справився б, якщо б захотів.

— Можливо, якось спробую ще раз, але тільки якщо ти будеш інструктором, — сказав він, його голос звучав грайливо.

— Не думаю, що в мене достатньо терпіння, щоб навчати, — відповіла я, підсміюючись. — Хоча, хто знає... Можливо, я б знайшла підхід і до тебе.

Він усміхнувся, погляд зосередився на дорозі, але в очах відчувалася іскра інтересу.

— Щодо підходу — я впевнений, що ти знаєш, як його знайти.

Дорога минула непомітно. Ми продовжували обмінюватися жартами і розмовами про життя, роботу, навіть смішні моменти з минулого згадували. Денис ставив питання про мої інтереси, що я люблю робити у вільний час, які книги читаю. Я відповідала йому, відчуваючи, як розмова стає все більш невимушеною і приємною. Здавалося, що всі мої побоювання розчинилися у цій теплій і веселій атмосфері.

Коли ми під'їхали до мого будинку, я навіть не помітила, як швидко пролетів час. Денис зупинив машину і обернувся до мене, його усмішка була щирою і теплішою, ніж я очікувала.

— Ну що ж, ось і твій будинок, — сказав він. — Дякую за компанію, це була чудова поїздка.

— Навзаєм, — відповіла я, відчуваючи легкий трепет у грудях. — Дорога справді минула швидко.

— Тоді сподіваюся, що це не остання наша подорож разом, — його голос був м'яким, але з ноткою жарту. — О дев'ятій я заїду за тобою. Чекаю з нетерпінням нашого вечора.

— О дев'ятій, — кивнула я, відчуваючи, як хвилювання знову охоплює мене.

— Тоді до зустрічі, — додав він, його очі блищали з якимось особливим світлом.

— До зустрічі, — відповіла я, відкриваючи дверцята машини.

Поки я йшла до під'їзду, мої думки були заплутані, а серце шалено калатало. Я не могла повірити, що все відбувається насправді. Що ж, побачимо, що принесе цей вечір…

Я піднімалася сходами до квартири, немов у тумані, але цей туман був наповнений світлом і теплом. Думки про Дениса заполонили весь мій розум, його усмішка, його голос, те, як він дивився на мене в машині… Серце билося з шаленою швидкістю, і я ледь стримувала себе від того, щоб не підстрибувати від щастя. Він запросив мене на вечерю, і я була сповнена передчуттям цього вечора.

Зайшовши в квартиру, я майже танцювала від радості, проходячи кімнатою, і вже в голові почала перебирати свій гардероб. Що вдягнути? Сукню, ту, що я купила минулого місяця? Або, може, щось більш стримане? У голові роєм металися думки, і кожна з них здавалася важливою, бо цей вечір мав бути особливим. Усмішка, яку я не могла стримати, приклеїлася до обличчя. Що б я не робила, думка про те, як все буде, не покидала мене.

Вже збиралася піти в душ, коли раптом пролунав дзвінок у двері. Я завмерла на місці, подих перехопило. Хто б це міг бути? Ще не оговтавшись від приємних думок, з легким хвилюванням я пішла до дверей. Серце, яке так нещодавно билося з радістю, тепер закалатало з тривогою. Хто міг прийти так пізно?

Я обережно відчинила двері, і переді мною постав Тарас. Моє серце миттєво опустилося, і щось схоже на холодний вітер пробігло по спині.

— Тарасе? — голос мій зірвався на півслові, повний подиву і невпевненості. Це було настільки несподівано, що я просто не могла відразу зрозуміти, чому він тут. Емоції, які тільки-но мене переповнювали, наче випарувалися, залишивши лише незручність і тривогу. Здавалося, що весь мій гарний настрій розбився на мільйон дрібних уламків, і я відчула, як хвиля напруги і розгубленості почала наростати всередині.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍