Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

приїхав! Ось подивись навмисне у вікно! — Тут він пригнув сам голову Чичикова, так що той трохи вдарився нею об раму. — Бачиш, яка погань? Насилу дотягли, прокляті; я вже переліз от на його бричку. — Кажучи це, Ноздрьов показав пальцем на свого товариша. — А ви ще не знайомі? Зять мій, Міжуєв! Ми з ним цілий ранок говорили про тебе. «Ну, гляди, кажу, коли ми не зустрінемо Чичикова». Ну, брат, коли б ти знав, як я програвся! Віриш, не тільки вбухав чотирьох рисаків — усе спустив. На мені ж ні ланцюжка, ні годинника… — Чичиков глянув і побачив дійсно, що на ньому не було ні ланцюжка, ні годинника. Йому навіть здавалось, що й один бакенбард був у нього менший і не такий густий, як другий. — А було б у мене тільки двадцять карбованців у кишені, — казав далі Ноздрьов, — саме двадцять, не більше, я відіграв би все, тобто, крім того, що відіграв би, от як чесна людина, тридцять тисяч зараз поклав би в гаман.

— Але ж ти й тоді так казав, — відповів білявий, — а коли я тобі дав п’ятдесят карбованців, ту ж мить просадив їх.

— І не просадив би! Їй-богу, не просадив би! Не зроби я сам дурницю, далебі, не просадив би. Не загни я після пароле[64] на проклятій сімці качку[65], я б міг зірвати весь банк.

— Але ж не зірвав, — сказав білявий.

— Не зірвав, бо загнув качку невчасно. А ти думаєш, майор твій добре грає?

— Добре чи не добре, але ж тебе обіграв.

— Велика штука! — сказав Ноздрьов, — так і я його обіграю. Ні, от хай спробує він грати дублетом[66] так отоді я подивлюсь, я подивлюсь тоді, який з нього гравець!.. Зате, брат Чичиков, як погуляли ми перші дні! Правда, ярмарок був навдивовижу. Самі купці кажуть, що ніколи не було такого з’їзду. У мене все, що тільки привезли з села, продали за найвигіднішу ціну. Ех, братику, як гульнули! Тепер навіть, як згадаєш… чорт візьми! тобто яка шкода, що тебе не було! Уяви, що за три верстви від міста стояв драгунський полк. Так віриш, що офіцери, скільки їх не було, сорок чоловік самих офіцерів було в місті… Як почали ми, братику, пити… Штабс-ротмістр Поцелуєв… такий бравий! вуса, братику, отакі! Бордо[67] називає просто бурдашкою: «Принеси-но, брат, каже, бурдашки!» Поручник Кувшинников… Ах, братику, яка приємна людина! От уже, можна сказати, по всій формі гультяй. Ми все були з ним укупі. Якого вина продав нам Пономарьов! Треба тобі знати, що він мошенник і в його крамниці нічого не можна брати; до вина домішує всяку погань: сандалу, паленого корку і навіть бузиною, мерзотник, затирає; але зате, коли витягне з далекої кімнатки, яка зветься в нього особливою, яку-небудь пляшечку, ну, просто, брат, опинишся в емпіреях[68]. Шампанське в нас було таке… що перед ним губернаторське? просто квас. Уяви, не кліко[69], а якесь кліко матрадура; це означає — подвійне кліко. І ще дістав одну пляшечку французького під назвою: бонбон. Запах? — розетка і все що хочеш. Ну вже й гульнули!.. Після нас приїхав якийсь князь, послав до крамниці по шампанське, немає жодної пляшки по всьому місту, все офіцери випили. Віриш, я сам за обідом випив сімнадцять пляшок шампанського!

— Ну, сімнадцять пляшок ти не вип’єш, — зауважив білявий.

— Як чесна людина кажу, що випив, — відповів Ноздрьов.

— Ти можеш собі казати, що хочеш, а я тобі кажу, що й десяток не вип’єш.

— Ну, хочеш об заклад, що вип’ю!

— Навіщо ж об заклад?

— Ну, постав свою рушницю, що купив у місті.

— Не хочу.

— Ну, та постав, спробуй!

— І пробувати не хочу.

— Отож, був би ти без рушниці, як без шапки. Ех, брат Чичиков, тобто як я жалкував, що тебе не було. Я знаю, що ти б не розлучився з поручником Кувшинниковим. От ви з ним добре зійшлися б! Це не те, що прокурор і всі губернські скнари в нашому місті, що так і трусяться за кожною копійкою. Цей, братику, і в гальбік[70], і в банчець, і в усе що хочеш. Ех, Чичиков, ну що б тобі було приїхати? Справді, свинтус ти після цього, скотар та й годі! Поцілуй мене, серце, смерть як люблю тебе! Міжуєв, глянь: от доля звела! Ну, що він мені або я йому? Він приїхав бог знає звідки, я теж тут живу… А скільки було, брат, карет, і все це en gros![71] У фортунку[72] крутнув, виграв дві банки помади, порцелянову чашку й гітару; потім знову поставив один раз і спустив, канальство, ще й своїх віддав шість карбованців. А який, коли б ти знав, зальотник з Кувшинникова! Ми з ним були на всіх майже балах. Одна була така вбрана, рюші[73] на ній, та трюші, і чорт знає чого не було… Я думаю собі тільки: «Чорт візьми!» А Кувшинников, тобто це така бестія, підсів до неї і французькою мовою підсипав їй таких компліментів… Віриш, простих баб не проминув. Це він зве: «попастись на полуничках»… Риби й баликів навезли чудових. Я таки привіз з собою одного, — добре, що догадавсь купити, коли були ще гроші. Ти куди тепер їдеш?

— А я до чоловічка до одного, — сказав Чичиков.

— Ну! що там чоловічок? Кинь його! Їдьмо до мене.

— Ні, ні, не можна; справа.

— Ну, от уже й справа! Вже й вигадав!.. Ах, ти, Оподельодок Іванович!

— Далебі, справа, та ще й нагальна.

— Парі держу, брешеш! Ну, скажи тільки, до кого їдеш?

— Ну, до Собакевича.

Тут Ноздрьов зареготав тим дзвінким сміхом, яким заливається тільки свіжа здорова людина, в якої всі до одного показуються білі, як цукор, зуби, тремтять і стрибають щоки, і сусіда за двома дверима, в третій кімнаті, підхоплюється зо сну, витріщивши очі, і каже: «Ач, як його розібрало!»

— Що ж тут смішного? — сказав Чичиков, почасти незадоволений з такого сміху.

Але Ноздрьов усе реготав на все горло, приказуючи: «Ой, зглянься! Далебі, лусну зо сміху!»

— Нічого немає смішного: я дав йому слово, — сказав Чичиков.

— Та тобі ж життя