Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

На цьому слові він здригнувся і довго мовчав.

– Вони принижували нас усіх, – сказав він врешті. – Не лише тебе. Всіх нас. Усіх, хто тут, усіх, хто сидить в інших таборах. У тобі – твоє жіноче; у всіх нас – нашу гордість, навіть більше, ніж просто гордість, принизили людину в нас. Вони топталися по цьому ногами, вони це обпльовували, вони принижували нас так, що невідомо, як ми це пережили. Останнім часом я часто про це думав. І говорив про це з 509. Вони стільки всього робили… і зі мною…

– Що?

– Я не хочу про це говорити. 509 казав, що цього не було, якщо не визнавати це внутрішньо. Спершу я цього не розумів. Але тепер я знаю, що він має на увазі. Я не боягуз, а ти не шльондра. Все, що з нами робили, нічого не означає, доки ми так себе не почуваємо.

– Я себе так почуваю.

– Але не будеш, коли ми вийдемо.

– Тоді ще більше.

– Ні. Якби так було, далі б могли жити лише деякі з нас. Нас принижували, але ми не принижені. Принижені інші, ті, хто це робив.

– Хто це каже?

– Берґер.

– Ти маєш добрих вчителів.

– Так… і я багато чого навчився.

Рут схилила голову набік. Її обличчя було втомлене. На ньому ще був біль, але вже не судомний.

– Так багато років, – сказала вона, – і настануть будні…

Бухер бачив, що над пагорбом, на якому стояв білий будинок, тяглися сині тіні від хмар. На якусь мить він здивувався, що будинок іще там. Йому здавалося, що в нього мала влучити якась беззвучна бомба. Але будинок стояв на місці.

– Може, почекаємо, поки вийдемо і спробуємо, перш ніж втрачати надію? – спитав він.

Вона дивилася на свої худі руки і думала про свою сивину і про випалі зуби, а тоді подумала про те, що Бухер роками не бачив жодної жінки за межами табору. Вона була молодша за нього, але почувалася набагато старшою, пережите лежало на ній свинцем. Не вірила в те, чого він чекав з такою впевненістю, але і в ній була остання надія, за яку вона хапалася.

– Ти маєш рацію, Йозефе, – мовила вона. – Ми почекаємо.

Вона верталася у свій барак. Брудна спідниця била по тонких ногах. Він дивився їй услід і раптом відчув, як закипає лють. Він знав, що безпорадний і нічого не може зробити. Має це подолати, сам усвідомити і зрозуміти все те, що сказав Рут. Поволі підвівся й пішов до барака. Світле небо для нього раптом стало нестерпним.

21

Приголомшений Нойбауер дивився на лист. Іще раз перечитав останній абзац. «Тому я йду. Якщо хочеш, щоби тебе зловили, – твоя справа. Я хочу бути вільною. Фрею беру з собою. Приєднуйся. Сельма».

Адресою значилося якесь село в Баварії.

Нойбауер роззирнувся. Він не міг цього збагнути, це не могло бути правдою. Вони мають повернутися будь-якої миті. Залишити його зараз – це неможливо! Він важко сів в одне із французьких крісел. Воно затріщало. Підвівся, копнув крісло і впав на софу. Клята мішура! І навіщо йому той непотріб, якщо можна було купити порядні німецькі меблі, як в інших людей? Придбав це задля неї. Вона про таке читала і думала, що це щось цінне й елегантне. Що його то обходило? Його, простого чесного послідовника фюрера? Він хотів було вдруге копнути делікатне крісло, але опанував себе. Навіщо? Можливо, колись барахло можна буде продати. Але хто купуватиме мистецтво, коли чути гармати? Він знову встав і пішов квартирою. Відчинив у спальні шафу. Якщо до цього ще мав примарну надію, то вона зникла, щойно він туди зазирнув. Усе цінне і хутра Сельма забрала. Він відкинув білизну – скриньки з коштовностями не було. Повільно зачинив дверцята і якийсь час стояв поруч із туалетним столиком. Бездумно брав до рук флакони з богемського кришталю, відкривав їх і нюхав, не чуючи запаху. Це були подарунки з часів славетних днів у Чехословаччині – вона їх не взяла. Мабуть, надто крихкі.

Раптом зробив кілька швидких кроків до стінної шафи, відчинив її і заходився шукати ключ. У цьому не було потреби. Таємна скринька була відчинена й порожня. Вона забрала всі цінні папери. Навіть його золотий портсигар зі свастикою, інкрустованою діамантами, – подарунок індустрії, ще з часів, як він був на технічній службі. Треба було там і залишитися, доїв би їх і далі. Тепер очевидно, що ідея з табором була помилкою. Звісно, на початках це можна було використовувати як добрий засіб тиску, але тепер усе висіло на його шиї. Хоча він був одним із найлюдяніших комендантів. Меллерн не був Дахау, Оранієнбурґом чи Бухенвальдом, не кажучи вже про табори смерті.

Він прислухався. Одне з вікон було відчинене, і муслінова фіранка віялася, мов привид на вітрі. Клятий гуркіт на горизонті! Виводить людину із себе. Він знову відчинив вікно і шарпнув фіранку. Та зачепилася за кут і подерлася. Вилаявся, затраснув вікно і пішов на кухню. Служниця сиділа при столі і, щойно він зайшов, зірвалася на ноги. Він бурмотів щось і навіть не глянув на неї. Звісно, та стерва все знала. Він сам собі витягнув із холодильника пляшку пива. А заразом і півпляшки ялівцевої горілки і поніс обидві у вітальню. Але відразу повернувся, бо забув склянки. Служниця стояла коло вікна і прислухалася. Вона обернулася, наче її заскочили за чимось забороненим.

– Зробити щось поїсти?

– Ні.

Він знову вийшов. Ялівцева горілка була міцна й запашна, пиво – холодне. «Втекти! – думав він. – Як євреї. Гірше! Євреї цього не робили. Вони трималися разом». Він часто це бачив. «Пошила мене в дурні й покинула напризволяще. Ось вона, вдячність!» Він би міг більше отримати від життя, якби не був вірним батьком сімейства. Вірним – ну, можна сказати, майже вірним. Але, властиво, таки вірним, якщо подумати, скільки всього він міг мати. Тих кілька разів! Вдова – вона майже не рахується. Була одна руда, кілька років тому, прийшла, аби врятувати свого чоловіка з табору, – що вона зі страху виробляла! А чоловік давно вже був мертвий. Вона про це, звісно, не знала. Чудовий видався вечір. Правда, потім, коли вона отримала попіл чоловіка в коробці з-під сигар, повелася по-ідіотськи. Сама винна, що її закрили. Оберштурмбаннфюрер не міг дозволити плювати в себе. Він налив другий порядний келішок ялівцевої горілки. І чого він про