Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

— 2. «Розпочати 12 листопада наступ проти більшовиків»[702] (з якими два тижні перед тим була підписана чи не союзницька угода. — Д. Я.).

УНР агонізувала карколомними темпами. Набирав ходи формальний процес передачі всієї повноти цивільної та військової влади до рук Голови Директорії.

15 листопада Петлюра підписав незаконний «закон» такого змісту:

— «1. На час відсутності з території Української Народньої Республіки членів Директорії А. Макаренка та Ф. Швеця верховне керування справами Республіки покладається на голову Директорії пана Головного отамана Симона Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони та постанови, ухвалені Радою Народніх Міністрів.

— 2. На випадок його смерти все верховне керування Державними справами Республіки та її озброєними силами покладається на залишившихся в живих членів Директорії, або одного з них, з тим, аби вони провадили зовнішню та внутрішню політику Республіки на ґрунті її самостійности до часу скликання представництва від українського народу»[703].

Того ж дня Петлюра, Мазепа та Шрамченко, «на підставі постанови Директорії УНР... від імені верховної влади УНР і її уряду» надали Макаренку та Швецю, «які відбувають за кордон», «повновласть»:

— «брати участь в Мировій конференції в Парижі і інших міжнародних конференціях з правом заступництва інтересів УНР»,

— «стверджувати фінансово-економічні договори», укладені уповноваженими уряду УНР,

— «мати вищий контроль над діяльністю всіх урядових інституцій за кордоном»,

— «заключати прелімінарні умови і політично мілітарні договори від імені УНР».

Уся повнота влади формально й остаточно зосередилася в руках Петлюри, який цілком серйозно вважав: усе, що сталося, — «результат історичного процесу і певного відношення сил серед нашого народу і вираження державної волі, якими в ці часи — починаючи від закінчення сесії Трудового Конгресу, — є активні політично-державні групи та партії українського громадянства, працюючі під гаслом УНР... Зрештою, я повинен підкреслити, — писав Симон Васильович до Швеця, — що колегіяльний принцип верховного управління не порушений, бо я працюю на підставі формально-державних пленіпотенцій (тобто «необмежених повноважень». — Д. Я.) і закону»[704].

16 листопада агонія УНР завершилася: почалася евакуація «столиці» — Кам’янця-Подільського. «Вдосвіта» до Румунії виїхав Петрушевич. «Пополудні» місто покинув Петлюра. Напередодні виїхали керівник Міністерства юстиції та закордонних справ Лівицький, міністр фінансів, міністр народного господарства Шадлун. У поспіху залишали місто урядовці та партійні активісти.

Попри те, що на чолі потяга, в якому евакуювалися члени уряду, стояв сам міністр транспорту, рухалися зі швидкістю 2,5 км на годину...

До Чорного острова — «сліпого кутка, з якого вже не було виходу» — вивезли державну скарбницю: 190 тис. золотих франків, 39 тис. золотих рублів, 30 тис. срібних руб­лів, близько 1,5 млн паперових руб­лів, 6 млн грн та 3 млн радянських ­рублів.

На ст. Гречани, аж за 100 км від Кам’янця, потрапили лише 19 листопада.

Діставшись до Чорного острова, скоротили уряд — до 5 осіб: Мазепи, Шрамченка, Безпалка, міністра з єврейських справ Пінхаса Красного (1881—1939 рр.) та міністра преси та пропаганди Теофана Черкаського (1892—1938 рр.). Далі «автами і кіньми» вирушили в напрямку Старокостян­тинова.

Паралельним курсом на автомобілі рухався Петлюра. «Майже всі урядовці і штабові старшини», а серед них полковник Капустянський, ­міністр внутрішніх справ Христюк, товариш міністра освіти Григоріїв, «виїхали до Волочиська і далі в Польщу». Біля 20 листопада на Старокостянтинів через Війтівці «автами і кіньми помандрували» інші члени уряду і «коло 30 чоловік урядовців. Всі архіви, яких не можна було вивезти, спалено»[705].

Остаточну риску під “пленіпотенціями” Петлюри (я до сьогодні так і не дізнався, що це таке. — Д. Я.) підвів Коновалець, розпустивши своє військове з’єднання.

Рештки відділів УГА відкочувалися на південь — у напрямку на Тульчин—Балту.

Там на них чекали червоний полон та перейменування в Червону Українську Галицьку армію. Трагічна іронія історії була в тому, що обидві «українські армії, які досі рам’я в рам’я боролися проти червоного наїзника, тепер мовчки проходили обіч себе — одна на захід, до поляків, а друга на схід, до Денікіна. Було це 17 листопада 1919 року <...> саме в річницю повалення гетьмана Скоропадського тим самим корпусом Січових Стрільців під командою того самого полковника Коновальця, і то за те, що Гетьман так само, як тепер УСС, вибрав злуку з Денікіним як менше лихо для України»[706].

2 грудня Петлюра дав згоду на підписання Лівицьким чергової угоди з поляками, «в якій УНР давала Польщі все, включно з Галичиною і Волинню». Вимоги української сторони передбачали: визнання УНР з боку Польщі, звільнення військовополонених, звернення до Варшави про військову допомогу та надання дозволу замовляти необхідні військові матеріали і транспортувати їх через територію Речі Посполитої[707].

Того ж дня за підписами Петлюри, Мазепи та міністрів Черкаського, Безпалка, Красного, Паливоди, держсекретаря Шрамченка та в. о. міністра народного господарства Солодара випустили відозву «з приводу подальшої діяльності уряду та армії». Зміст: внаслідок відсутності «реальної підтримки державами світу» «українського народу на шляху до самостійного життя», «російські комуністи», «російські контрреволюціонери» та «імперіалістичні держави Європи» перешкодили урядові УНР «заводити лад і порядок на території України».

У зв’язку з цим, а також у зв’язку з переходом УГА на сторону «білих» та любарською зрадою «правительство УНР... тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність» і «разом з верховною властю республіки для державного діла перебуватиме в певному місці»[708].

Це був останній документ УНР, ухвалений на українських теренах. Наступний побачив світ у Польщі лише в березні наступного року.

«Певне місце» (за термінологією відозви) — це Польща[709]. «Мій від’їзд з України стався внаслідок військово-державної наради за участю п. п. міністрів, начальників всіх дивізій Дієвої армії в м. Любарі 3 грудня 1919 року, — намагався згодом замилити очі нащадкам Петлюра. — Нарада під моїм головуванням прийшла до необхідності переміни, з огляду на зраду командування Галицької армії, методи провадження боротьби з ворогами української державності, а мені виїхати за кордон для провадження державної акції...»[710]

5 грудня Петлюра у супроводі начальника свого штабу та двох осавулів, які тільки й одержали «дозвіл на проїзд до Варшави», покинув Україну[711].

16 листопада уряд ухвалив: «з менту залишення урядом УНР м. Кам’янця і району Поділля призначити головноуповноваженого уряду УНР в залишеному районі. При нім і на чолі з ним працює комітет в складі по одному представникові від всіх центральних установ. <...> На пост уповноваженого призначити ректора місцевого університету і міністра ісповідань, професора І. Огієнка. Асигнувати в розпорядження головноуповноваженого з коштів державної скарбниці 30 млн грн на видатки по піклуванню громадян УНР, що залишаються на цій території, та на забезпечення шпиталю та хворих. Головноуповноважений як представник уряду заступає інтереси громадян перед тою неукраїнською владою, яка займе м. Кам’янець. <...> Урядовців центральних установ, що залишаються в м. Кам’янці, відпустити у відпустку, при тім з 1 січня 1920 р. без утримання». Функції «уповноваженого» Іван Огієнко, за фактичної відсутності уряду, формально виконувавдо кінця квітня 1920 р.[712].

І. Огієнко (1882—1972 рр.). Суспільне надбання

Останні політичні акорди року прозвучали 11—12 грудня: оголосили про кардинальну зміну політики країн Згоди щодо Польщі.

Париж та Лондон вирішили надалі активно не підтримувати Денікіна. Ллойд Джордж та Клемансо запропонували залишити більшовиків «за колючим дротом», не допустити їх подальшого просування на захід європейського континенту.

Така позиція «не давала Польщі жодних конкретних перспектив, передбачаючи, що її треба зміцнювати <...> заради