Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

наступали червоні частини, що їх спішно було кинуто для ліквідації “петлюрівських” військ»[720].

Зовнішня «політика» УНР

За таких обставин i творилося те, що в УНР називалося зовнiшньою «полiтикою». У цiй царинi панував повний безлад, про будь-якi осмислені та цiлеспрямованi дiї годi й говорити. Упродовж сiчня 1918 — квiтня 1920 р. лiдери націонал-соцiалiстичної УНР уклали базові стратегiчні зовнiшньополiтичні угоди з Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Румунiєю, Радянською Росiєю, Польщею: «полiтика УНР була весь час полiтикою хитання»; «складання договорiв стало нашою хворобою»; дипломати УНР «складали [договори] з ким попало i як попало»; «нi один з договорiв не складено до пуття»; творцi української зовнiшньої полiтики «хворiли на повстанську філософію», «чотири рази продавали своє повстання» i взагалi всю «полiтику провадили по-дитячому»[721].

Опікувалася цією «політикою», провадила її в життя так звана «Закордонна колегія» РНМ під керівництвом Лiвицького. До її складу включили по три представники обох частин «соборної» держави. Головна мета діяльності «колегії», згідно зі спільною ухвалою Директорії та уряду (тобто спільною ухвалою Петлюри і Петлюри), — домогтися визнання «недійсності» польсько-українських угод, що існували на той момент[722]. Українці повинні були розпочати переговори лише після обіцянки поляків підтримати УНР у боротьбі проти Денікіна. «В найтяжчій ситуації» українській делегації наказано «йти на втрату Холмщини та Підляшшя й то умовно, до скликання українського парламенту, який має остаточно вирішити цю справу», а також «не погоджуватися на віддання полякам Галичини, оскільки це питання повинна вирішити Паризька мирна конференція»[723]. Очевидно, така позиція для польської сторони була абсолютно неприйнятною, переговори були приречені ще до початку.

Приречені вони були ще й тому, що 2 грудня 1919 р. Лівицький офіційно погодився на встановлення нового міждержавного кордону по р. Збруч. Це означало ліквідацію ЗУНР/ ЗОУНР. Її представники, ясна річ, заявили рішучий протест і вийшли зі складу місії. 12 березня УНР та Річ Посполита домовилися укласти угоди про статус адміністрації на галицьких теренах, спільні кордони, а також про визнання Польщею УНР[724].

Варшавська угода

22 квітня 1920 р. Лівицький та заступник міністра закордонних справ Польщі Ян Домбський підписали полiтичну, а 24 квітня — військову угоду. Суть таємних домовленостей така:

С. Петлюра та Ю. Пілсудський приймають військовий парад. Суспільне надбання 

Я. Домбський (Jan Dąbski) (1880—1931 рр.). Суспільне надбання

1) «<...> Річ Посполита Польська визнає Директорію незалежної Української Народної Республіки на чолі з Головним отаманом п. Симоном Петлюрою за верховну владу Української Народної Республіки...»,

2) кордон між УНР та Польщею встановлювався по лінії «на північ від ріки Дністра, а далі вздовж бувшого кордону між Австро-Угорщиною до Вишегрудка..., на північ через Узгір’я—Крем’янецькі, а далі по лінії на схід від Здолбунова, потім вздовж східного адміністраційного кордону Рівенського повіту, далі на північ вздовж кордону адміністраційного бувшої губернії Мінської до схрещення його з р. Прип’яттю, а потім Прип’яттю до її устя»,

3) «уряд польський признає Україні територію на схід від кордону, зазначеного в арт. 2 цієї умови, до кордонів Польщі 1772 р. (передзборових), які Польща вже посідає або набуде від Росії шляхом збройним чи дипломатичним».

Польша та УНР зобов’язалися не укладати міжнародних угод один проти одного, взаємно забезпечити національно-культурні права українців і поляків в обох державах.

Важливо підкреслити: польський текст політичної та військової угод мав перевагу над українським, документ набував чинності негайно по його підписанні.

Обидві країни визнавалися військовими союзниками, загальне керівництво збройними силами покладалося на «начальну команду польських військ».

Усі його положення, окрім пункту про визнання Польщею УНР, вважалися таємними, і, отже, на ратифікацію до польського сейму вони не вносилися. Українського законодавчого органу, якщо не вважати таким комісію Трудового Конгресу, в природі не існувало. Як вважалося, обидва документи були утаємнені навіть від Швеця, Макаренка та Петрушевича, не кажучи вже про Голову Ради Міністрів Мазепу або, тим бiльше, членів уряду[725].

Того самого дня Петлюра роз’яснив суть угод у зверненні до народу: «спільною боротьбою заприязнених армій — української і польської — ми виправимо помилки минулого, а кров, пролита в купі в боях проти давнього історичного ворога — Московщини <...> освятить нову добу заприязнених відносин українського та польського народів». Петлюра запевняв: уряд Мазепи «відновив свою роботу по заведенню ладу та порядку на Україні та по організації державної влади на місцях»[726].

Варшавська угода: оцінки

Критики Петлюри кваліфікували договір, «уложений за участю в редагуванні тексту самого Симона Петлюри», що тоді перебував у Варшаві[727], як «ганебний», «зрадницький», «юридично нечинний», всiляко підкреслювали незаконність засад, на яких вiн був пiдписаний українською стороною. Найбiльш толерантна оцiнка звучала так: «повторення концепції політичного польонофільства»[728].

Сучасні оцінювачі консенсусу не дійшли. Одні серйозно вважають, що «погоджуючись на пiдписання Варшавського договору, Симон Петлюра керувався iнтересами української соборної державности». Найбiльше значення договору, — переконують другі, у тому, що вiн дозволив армiї УНР продовжувати збройну боротьбу проти бiльшовикiв. «З великою певнiстю можна твердити, що коли б не спiльний україно-польський спротив, то запланований бiльшовицький похiд на Польщу, Румунiю та Чехословаччину був би успiшним i обернувся би трагедiєю для усiх цих народiв»[729].

Треті дотримуються точки зору, згідно з якою підписання варшавської оборудки було для польського лідера актом, який суперечив поглядам як Антанти, так і польського уряду. У цьому сенсі Варшавська угода, йдеться в іншому дослідженні, стала персональним союзом Пілсудського та Петлюри, «який не додав слави ні одному, ні іншому в очах власних народів»[730].

Четверті переконані: варшавська угода є не чим іншим, як «здобутком вітчизняної дипломатії»[731]. Прихильники п’ятого погляду доводять: Варшавська угода — це, власне, «угода на особистих засадах, яка з часом мала призвести до дистанціювання між державами». Згідно з цією концепцією Петлюра розглядав угоду «як усвідомлену необхідність та засіб для досягнення великої ідеї — незалежності та державності України». І далі, не переводячи дихання: «щоправда, договір створював для уряду УНР обмежені можливості у справі державного будівництва та саморозвитку». Остаточний висновок тут такий: «У підсумку, україно-польський союз був позбавлений підґрунтя конструктивізму та прагматизму» та й взагалі — «визначальним чинником майбутньої долі України мав стати не Варшавський договір, а наслідки війни з Радянською Росією»[732].

Точка зору самого Голови Директорiї та Головного отамана була сформульована в таких висловах: «актом 22 квітня цього року уряди польської Речі Посполитої і Української Народньої Республіки заключили історичну умову для боротьби проти споконвічного ворога обох держав, який прибравшись у крайню форму руйнуючої демагогії має тенденцію повалити самостійність обох Республік і нанести великий удар давнім їх вольностям». У зв’язку з підписанням угоди Петлюра звернувся до свого варшавського кореспондента — Пілсудського — з пропозицією «негайного полагодження справ», до яких Головний отаман відносив: амнiстію всім учасникам визвольних змагань, які перебували в польському ув’язненні; «вільний вступ всіх боєздатних галичан до союзних армій»; допущення представників українського населення до «одповідальної участи в житті краю»; початку переговорів польського уряду з представниками українського населення в Східній Галичині[733].

УНР після Варшавської угоди

Пiсля пiдписання «союзницької» угоди подiї розвивалися стрiмко. 25 квітня українці випустили урядову постанову щодо «встановлення і відновлення влади УНР