Уляся Смольська - Бос для двох, Уляся Смольська

Глава 8. ч.1

Що йому тут треба? Чому він прийшов? І чому саме зараз, коли я вже готова віддатися приємним думкам про вечір із Денисом?

Тарас дивився на мене, очі його блищали, і я відчула, як нерви натягнулися, мов струни. Цей вечір, який обіцяв бути особливим, тепер раптом обернувся новою непередбачуваною ситуацією, до якої я зовсім не була готова.

Розгублено дивилася на Тараса, не розуміючи, чому він з'явився саме зараз. Щось тут не так. Нарешті, після кількох секунд мовчання, я запитала:

— Навіщо ти прийшов?

Тарас трохи знітився.

— Можна, я зайду?

Я вагалася. Сьогоднішній день і так був емоційно виснажливим, і Тарас був останнім, кого я хотіла б бачити зараз на порозі своєї квартири. Але, зрештою, видихнула і мовчки кивнула, відчиняючи ширше двері.

— Заходь.

Він переступив поріг, а я зачинила за ним двері, склала руки на грудях і втупилася в нього поглядом. В повітрі зависла важка тиша.

— Ну? — коротко кинула. — Я слухаю. Що треба?

Тарас зупинився посеред кімнати і, уникаючи мого погляду, почав говорити:

— Інно, я… я зрозумів, що не справляюся без тебе. Лише зараз я усвідомив, наскільки ти була цінною для мене, і як сильно я шкодую, що не цінував тебе раніше.

Його слова звучали щиро, але я не могла дозволити собі піддатися на цю емоційну хвилю. Відчувала, як всередині наростало обурення, змішане з гіркотою. Згадалися всі ті моменти, коли відчувала себе невидимою і недооціненою, працюючи на нього.

— Тарасе, я більше не повернуся, — твердо відповіла. — Хай би що ти казав, це вже не змінить мого рішення.

Дивилася йому прямо в очі, і бачила, як в його погляді з'явилася тінь розчарування. Але я не відступлю. Мені було важко зробити цей крок, але тепер я знаю, що це правильне рішення.

Тарас важко зітхнув, ніби намагаючись зібратися з думками.

— Я зрозумів, працювати разом ми вже не будемо. То хоч зможемо просто бути друзями?

Його слова звучали безпорадно, і я відчула, як моє серце віддануло. Я довго тримала на ньому погляд, вагаючись, але зрештою ствердно кивнула:

— Так, але морозиво тепер ти мені куплятимеш, ясно?

— Звичайно, хоч щодня, — всміхнувся мій колишній начальник, а тепер уже друг.

Напруга між нами спадала і я легенько усміхнулася.

— Інно, чи могла б ти мене виручити як друг? — раптом сказав він і я підняла брови. Дивилася на нього, не розуміючи, про що йдеться.

— Що ти маєш на увазі?

— Мені потрібна твоя допомога, — відпов він. — Справа в тому, що в мене є запрошення на благодійний концерт, де буде багато відомої публіки. Але йти самому якось незручно. І я думав, може, ти пішла б зі мною?

Це прохання застало мене зненацька. Я вже було відкрила рот, щоб відмовитися, але Тарас, помітивши моє вагання, почав благати:

— Прошу тебе, Інно, це дуже важливо для мене. Сходимо просто як друзі. Ти ж знаєш, що я не люблю ці заходи, але без тебе буде ще гірше.

Його слова та жалібний погляд змусили мене завагатися. Внутрішньо я вже відчувала, як поступово піддаюся цьому проханню, і зрештою, зітхнула і промовила:

— Добре, я подумаю.

Тарас одразу засяяв і видихнув з полегшенням.

— Дякую, Інно. Це для мене дуже важливо. Може, тоді сходимо на каву? Як друзі, звісно.

— Вибач, Тарасе, але я зайнята. Мені ще потрібно… багато всього зробити.

Він кивнув, маючи трохи розчарований вигляд, але не зважився наполягати.

— Гаразд, тоді до зустрічі, Інно.

— Бувай, — відповіла я, змушуючи себе люб’язно всміхнутися.

Як тільки я зачинила за ним двері, мій погляд впав на годинник. Жах! До зустрічі з Денисом залишилося зовсім мало часу! Серце почало шалено битися, а в голові паніка: "Як я встигну зібратися?!"

Я поспішила до ванної, швидко прийняла душ, намагаючись не згаяти жодної хвилини. Потім хутко нанесла макіяж, підкреслюючи очі легкими, але виразними тінями, а ніжний рожевий відтінок помади підкреслив форму губ. Швидкими рухами вклала волосся, надаючи йому легкого об'єму. Ще ніколи я з такою космічною швидкістю не збиралася на побачення.

Ось-ось настане дев'ята, а я досі не вирішила, що одягти на побачення. Відчувала, як всередині наростало хвилювання, навіть злість на саму себе. Ну як можна бути такою нерішучою в такий момент?

Після кількох хвилин метушні, я нарешті зупинилася біля шафи і майже бездумно витягла легку літню сукню: блідо-блакитного кольору, з тонкими бретелями та ніжним квітковим візерунком. Тканина м'яка й легка, чудово підкреслювала фігуру, створюючи елегантний, але водночас невимушений образ.

Швидко вдяглася, зупинилася біля дзеркала. Сподіваюся, цього достатньо. Хвилювання змінилося передчуттям чогось особливого.

Годинник на стіні показував кілька хвилин до дев’ятої. Відчувала, як хвилювання переповнювало мене, хоча я намагалася зберігати спокій. Ще один погляд у дзеркало – сукня ідеально сидить, волосся вкладене, і я трохи підправила губи блиском, щоб завершити образ. Як тільки я закінчила, з коридору пролунав дзвінок у двері.

Це Денис. Він прийшов.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍