Ярослав Вічний - Порожнеча любові, Ярослав Вічний

Катерина уважно слухала, її очі сповнені співчуття.

- Романе, я рада чути, що ви активно працюєте над собою, - сказала вона, обережно торкаючись його руки. - Це дуже важливо, і я пишаюся вашою сміливістю.

Роман відчув, як всередині нього народжується хвилювання. Він не очікував такої підтримки від Катерини.

- Але ж ви бачите, який я насправді, - тихо промовив він, опустивши погляд. - Я... Я боюся, що моя емоційна відчуженість завадить нам побудувати справжні стосунки.

Катерина обережно стиснула його руку.

- Романе, я знаю, що ваша боротьба з соціопатією нелегка, - сказала вона, дивлячись йому в очі. - Але ж ви так багато працюєте над собою. Я бачу, як ви змінюєтесь, і я готова пройти цей шлях разом з вами.

Роман здивовано подивився на неї.

- Ви... Ви справді хочете бути зі мною, навіть знаючи, хто я є насправді? - запитав він, відчуваючи, як всередині нього народжується надія.

Катерина посміхнулася.

- Так, Романе. Я прийняла вас таким, який ви є, і я готова підтримувати вас, - сказала вона, обережно торкаючись його обличчя. - Ми разом пройдемо цей шлях до змін.

Роман відчув, як всередині нього народжується полегшення. Він знав, що попереду ще багато роботи, але тепер відчував, що не самотній у цьому.

Вони продовжили розмову, обговорюючи плани Романа щодо терапії та його мрії про здорові стосунки. Катерина була терплячою і розуміючою, запевняючи Романа, що вона готова пройти цей шлях разом з ним.

Коли вони попрощалися, Роман повернувся додому, все ще відчуваючи тепло її слів. Він знав, що його шлях до самопізнання та побудови здорових стосунків буде нелегким, але тепер у нього з'явилася мета, яка надавала йому сили.

Наступного дня Роман зустрівся з матір'ю. Він знав, що повинен бути відвертим з нею, навіть якщо це означає ризикувати їхніми стосунками.

Коли Ганна Іванівна прийшла до його будинку, Роман запросив її до вітальні та сів поруч з нею.

- Мамо, я... Я хотів би поговорити з вами про дещо важливе, - почав він, намагаючись приховати тривогу в голосі.

Ганна Іванівна посміхнулася та взяла його за руку.

- Звичайно, синку. Я тебе слухаю.

Роман зібрався з думками та почав обережно розповідати про свої успіхи в терапії та відкриття, які він зробив щодо своєї соціопатії.

- Мамо, я... Я знаю, що я не такий, як ти мріяла, - сказав він, уникаючи її погляду. - Але я працюю над собою, намагаюся зрозуміти свої емоції та стати кращою версією себе.

Ганна Іванівна уважно слухала, її обличчя сповнене турботи.

- Романе, я знаю, що ти особливий, - сказала вона, обережно торкаючись його руки. - Я просто хочу, щоб ти був щасливим, навіть якщо твоє життя буде відрізнятися від того, про що я мріяла.

Роман відчув, як всередині нього народжується полегшення. Він не очікував такої підтримки від матері.

- Мамо, я... Я боявся, що ти не зможеш зрозуміти мене, - тихо промовив він, дивлячись їй в очі. - Але ти завжди була поруч, навіть коли я не міг відповісти на твою любов.

Ганна Іванівна ласкаво посміхнулася

- Романе, ти ніколи не розчаруєш мене. Я просто хочу, щоб ти був щасливим, - сказала вона, обіймаючи сина. - Якщо твоє щастя полягає в тому, щоб знайти кохання та самого себе, я підтримую тебе.

Вони продовжили розмову, обговорюючи плани Романа щодо терапії та його стосунки з Катериною. Ганна Іванівна була розуміючою та підтримуючою, запевняючи Романа, що вона готова прийняти його таким, яким він є.

Коли вони попрощалися, Роман повернувся додому

Кінець