Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

це думає? А, через Сельму. Що б він міг мати. Так, кількома нагодами він не скористався. А інші чого тільки не вчиняли! От хоча б той клишоногий Біндінґ із гестапо! Щодня якась нова! Він відсунув пляшку. Будинок здавався таким порожнім, наче Сельма забрала всі меблі. Фрею забрала. І чого в нього не було сина? Не через нього, точно ні! Ех, прокляття! Він роззирнувся. Що йому тут робити? Спробувати знайти їх? У тому селі? Вона в дорозі. Хтозна-скільки ще їхатиме туди.

Він витріщився на свої блискучі чоботи. Блискуча честь – спаплюжена зрадою. Він натужно звівся на ноги і рушив порожнім будинком на вихід.

На дворі стояв «мерседес».

– У табір, Альфреде.

Машина повільно повзла містом.

– Стій! – раптом скомандував Нойбауер. – В банк, Альфреде.

Він випростався настільки, наскільки міг, і вийшов. Ніхто не мав нічого помітити! Так його зганьбити! За останній час вона зняла половину грошей. А коли він спитав, чому його не повідомили, працівник банку стенув плечима і завів балачку про спільний рахунок. Виявляється, вони навіть думали, що роблять йому послугу. Зняття великих сум офіційно не надто схвалюють.

– Альфреде, до мого саду!

Їхали вони довго. А тоді побачили сад, який мирно ніжився в променях ранкового сонця. Фруктові дерева вже подекуди цвіли, з’являлися нарциси, фіалки і різнобарвні крокуси. Свіжа зелена трава була всіяна ними, немов кольоровими писанками. Ці не зраджують – вони з’явилися вчасно і були на місці, як і належить. Природа надійна, вона не знає втечі.

Він пішов у хлів. Кролики за сіткою щось жували. В їхніх ясних червоних очах не було думок про банкноти. Нойбауер просунув палець крізь сітку і почухав м’яке хутро білих ангорських кролів. Із хутра він хотів зробити шаль для Сельми. Він, добродушний дурень, якого всі обманюють!

Сперся на клітку і дивився крізь відчинені двері. У мирному затишку стайні його обурення змінилося тяжким нападом жалю до самого себе.

Цьому сприяло все: ясне небо, заквітчана гілка, яка гойдалася на вітрі перед входом, м’які писочки тварин у сутінках.

Раптом він знову почув гуркіт. Нерівномірний, але сильніший, ніж досі. Непереборно вдирався в його особисте горе, глухе, підземне гупання. Гупало й гупало, і те гупання повернуло страх. Глибший. Тепер він був сам і більше не міг ввести себе в оману, намагаючись переконати інших, а заразом і себе. Тепер він відчував його всюди: бухав із шлунка в горлянку, а звідти опускався назад у шлунок і кишки. «Я не зробив нічого протиправного, – непереконливо думав він. – Я лише виконував свій обов’язок. Я маю свідків. Багатьох. Блянк мій свідок, нещодавно, замість того аби кинути його в табір, я дав йому сигару. Хтось інший просто забрав би у нього його діловий центр і не заплатив ні пфеніґа. Блянк сам це визнав, він зможе свідчити, я вчинив порядно, він посвідчить під присягою. Під присягою він не свідчитиме», – подумала його інша, холодна сторона, і він озирнувся, наче це сказав хтось за ним. Там стояли помальовані на зелено граблі й лопати, сапки з надійними дерев’яними держаками. «От би стати селянином, власником саду, якоїсь кнайпи, просто порожнім місцем стати. Клята гілка в цвіту, їй легко, вона просто цвіте і не несе жодної відповідальності. А куди подітися оберштурмбаннфюреру? З одного боку підходять росіяни, з іншого – англійці з американцями, куди йому подітися? Сельмі добре говорити. Втекти від американців означає бігти ближче до росіян, а що вони вироблятимуть, можна собі уявити. Вони не дурно тяглися сюди з Москви й Сталінграда крізь усю їхню спустошену країну».

Нойбауер втер піт з очей. Він зробив кілька кроків, коліна не слухалися. Треба добряче помізкувати. Він навпомацки вийшов з хліва. Повітря було свіже. Дихав глибоко, але здавалося, що разом із повітрям вдихав нерівномірний гуркіт на горизонті. Він завібрував у легенях, і Нойбауер знову ослаб. Дуже легко і без відрижки він блював під дерево, довкола якого росли нарциси.

– Пиво, – сказав він. – Пиво й горілка. Не пішли.

Поглянув на вхід у сад. Альфред бачити його не міг. Він іще трохи постояв, а тоді відчув, як на вітрі обсихає піт. Рушив повільно до машини.

– Альфреде, в бордель!

– Куди, пане оберштурмбаннфюрере?

– В бордель! – люто крикнув Нойбауер. – Ти що, не розумієш німецької?

– Бордель зачинили. Тепер там лазарет.

– Тоді їдь у табір. – Він сів у машину.

У табір, а куди йому ще було їхати?

– Вебере, як вам ситуація?

Вебер незворушно поглянув на нього.

– Прекрасно.

– Прекрасно? Справді? – Нойбауер порпався у пошуках сигар, а тоді згадав, що Вебер їх не курить. – На жаль, цигарок я тут не маю. Десь була пачка і зникла. Біс його знає, куди я її запхав.

Він незадоволено поглянув на забите деревом вікно, скло розбилося під час бомбардування, а нове неможливо було дістати. Він не знав, що цигарки його вкрали під час тієї колотнечі і вони обхідними шляхами, через рудоволосого писаря й Левінські два дні забезпечували хлібом ветеранів з 22-го барака. На щастя, його таємні записи не пропали, всі його людяні розпорядження, які Вебер та інші потім хибно розуміли. Він спостерігав за Вебером збоку. Керівник табору здавався цілком спокійним, хоча на совісті мав купу всього. От хоча б ці останні повішання…

Раптом Нойбауерові знову стало гаряче. Він мав прикриття, навіть подвійне. Але попри це…

– Вебере, що б ви зробили, – сердечно повів він, – якщо на певний час, із військових причин, ви розумієте… ну отже, якщо на зовсім короткий період, десь на… побачимо, скажімо, якщо ворог окупує країну, що, – похапцем додав він, – як часто доводила історія, абсолютно не мусить означати поразку?

Вебер слухав його з тінню посмішки на обличчі.

– Для такого, як я, робота завжди знайдеться, – по- діловому промовив він. – Ми з’явимося знову, хай навіть і під іншими назвами. Наприклад, як комуністи. Якийсь час націонал-соціалістів більше не буде. Всі стануть демократами. Це не проблема. Я, можливо, десь-колись опинюся в поліції. Може, з фальшивими документами. І робота піде знову.

Нойбауер криво посміхнувся. Веберова рішучість повернула йому і власну впевненість.

– Непогана ідея. А я? Як ви гадаєте, ким стану я?

– Цього я не знаю. У вас є сім’я, оберштурмбаннфюрере. З нею важче щось змінювати, важче залягати на дно.

– Звичайно, важче. – Гарний Нойбауерів настрій знову зник. – Знаєте, Вебере, я хочу пройтися табором. Давно я цього не робив.

Коли він з’явився у відділі дезінфекції, Малий табір знав, що попереду. Більшість зброї Вернер і Левінські перенесли назад у