Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Саме після цього рішення Великої Британії та Франції, вважає українська дослідниця, Польща стала почуватися так, ніби її кинули напризволяще і вона сама має шукати виходу зі статус-кво, що склався[713].

Єдиним союзником Пілсудського у смертельній для обох народів та держав битві з більшовизмом, союзником слабким та непевним, залишався лише Петлюра, якого підпирав хіба папірець під назвою «акт про об’єднання наддніпрянської та наддністрянської армій»[714] (або того, що від них залишилося).

З тим і зустріли рік 1920-й...

Частина XIII

УНР: держава без території

Усе «державне» «життя» УНР на початку 1920 р. — це поодинокі засідання уряду Мазепи, головно на території Польщі.

У лютому РНМ відбула одне засідання, у березні — 3, у квітні — 1; 17 припали на травень.

14 лютого в Кам’янці, на останньому засіданні уряду, участь у якому взяли Мазепа, Лівицький, Шадлун, Безпалко та Огієнко, «в порозумінні» з лідерами УПСР Голубовичем та Степаненком, ухвалили декілька принципових управлінських рішень, покликаних нібито оптимізувати діяльність держави без території та громадян:

— схвалили законопроект про «Тимчасовий закон про форму державного устрою та про порядок законодавства»,

— передали колегії у складі Лівицького, військового міністра Володимира Сальського та міністра внутрішніх справ Христюка «права» вирішувати всі внутрішньо- та зовнішньополітичні питання діяльності УНР,

В. Сальський (1885—1940 рр.), підполковник російської армії, кавалер 6 бойових орденів, Золотої Георгієвської зброї «За хороб­рість», ордену Почесного легіону, генерал-хорунжий. Суспільне надбання

— вирішили скасувати всі «уповноваження», видані свого часу Макаренкові та Швецю, але — після оголошення «Тимчасового закону про форму державного устрою та про порядок законодавства»,

— передали всі права, пов’язані з розпорядженням державними коштами УНР, які містилися в німецьких банках, міністрові фінансів Мартосу[715].

За словами Мазепи, проект «Тимчасового закону» «не касував Директорії як такої, залишаючи в її складі Швеця і Макаренка, лише ставив певні обмеження щодо втручання членів Директорії в справи управління. Це останнє, — писав прем’єр, — мало велике значіння, зокрема в справах управління армією». Мазепа стверджував, що особисто направив документ із відповідним листом за власним підписом до Петлюри, але «після повернення з Зимового походу я взнав, що Петлюра “Тимчасового закону” не затвердив. Головний отаман заявив, що текст закону утворює охлократію з ради міністрів, переплутує мале з великим і, як ухвалений наспіх, обов’язує до перегляду <...> Я можу, — писав Петлюра, — в любу хвилину передати раді міністрів свої повноваження, коли вона певна, що її піддержить населення, <...> але гадаю, що в даний момент це було б шкодою для діла»[716].

Основні напрямки урядової діяльності в березні (4 з 8 розглянутих питань «державного» життя): «скорочення штатів експедиції державних паперів», «підвищення платні робітникам друкарського відділу» та «урядовцям центральних державних установ і тих місцевих, які знаходяться під владою УНР», а також видача їм «великодньої допомоги». На єдиному засіданні в квітні в центрі уваги уряду знову-таки питання видачі «великодньої допомоги», затвердження штатів санітарної управи та військового міністерства тощо[717].

Така «активність» пояснюється дуже просто — у Варшаві повним ходом ішли таємні переговори Голови Директорії та Начальника Польської держави про військово-політичний союз.

Стратегічна ініціатива тут була цілком і повністю на боці Пілсудського, якого беззастережно підтримували громадяни Польщі, західні альянти і прихильності якого відчайдушно добивалися більшовицькі дипломати... Петлюра мусив поспішати і в цьому поспіху погоджуватись на будь-які вимоги свого візаві та ухвалювати рішення, спрямовані на імплементацію цієї угоди, зокрема щодо підготовки нової воєнної кампанії проти більшовиків.

За період з 9 березня по 22 квітня рішеннями уряду, які підписував не прем’єр Мазепа, а утаємничений у перебіг переговорів заступник голови уряду Лівицький, було, зокрема, ухвалено:

— асигнувати 2 млн австрійських крон «на тримісячне утримання санітарно-медичної експедиції на Україну під керуванням Міжнародного Червоного Хреста» (9 березня),

— тимчасову постанову «про утворення та формування військової жандармерії УНР» (14 березня),

— асигнування на потреби Лівицького 30 млн грн та 3 млн польських марок (25 березня),

— доручення Лівицькому «на час відсутності І. Мазепи обов’язків голови РНМ» (31 березня),

— розпорядження Петлюри Мазепі та Огієнкові створити «Особливу державну комісію» з представників усіх політичних, але лише українських, партій, «які стоять на ґрунті української державності і які поділяють основну лінію політики, якої до сього часу трималося і тримається правительство УНР», — вона повинна була опрацювати всі необхідні законодавчі акти, що мали сформувати новий політичний устрій УНР (31 березня),

— доповнення та зміни до законів про військові суди (21 квітня)[718].

Москва—Варшава: підготовка до Риги

Ще 22 грудня 1919 р. більшовицька Москва, прихильності якої так довго і так уперто добивалися українські есери та соціал-демократи, iнiцiювала питання про розподiл впливу у Схiднiй Європi шляхом укладення миру з Польщею.

До Варшави було направлено відповідну ноту, в якій ленінський режим виступив і від свого імені, і від імені так званого Всеукрревкому — маріонеткової інституції, покликаної заступити «уряд» Радянської України. У документі йшлося про готовність зробити територіальні поступки Польщі за рахунок України та Білорусі. Оскільки відповіді не отримали, 2 лютого 1920 р. пропозицію повторили. Радянський російський «парламент» напряму звернувся з маніфестом до польського народу — випадок нечуваний у світовій дипломатичній практиці! 20 лютого до Варшави надiслали третю ноту.

24 лютого до міністерства закордонних справ Польщі по згоду на встановлення демаркаційної лінії, «пропонованої союзним урядом Совєтської Росії», офiцiйно звернувся вже «український» радянський лідер Раковський. 6 березня з’явилася нова нота, в якій було висловлено надію на те, що «польський уряд не буде надалі зволікати з відповіддю на мирові пропозиції, з якими до нього звернувся український совєтський уряд, і що переговори увінчаються можливим успіхом».

У відповідь польське керівництво зажадало повного визнання незалежності новопосталих держав на території колишньої Російської імперії, повернення всього майна польської держави в кордонах 1772 р., в т. ч. частки золотого запасу, архівів, бібліотек, творів мистецтва, а також матеріальної компенсації польських втрат часів Першої світової війни, революції та громадянської війни, визнання за Варшавою права вирішувати «долю тих територій, які лежать на захід від кордону 1772 р. згідно з волею їх населення»[719]. Практичний результат напруженого дипломатичного листування — згода обох сторін на проведення офіційних переговорів у Ризі.

Фронти громадянської війни

У цiй ситуацiї державний та полiтичний провiд УНР залишився «поза грою» i мiг лише пасивно спостерiгати за подiями.

Україна була охоплена селянськими повстаннями, війна на її теренах остаточно набула неорганізованого характеру.

Цей його маргінальний стан радикально підсилювався з перебігом подій на головному фронті громадянської війни. 25 січня 1920 р. більшовики захопили головну базу Добровольчої армії та союзників на півдні України — Одесу. Частини УГА, які перебували в районі Бірзула (з 2016 р. — Подільськ) — Балта, визнали владу більшовиків. Частини Дiєвої армiї під командуванням Омеляновича-Павленка, що оперували в районі Ананіїв—Балта, розділившись на окремі загони, намагалися прорватися на Правобережжя.

Червоні і польські війська протистояли одне одному по лінії Ямпіль—Жмеринка—Козятин—Житомир—Коростень.

Частини під командуванням Удовиченка ледве втримували ділянку фронту від Дністра до Нової Ушиці.

На початку травня на фронті утворилася парадоксальна ситуація, яку командувач описав такими словами: «Польські війська натискали на червоних, останні — на армію УНР, а з боку Вапнярки, в її запіллі,